Я вважаю, що покохати когось — це чудово.
Саме це дає вам бажання жити далі, саме це підіймає настрій, робить вас м'якими та пухнастими.
Світ сповнений різних складнощів, повний речей, які йдуть не за планом, і безлічі неприємних речей, а приводи для хвилювань ніколи не вичерпуються.
Те, що ви вважали повсякденністю, може легко зруйнуватися, а правила, на які ви мали б покладатися, виявляються на диво ненадійними.
І тіло, і душа швидко втомлюються, виснажуються, і мимоволі хочеться просто осісти на місці та впасти.
Але навіть так, якщо ви маєте почуття до когось, ви можете старатися, і якщо ця людина буде поруч, ви зможете стояти й іти вперед вічно.
Навіть коли хочеться плакати.
Ви зможете сміятися.
...
.........
...........................
...І все ж.
І все ж, чому?
І все ж, чому... Надеко...
Чому Надеко зараз сидить навпочіпки?
Ось так сидить навпочіпки?
Обіймаючи коліна й опустивши голову.
Чому вона плаче?
Я не розумію.
Не розумію, не розумію, не розумію.
Справді, чому?
Чому все так сталося?
Я не розумію.
І, якщо чесно, навіть не хочу розуміти...
— Що б ти не робила, що б ти не робила, все одно ж нічого не вийде, еге ж? Га?
Це сказав білий шушун, обмотаний навколо правого зап'ястка Надеко... хоча ні, якщо точніше, це не шушун.
Те, що виглядає як браслет, — це біла змія.
Біла змія з настовбурченою лускою.
Власне, вона сама (сама змія?) наполягала, щоб її називали не змією, а Кучінава, — їй подобалося, як звучить це слово, що означає «гнила мотузка».
Мовляв, це їй личить.
Зрештою, оскільки значення слів «змія» та «кучінава» спочатку мали бути однаковими, описувати цей білий шушун як змію, гадаю, цілком нормально.
Проблема...
...полягає зовсім не в цьому.
Вона лише в усьому іншому.
Шушун... пан Кучінава каже.
Тоном, сповненим зловтіхи.
Що нічого не зробиш, і нічого не вдієш — все марно.
— Це ж усе через тебе, Надеко.
— ...Ні, — заперечила Надеко.
Але це заперечення насправді було лише реакцією, і ніхто краще за саму Надеко не знав, що в її словах немає жодної сили — вона лише рефлекторно заперечила слова пана Кучінави.
Реакція, рефлекс.
Аж ніяк не справжнє заперечення.
— Надеко не винна.
Навіть спроба повторити це прозвучала абсолютно порожньо.
Порожньо й марно.
Це було те саме, що сказати: «Надеко винна».
Хоча, насправді, пан Кучінава говорить так лише зі зловтіхи, і сам він навряд чи справді вважає, що Надеко винна — адже такі поняття, як добро і зло, далекі від його етичних уявлень.
Для цієї змії немає добра і зла, є лише біле і чорне.
Біле чи чорне.
Чорне чи біле.
Тільки це.
Немає навіть сірого.
Немає навіть суджень.
Адже його думка...
— Шя-шя-шя... Саме так, Надеко. Ні, я думав, ти просто недолуге дівчисько, в якому нічого не второпаєш, але, здається, ти несподівано розкусила мою сутність. Чи то нарешті зрозуміла? Бо якщо подумати, вже запізно, еге ж? Га?
Каже пан Кучінава.
Його широко роззявлена паща, здається, готова її проковтнути — і навіть якщо ні, Надеко лякається його відкритих, блискучих іклів.
Вона завмирає на місці.
...Ні, це брехня.
Такі ікла її вже не лякають.
Вона вже нічого не відчуває.
Коли вона вперше «побачила» пана Кучінаву, то була вражена й налякана, але тепер вона аж ностальгує за тими часами, коли могла боятися такої гостроти, і коли вона могла відчувати страх.
Надеко більше нічого не боїться.
Нічого немає такого, чого б вона боялася.
Нічого не залишилося.
Ті часи, коли вона могла боятися цих іклів.
Коли Надеко була звичайною ученицею середньої школи.
...Коли Надеко була жертвою.
Цікаво, скільки часу минуло відтоді... хоча, вдаючи, що ностальгую, насправді минуло не так багато часу, щоб ностальгувати.
