Розділ 131: Медуза Надеко - 003

Історія сягає на тисячу років назад.

…Чи не занадто далеко?

Ну так, хехехе.

Насправді Надеко теж не дуже знає, що було тисячу років тому, — до того ж, ці історії розповідає лише пан Кучінава, тож вони не надто правдиві.

До речі, слово «правідивість» містить ієрогліф «вселятися», що звучить як дивина, але це зовсім інша історія.

Не можна просто так ковтати все, що каже пан Кучінава, — хоча, оскільки він змія, можливо, варто казати не «ковтати сирим», а «ковтати цілим».

Тисяча років тому мене якось не дуже цікавить.

Еее...

Тому повертатимуся назад рівно настільки, наскільки Надеко може розповісти з власного досвіду, — тобто до того дня, коли вона зустріла пана Кучінаву.

Ось це вже матиме правдивість.

Принаймні для Надеко.

Звісно, можуть бути якісь помилки в пам'яті, та вони і є, але у світі є безліч речей, які не забути, навіть якщо дуже хочеться, і безліч речей, які не приховати брехнею, — і зустріч із паном Кучінавою була для Надеко саме такою.

Адже вона...

...тягнула за собою ту давню змію, — ту змію, що колись обплутала Надеко.

Тягнула, волочила... волочила.

Зовсім як Надеко, яка весь час тягне за собою почуття з початкової школи, — волочачи їх.

Тож то був вівторок, тридцять перше жовтня, — формально Гелловін, але, чесно кажучи, подія, з якою ми не дуже знайомі.

Я не дуже знаю, що це таке.

Колись у цьому місті жив авторитет у сфері чудовиськ і дивин (до речі, що означає «авторитет»? Може, як «офіційна особа»?) — пан Ошіно Меме.

Він казав: «Гелловін і День подяки могли б трохи краще прижитися в Японії. Якщо вже Різдво стало таким популярним...»

Але Надеко справді не дуже розуміє і День подяки.

Але вдячність — це важливо.

Я вдячна панові Ошіно.

І панні Камбару, і старшому братику Койомі.

Вдячна.

Якби не ті люди, Надеко зараз не жила б так спокійно й безтурботно... спокійно й безтурботно?

Ні.

Можливо, те, чого Надеко навчилася від них у червні, — це те, що на світі немає такого поняття, як «спокійно й безтурботно».

Спокій.

Таке буває лише в телевізорі.

Здається, була колись йонкома-манґа під назвою «Хей-он!».

Вона була цікава.

Думаючи, як було б добре жити так, як там, я водночас розумію, що в реальності Надеко це, мабуть, неможливо.

І в школі Надеко це, мабуть, неможливо.

Власне, і того ранку тридцять першого жовтня було «сумно»... ні, «сумно» буває не лише цього дня.

Ранок завжди «сумний».

Якщо точніше, дорога до школи завжди «сумна» — чи то тридцять перше, чи тридцяте, чи перше число.

Чи то жовтень, чи вересень, чи листопад... так.

Не буває дороги до школи без «суму».

Відтоді як стався той день.

Відтоді як минув той червень.

Наприклад, у квітні все було інакше.

І в травні, мабуть, ще було інакше.

Відомий шахрай, на ім'я Кайкі Дейшю, здається, прибув до цього міста, переслідуючи чутки про вампіра — пані Ошіно Шінобу, тож, можливо, сама підготовка почалася ще у квітні чи травні, — але, хай там як, конкретні наслідки, включно з випадком Надеко, почалися з червня...

— Ой, небезпе...!

І тоді...

Коли Надеко, вже у «сумному» настрої, але все ж із запасом часу, щоб не спізнитися, йшла до середньої школи, на повороті на неї вилетів велосипед.

Велосипед. Тобто легкий транспортний засіб.

Це був не той «мамин», на якому їздить старший братик Койомі (судячи з того велосипеда, він, здається, зовсім не переймається своїм двоколісним), а досить стильний BMX.

Надеко не могла миттєво зреагувати й подумала: «Ах, зараз мене зіб'ють, я зламаю кістку й потраплю до лікарні, це буде боляче, але зате якийсь час не доведеться ходити до школи. Цікаво, чи прийде старший братик Койомі провідати мене? Треба підготувати гарну піжаму...» — такі «сумні прогнози» на майбутнє промайнули в голові, але водій того велосипеда...

— Небезпе... але ні!

...І різко вивернув кермо, майже нереальним маневром.

Виглядало так, ніби переднє колесо й рама склали літеру Т.