Це сталося зовсім недавно.
Я можу пригадати це так ясно, ніби тримаю в руках.
Але водночас це «зовсім недавно» є таким далеким минулим, куди вже не повернутися, — далеким, як сива давнина.
Я з щирого серця хочу повернутися до себе тієї пори, але це, напевно, неможливо.
— Ба ні, насправді це не так вже й неможливо, Надеко. Повернутися в минуле не так складно, як ви, ссавці, думаєте, — каже пан Кучінава.
Хоча, строго кажучи, пан Кучінава не розмовляє — він звертається безпосередньо до серця Надеко.
Так він сказав.
І що голос — це лише образ.
Тому, хоча це й не зовсім мовлення.
І навіть не звернення.
Це слухові галюцинації.
Ілюзії.
Ось що це таке.
Це і є дивина.
Дивне і відмінне.
Якби вона це глибше розуміла, то до такого б не дійшло.
До такого.
І до всього іншого.
— Тому, Надеко, якщо ти хочеш повернутися в минуле, я можу виконати це бажання, — бо я, пан Кучінава, і є те, що ви називаєте божеством.
— Божество...?
Що це?
Це слово прозвучало порожньо.
Це слово відгукнулося жахливо «пустотливо».
Назва, на яку вона мала б покладатися, тепер здавалася Надеко страшенно лицемірною.
Вона не могла сприйняти це, ніби читала підручник з математики.
Божество.
Божество...
«Кожна людина носить божество у своєму серці. Віра є тільки там», — хто це сказав?
— ...А якщо я повернуся в минуле, щось зміниться?
— Та ні, не зміниться. Не зміниться. Будеш просто повторювати те саме. Чи то рефрен, чи то повтор, ні-ні, тут доречніше сказати — змія Уроборос. Знову і знову, вічно повторюватимеш те саме — і щоразу Надеко буде отак сидіти навпочіпки, обіймаючи коліна, плакати й казати, що хоче повернутися до себе колишньої. А я, як божество, буду виконувати це бажання. Як личить божеству.
— ...Це «жахливо».
Це справді «жахливо».
Не буде перебільшенням сказати, що краще померти.
Або навіть — краще жити.
Вічно переживати те саме, що й зараз, — це, без перебільшення, синонім «пекла».
Але водночас Надеко замислюється.
Чи не прожила ця біла змія, що обвилася навколо її правого зап'ястка і тепер не відпускає, — чи не прожив пан Кучінава таке саме «пекло» цілу вічність?
Змія, що прожила понад тисячу років.
Змія, що понад тисячу років мертва.
Повторюючи життя і смерть.
Змія, що стала божеством.
Саме так.
Бо ж, зрештою, пан Кучінава — це божество... божество, в яке Надеко не вірить.
Божество, яке Надеко... «воскресила».
— Тоді я не хочу повертатися в минуле... Надеко хоче залишатися тут назавжди.
— Ось як, ось як. Але, знаєш, Надеко, хоч ти так і кажеш, але ти, мабуть, навіть не усвідомлюєш, де ти зараз і що з тобою, чи не так?
— ...Я знаю, хоча б це.
Хоча б це.
Зараз Надеко багато чого не розуміє, але вона не настільки втратила себе, щоб не знати, де вона.
Вона тримається.
Ні, це брехня.
Вона втрачена.
Вона втратила.
Але все одно знає.
Хоча б те, де вона зараз.
Що Надеко під підлогою храму.
Під підлогою покинутого храму Кіта-Шірахебі, обіймаючи коліна.
— ...Цікаво, що б подумала стороння людина, побачивши Надеко зараз. Що вона крадеться під підлогою храму. Може, подумали б, що вона злодійка.
— Хто знає... але люди, більшою чи меншою мірою, всі як злодії. Кожен думає лише про те, як би урвати чужі права.
— Хіба...?
— А хіба ні? Хіба не це ти, Надеко, за ці кілька днів усвідомила глибше за всіх, глибше за всіх у світі, еге ж?
— ...Але я думаю, є багато людей, які не такі.
— Тоді варто сказати: «є багато моментів, коли вони не такі». Це лише залежить від того, якою є людина в який момент. І хороша людина легко стає поганою, і погана легко стає хорошою. Хіба всі, з ким ти досі мала справу, не були такими? Невже забула, га?
— .........