Можливо, гальма справді не встигли б, але структурно це було те саме, що вдарити велосипед об стіну.

Чесно кажучи, навіть без цього, лише трохи повернувши кермо, можна було б оминути маленьку Надеко, але, мабуть, водій був у відчаї.

Переднє колесо зупинилося, але заднє продовжувало обертатися.

Підскочило.

У результаті велосипед пролетів над головою Надеко... ні, радше зачепив, і уникнув зіткнення.

Як назва для йонкоми — «Стрибок!».

Після цього велосипед і водій ковзали по асфальту, наче феєрверк-миша, але, хай там як, Надеко не те що нічого не зламала, а навіть не подряпалася.

Хоча зблідла.

…Це тривало лише мить, але це був неймовірний жах — справжній жахливий досвід.

Чудовиська, привиди — це, звісно, страшно, але такий конкретний, реальний страх перед «дорожньо-транспортною пригодою» миттєво перевершує будь-який емоційний жах.

Можливо, тимчасово, але я геть забула про «сум» на дорозі до школи.

— Т... ти в порядку?! — Надеко отямилася й підбігла до велосипеда, що перекинувся на проїжджій частині, — звісно, не тому, що хвилювалася за подряпини на велосипеді, а тому, що побачила дівчину, яка лежала під ним.

Дівчина.

Згідно з правилами дорожнього руху, винуватим, мабуть, є велосипед, що вискочив не перевіривши обабіч, але Надеко теж неуважно йшла... ні, навіть без цього, я хвилююся.

Коли хтось падає, то, звісно, хвилюєшся.

Можна сказати, що це просто падіння з велосипедом, але навіть такої аварії досить, щоб ударитися головою, а це вже серйозно.

Можливо, варто викликати швидку.

Але Надеко не мала мобільного телефону.

Останнім часом вуличних телефонів у місті поменшало, тож якщо кликати на допомогу, треба бігти до найближчого будинку... але ж, ах, говорити з незнайомцями Надеко не може.

Тоді повернутися додому...

— ...Я в порядку!

— Ай! — скрикнула Надеко.

Вона мимоволі скрикнула.

Коли вона підбігла, дівчина раптово, мов на пружині, підвела верхню половину тіла.

Ні, я сказала «на пружині» через різкість, але у враженні Надеко це було схоже на зомбі, — адже досі вона виглядала абсолютно нерухомою й млявою.

Саме так.

Точно так само, як... коли старший братик Койомі часто лежить мертвий.

.........

Хоча вислів «часто лежить мертвий» теж звучить якось дивно.

— Ти не поранилася, Сенґоку? — сказала дівчина, повернувшись до неї.

З ясною усмішкою. Дуже приємною.

Але Надеко лише злякалася цієї усмішки, — тому що...

— Хмм? Що таке, Сенґоку? Я ж думала, що вправно ухилилася, невже зачепила бодай волосинку? Якщо так, то вибач, вибач, Сенґоку...

— Ч... чому...

Вона не могла нормально говорити. Ну, Надеко сором'язлива й нетовариська, і з усіма поводиться так само... але сьогодні, перед цією людиною, слова не виходили ще гірше, ніж зазвичай.

Це не «звичайна» реакція, це страх.

Так, мабуть, буде правильно.

— Ч-чому... ти знаєш ім'я Надеко?..

— Хм?

— Чому ти знаєш... ім'я Надеко?..

— Хмм?

Дівчина широко розплющує очі.

Вона все ще усміхалася приємною усмішкою, але... та явно стала напруженою.

Іншими словами, від неї віяло відчуттям «я зробила помилку».

— Ах, точно! — дівчина сказала й подивилася в небо. — Ой лихо, я ж іще не була знайома з Сенґоку!

— Га?..

— Ах, ну ось... переплутала порядок... І все це через те, що Хачікуджі ніяк не знайти... Вона надто нерегулярна. Це так незручно. Ах, що ж робити?..

Промовляючи це, дівчина підвелася й підняла велосипед, що так само лежав.

Потім вона знову зібралася й сказала:

— Приємно познайомитися, мила панночко!

Хоча це було вже запізно.

Але така сміливість викликає «захват».

— Мене звати Ошіно Оґі!

— ...Ошіно?

Ошіно?.. Ошіно?..

Ошіно Меме... Ошіно Шінобу.

Ні, не те.

Вона сказала Ошіно Оґі.

Це вперше чую таке ім'я — може, просто однопрізвищниця?