Хоча здається, що її загнали в кут словами, Надеко замовкла не через це.
Зазвичай вона замовкає, коли розгублена, але цього разу причина була іншою.
Причина її мовчання була іншою.
Шурхіт.
Вона замовкла, бо почула цей звук.
Звук, який ніби зануляв, стирав... якщо можна так сказати, «видаляв»... і майже галюцинаторний голос пана Кучінави, і її власний голос, який навіть не можна назвати монологом.
Це були кроки.
Якщо дивитися на це як на звук... тобто, слухати, то це були дуже тихі кроки.
Але для Надеко це був гучний звук.
Величезний, колосальний звук.
Кроки, ніби «кайджю» «прибув», — ось чим це було для Надеко.
Невблаганні кроки, що ламають усе, перевертають усе...
— .........!
Тієї миті все злетіло в повітря.
Що? Якщо питаєте, що — то храм.
Храм, під підлогою якого ховалася Надеко.
Він злетів у повітря... хм, є ж казка про трьох поросят? Я читала її в дитинстві, тому подробиць не пам'ятаю, але, здається, там був момент, коли вовк здув будиночок своїм диханням.
Тоді я думала, який же у вовка неймовірний об'єм легень і якого ж розміру вони мають бути, але ось це щойно продемонстрували на практиці.
Може, та казка не така вже й вигадка.
Щоправда, цього разу будиночок не солом'яний, а дерев'яний.
Ну, його, звісно, здули не об'ємом легень...
— Ну ти даєш, Надеко, у такий критичний момент згадувати таку безтурботну казку. Я думаю, чи ти така чутлива, а ти, виявляється, досить товстошкіра. Може, ти вмієш відокремлювати серце від розуму? Шя-шя, якщо так, то, виходить, я не помилився, коли вибрав тебе за партнерку. Від початку й до кінця я хвилювався саме через це, але в самий-самий-самий-самий кінець нарешті отримав упевненість.
Ні.
Я божеволію.
До того ж хіба пан Кучінава не вибирав Надеко за партнерку? У жодного з них не було вибору.
Я божеволію.
Надеко відчувала, як над головою пролітають уламки храму, але навіть не підвела обличчя, продовжуючи обіймати коліна — не ворухнулася.
— Гей-гей, Надеко, не відвертайся від реальности. Скільки ти збираєшся сидіти, похнюпившись? Навіть якщо заплющиш очі, відведеш погляд, сховаєш очі або опустиш їх, реальність від цього не зникне. Ти ж це знаєш, ти мусила це зрозуміти, еге ж?
Можна й не казати.
Адже Надеко... хотіла змусити реальність зникнути, але не змогла цього зробити.
Я знаю.
А от чого я не знаю, так це... чому все так сталося.
Коли дах зник... точніше, зник не дах, а підлога... ні, оскільки весь храм зник цілком, вислів «дах зник» теж правильний... і тут вона вперше помітила, що непомітно почався дощ.
Та ще й сильна злива.
Справжня тропічна злива.
Злива, як партизанська атака.
...На мить вона мало не замислилася над влучністю назви «партизанська злива», але, звісно, зараз не час для цього, і пан Кучінава навіть не встиг їй дорікнути.
Але за цю мить Надеко промокла до нитки.
Можливо, це навіть на краще.
Навіть якщо одяг просочився водою і став важким, для Надеко це зараз не має великого значення, і до того ж... цей дощ, що непомітно почався, сховає її сльози.
— Непомітно? Гей-гей, у тебе пам'ять плутається, Надеко, га? Хіба ти не для того залізла під підлогу храму, щоб сховатися від дощу? Ти забігла в гори, а тут, як на довершення, ще й дощ пішов...
— Хіба... так?
Забула.
У голові туман.
«Плутанина» пам'яті.
Ну, якщо пан Кучінава так каже, то, мабуть, так воно і є... але, залишивши питання «істинності», слово «плутанина», можливо, якнайкраще описує зараз Надеко.
Змішана.
Закаламучена.
Надеко — це сама плутанина.
Суцільне місиво й болото.
— Хоча, судячи з усього, ти плутаєшся, але не панікуєш, Надеко. Ні-ні, це я так кажу. Шя-шя, ти й зараз виглядаєш напрочуд спокійною.
Спокійна?
Надеко?
Хіба?
— Ага, саме так — чи то спокійна, чи то холоднокровна. Бо навіть під такою зливою ти все одно розрізняєш його кроки, чи не так?
— .........
Так і було.
Так і є.
Навіть опустивши очі, навіть коли все заглушує шум дощу, що ллє як із відра, Надеко... так.
Кроки цієї людини.
Кроки цієї людини.
Вона розрізняла ці кроки, що наближалися.
Вона їх розрізняла.
Тому що ця людина... важлива для неї.
Тому що це та людина, яку Надеко любить найбільше у світі.
— Здоров, Сенґоку.
Тук.
Почувши своє ім'я, вона відчула, як здригнулося серце.
Вона відчула, як воно калатає.
Вона здивувалася, що в ній ще залишилося щось схоже на серце, і їй стало соромно за те, що вона так реагує.
Ось як.
У мене ще залишилися емоції.
Справді, так соромно.
Я хочу зникнути.
— Що таке? Подивись на мене, Сенґоку.
— .........
Почувши це...
...Надеко нарешті підвела обличчя.
Хоча вона хотіла б вічно сидіти отак, застигнувши, мов скеля, мов скам'янілість... але від одних цих слів її тіло відреагувало чесно.
Ні.
Мабуть, Надеко від самого початку цього й прагнула.
Вона сховалася.
Втекла.
Але навіть так — це, мабуть, тому, що вона хотіла, щоб ця людина її знайшла.
Щоб вона прийшла за нею.
Щоб вона її врятувала.
І...
І тому, що вона хотіла бути знищеною...
— Я прийшов убити тебе, Сенґоку.
На цю фразу.
На цю чарівну фразу.
На цю фразу, від якої можна розтанути.
Тіло Надеко знову відреагувало з усією очевидністю — її погляд вловив постать, що з'явилася перед очима.
Постать Арараґі Койомі.
Постать старшого братика Койомі.
Навіть під таким дощем, коли нічого не видно далі носа, вона чітко бачила його.
Чітко.
Ну, дуже чітко.
— Шя-шя, бачиш ти його не через емоційні причини, а просто тому, що, як змія, відчуваєш тепло тіла старшого братика Койомі за допомогою спеціального органу, — уїдливо кидає пан Кучінава.
Нічого не вдієш.
Уїдати — це його робота.
— Зараз ти, Надеко, — змія, і до того ж неймовірно отруйна.
— .........
Звісно, голос пана Кучінави не досягає старшого братика Койомі... і це, звісно, просто причіпка.
Адже Надеко бачить його чітко.
Все одно, що б там не казали.
Вона бачить його чітко.
Не через якийсь там орган — вона просто чітко бачить старшого братика Койомі.
— Тому я ж казав: не відвертайся від реальності, бо це неможливо.
Саме так.
Звісно ж.
Адже це той образ, за яким вона стежила майже шість років.
Це та людина, на яку вона дивилася, хоча й відводила погляд, але ніколи не відверталася.
Пошарпана шкільна форма.
Скуйовджене довге волосся.
На відкритих ділянках шкіри немає жодного місця без поранень — кров досі не зупиняється з кожної рани.
А ліва рука старшого братика Койомі була жорстоко відірвана. Точніше, трималася лише на шматку шкіри — настільки ненадійне з'єднання, що варто йому хоч трохи поворухнутися, і вона б упала на землю.
Старший братик Койомі каже, що він вампір.
Вампір.
Колись було інакше, але тепер він таким став.
Вона чула це під час їхньої зустрічі й навіть бачила ці здібності на ділі... але, судячи з усього, регенерація, притаманна вампірам, зараз не проявляється майже зовсім.
— Гей-гей, ну й жорстоко ти говориш, Надеко. Хіба не ти довела цього вампіра-старшого братика до такого жахливого стану? — негайно обзивається пан Кучінава.
Він ніколи не пропускає нагоди вколоти.
— Бо отрута діє і на вампірів. Твої ікла, що вп'ялися в нього, досі стирчать у ньому, не випадаючи.
— ...Ось як.
Так і було.
Ну так.
Так і є.
Це була Надеко.
Це Надеко... винна.
Без жодних виправдань, без жодних пом'якшувальних обставин.
Це Надеко винна.
— Тоді... треба як слід боротися.
Сказала вона...
...І Надеко повільно підвелася.
У правій руці — пан Кучінава.