— Ееем, як би краще збрехати... Для початку, здається, досить назвати ім'я старшого Арараґі... Отже, еем, Сенґоку, я чула про тебе від старшого Арараґі. Подивись на форму — бачиш? Я молодша учениця старшого Арараґі. І також молодша учениця панни Камбару. Не копія, а молодша. Я першокурсниця старшої школи Наоецу.

.........

Усе недоладно.

Можна сказати, шито білими нитками.

Перед такою людиною хто завгодно, не лише Надеко, втратив би дар мови.

Але... молодша учениця старшого братика Койомі?

Не копія, а молодша.

Молодша учениця панни Камбару... Справді, якщо придивитися, форма, яку вона носить, — це форма старшої школи Наоецу, як у старшого братика Койомі та панни Камбару.

«Як це по-дурному», — думаю я про себе.

Лише через це Надеко трохи заспокоїлася.

Тільки тому, що ця вкрай підозріла особа категорії А виявилася ученицею тієї ж школи, що й старший братик Койомі, вона здалася трохи надійнішою, — справді, як по-дурному.

Хоча, навіть думаючи так, зовні поведінка Надеко не змінилася.

Вона й далі лише боязко опускала очі.

Нічого не казала.

Коли вона отак мовчить, співрозмовник розчаровується, кидає «Ну, годі» й іде геть — це звичайний «шаблон», який завжди повторюється.

Це був шаблон, але...

— Ах, не вийшло... — дівчина... панна Оґі... знову подивилася в небо.

Вона не сказала «Ну, годі» й не пішла.

Продовжила, ніби скаржачись.

— Я з самого початку все зіпсувала... Ну, гаразд, випадок Сенґоку, по суті, бічна історія. Не буде ж тут такого, як зі старшою Цубасою з дому Ханекави... Ееем.

І...

Панна Оґі простягнула до Надеко праву руку.

— Я, бач, племінниця Ошіно Меме.

.........

— Про тебе я теж чула від дядька — ти, виявляється, дівчинка-жертва. Хоча це й пов'язано з паном Кайкі, але чиста жертва в дивині — це рідкість.

«Однак», — сказала панна Оґі.

Сказала вона життєрадісно.

— Бо людина не може вічно бути жертвою, Сенґоку. Є лише час, коли ти жертва, і час, коли ти кривдник. Чи ти й досі вважаєш себе жертвою?

.........

— Жодної реакції... — панна Оґі знизала плечима. Весело.

— Якщо отак опускати очі, мовчати, нічого не казати, то, може, й справді вдасться залишатися жертвою... але чи вийде це цього разу?

.........

— Цього разу, можливо, виняток.

.........

— Бути жертвою легко й добре. Усі співчувають, добрі до тебе. Є навіть такий вислів — «зневага до жертв», але це лише означає, що й кривдники теж жертви... Хоча дядькові такі думки не подобалися. Ну, часто у світі буває так, що існують лише жертви. А якщо перевернути це, то, можливо, Сенґоку від самого початку не була такою вже чистою жертвою... І в цій історії це, можливо, проявиться.

— ...І-історія?

— Ага, — каже панна Оґі.

— Чи ти, бува, Сенґоку, не думаєш, що живеш у позбавленій будь-якої історії повсякденності?

«Ну, бувай», — кинула вона.

Панна Оґі сіла на велосипед... здається, при падінні не сталося жодних технічних проблем... і, крутячи педалі, дещо акробатичним стилем поїхала геть.

Як завжди.

Мені здається.

Надеко не може нормально говорити, співрозмовник розчаровується і йде — усе як завжди.

Хоча вона й не сказала «Ну, годі», результат той самий.

Звичайний «шаблон».

Нічого дивного.

Не мало б бути.

Але...

— ...Га?

Я не здивувалася, але залишилося легке відчуття дивності... ні, воно було справді легким.

Настільки легким, що завтра я його забуду й ніколи більше не згадаю.

Але, як не дивно, хоча я не збиралася довго розмовляти, виявилося, що минуло досить багато часу — я подивилася на годинник і зрозуміла це.

Як би це сказати...

Наче в мене вкрали час.

Не можу сказати, що розмова з панною Оґі була настільки приємною, щоб забути про плин часу... але чому ж так сталося?

Рано чи пізно знову...

Мені здалося, що я мушу знову поговорити з тією людиною... чому?

Ні.

Забігаючи наперед, скажу: насправді такої нагоди потім майже не було, — адже Надеко, ще до того, як зустріти її знову...

...мала битися на смерть зі старшим братиком Койомі.