У лівій — велике ікло.
Тримаючи в серці отруту, вона підвелася.
Цей рух змусив мокрий чубчик стекти їй на обличчя... ні, тіло Надеко вже незалежно від її волі перейшло в бойовий режим.
Якщо вибирати між білим і чорним — перед чорним, перед абсолютно чорним вампіром, старшим братиком Койомі.
Її волосся стало дибки.
І кожна волосинка цього волосся — змія.
Зміїний рій.
Безліч змій, що кишать і переплітаються.
Так.
Не лише пан Кучінава.
Зараз Надеко... супроводжують сто тисяч змій.
Перед такою кількістю волі Надеко немає місця, адже кусають виключно змії.
Ні.
Це не так.
Це знову лише самозахист — сто тисяч...
Приводом була Надеко, і причиною була Надеко.
Винна все одно окрема особа — Сенґоку Надеко.
Це «я».
Змія обплутала мене.
Змія вселилася в мене, як божество.
— Хм. І тіло, і душа, здається, повністю впали в дивину... хоча в цьому випадку, може, варто сказати, піднеслися до дивини? — пролунало звідкись.
Досі вона зовсім не помічала, але, здається, поруч зі старшим братиком Койомі весь цей час стояла білява дівчинка, яка заговорила старомодним тоном.
— Тепер я нарешті зрозуміла, чому той Гавайчик так переймався цією дівчиською із чубчиком. Хоча тепер вона вже не дівчисько з чубчиком, а дівчисько зі зміїним волоссям. Чи, може, правильніше назвати її дівчиськом-зміїним божеством?
— .........
— Агов, — звернулася білява дівчинка до старшого братика Койомі.
Невимушено, по-дружньому.
Поводячись як партнерка.
— Не вагайся. Тепер вона — не подруга твоєї сестри, не безневинна молодша учениця, а злісна, жахлива й невиправна дивина.
«Просто...»
«...одна змія».
Так сказала білява дівчинка — пані Ошіно Шінобу.
— Знаю, — кивнув старший братик Койомі на ці слова.
Наче взаєморозуміння між ними було ідеальним.
А потім сказав:
— Вона — мій ворог і... твоя їжа.
— .........
— Їж, Шінобу.
Промовивши це...
...Старший братик Койомі й пані Шінобу, не зважаючи на дощ, що не припинявся, без жодного особливого сигналу і не виказуючи жодної турботи, кинулися в бік Надеко.
Я заздрю.
Подумала вона.
Кому? Пані Шінобу.
Насправді Надеко хотіла б бути на її місці.
Бути поруч зі старшим братиком Койомі.
Бути партнеркою.
Навіть якщо стати коханцями неможливо, вона хотіла бути поруч.
То чому ж Надеко... стоїть отак, навпроти старшого братика Койомі?
Я не розумію.
Не розумію.
Я не розумію... чому Надеко.
Чому «я»...
...протистою старшому братику Койомі?..
— Я ненавиджу старшого братика Койомі!
Розмахнувшись великим іклом, яке тримала в лівій руці, Надеко завдала удару — і це ікло пронизало серце старшого братика Койомі.
Ця сила була беззаперечною.
Беззаперечною, бо походила від божества.
Кажуть, що вампір помирає, якщо йому в серце встромити кілок із білого дерева... а якщо це ікло білої змії, то так воно, мабуть, і є.
Тієї людини, яку Надеко любила найбільше.
Серце тієї людини, яку Надеко любила... ах.
Розлетілося.
Її плоть і кров обсипали Надеко.
Немов дощ.
Немов злива.
— Х'яхаха! Гей-гей, ти нарешті це зробила, Надеко! — радісно закричав пан Кучінава.
Сто тисяч змій теж заволали переможно.
Ні.
Можливо, це все ж таки був голос самої Надеко... адже...
...бо в цей момент Сенґоку Надеко сміялася.
Хоча їй хотілося так плакати.
Хоча вона плакала... вона сміялася.
— Аха.
Сміючись...
Сміючись, сміючись, сміючись, сміючись, сміючись.
Бо це було смішно, і вона нічого не могла з собою вдіяти...
— Ахахахаха... ахаха, ахахахахаха!
Ні, справді.
Чому все так сталося...? Чому...?
Чому...?
Розділ 130: Медуза Надеко - 002
Том 4
