Розділ 128: Диявол Суруґи - 032

Епілог, чи, радше, кульмінація цієї історії.

Ні, мабуть, точніше буде сказати, фінал.

Тієї ночі мені наснився такий сон.

— Мотивом справедливості найчастіше є заздрість до зла. А мотивом зла, своєю чергою, є відраза до справедливості. Старші дорікають молодим через заздрість до молодості, а діти бунтують проти дорослих передусім через заздрість до досвіду. Підлеглі на місцях мріють швидше розвалитися в кріслі начальника, тоді як начальники, що потопають у паперовій роботі, з ностальгією згадують часи, коли не несли важкої відповідальності. Бідняки мріють розбагатіти, а багатії прагнуть свободи бідняків. Одинаки захоплюються сімейним життям, але ті, хто його завів, нерідко шкодують про падіння з п'єдесталу вільних парубків. Словом, ця вся історія саме про це була і для тебе, Суруґо?

Зарозуміло-повчальний тон матері давно став для мене звичним, але що було незвичним у тому сні, то це те, що я наважилася їй заперечити.

— Ні, мамо, — сказала я.

А, так, пригадую, саме так я й спілкувалася з матір'ю, у такій ось підкреслено офіційній манері.

Дистанції між нами не було.

Але вона справді була людиною, з якою хотілося саме так триматися, із саме такою поставою, я була в цьому певна. Мабуть, там було і повага, і острах. Хай там як, а таку манеру спілкування годі назвати звичайною материнською.

Та все ж я її дотримувалась.

Це вже склад характеру, який не змінити.

— Ця історія про те, що я зустріла когось давно знайомого і ми добряче розважилися разом. Ось і все.

Здається, мати зневажливо посміхнулася на мої слова, а те, що вона нічого більше не сказала, мабуть, означало, що вона сприйняла їх як звичайний бунт.

Що ж, і так теж добре.

Це не зовсім про комплекс Електри, але мати й донька мусять протистояти одна одній, мусять зіткнутися, і коли настане час для такого неминучого протистояння, немає сенсу панькатися одна з одною ані уві сні, ані в галюцинаціях.

Кайкі, здається, прив'язаний до моєї матері, але це не означає, що я зобов'язана поділяти його почуття. Він і сам говорив про це: те, що комусь подобається певна людина, ще не привід мені теж її любити.

Та й узагалі, від мене годі очікувати вдячності за те, що мати заповіла мені таку несамовиту річ. Хоча, мабуть, і це теж не так просто.

Одного дня я неодмінно буду вдячна матері.

Прийде час, коли я зрозумію її почуття.

Але це не зараз, і не незабаром, мабуть. Не раніше, ніж я її пережену, або принаймні наздожену.

Мабуть, інакше я її не зрозумію.

— Якщо не зможеш стати ліками, стань отрутою. А якщо ні, то ти просто вода. Хоча та дитина, вода, що не є ні отрутою, ні ліками, була, мабуть, брудною водою. А ти що, Суруґо?

— Хм... А що як «зухвала»?

— Мляво.

Ось так мені й сказали.

Ну, погоджусь.

Я, кажуть, людина без родзинки.

— Ну гаразд, мамо. До наступного.

— Угу, до наступного.

І я прокинулась.

Вірніше, мене розбудили.

І не дідусь із бабусею.

Уявіть собі, мене розбудив старший Арараґі.

— Е? Е? Чому старший Арараґі стоїть у мого узголів'я?! Невже...?!

— Не «невже».

Виявляється, коли він прийшов, бабуся сказала йому, що можна іти просто до кімнати й розбудити мене, і пропустила його прямо до мого ліжка.

Ось вам і безпека.

— Ти взагалі сама розумієш, що спиш практично голою... Знаєш, я вже, здається, більше ніяк не реагую, коли бачу тебе без одягу.

— Це фраза з кримінальної хроніки.

— Хіба що голе тіло молодшої сестри мене збуджує більше.

— Це вже подвійна кримінальна хроніка.

— Молодших сестер у мене двоє, тож може й потрійна.

— За яких обставин ти взагалі бачиш сестер голими?

— Ну, наприклад, коли роздягаю їх.

— Мабуть, одразу реальний строк, без жодного суду?

— Та ладно. Давай, підводься, бо справи самі себе не зроблять.

І мене підняли грубою силою.

Сьогодні субота, і формально мені треба до школи, але я проспала до обіду. Хоча воно й зрозуміло, коли так грубо будять.

Але якщо подумати, протистояння з Нумачі було у певному сенсі важчим, ніж якби я бігла безупинно цілу ніч, тому треба радіти, що після такого сну мені взагалі вдалося прокинутись.

М'язовий біль — це само собою, але, по суті, я пережила зустріч із надприродним, тож немає нічого дивного в тому, що і тіло, і душа отримали свою порцію пошкоджень.

Я б із задоволенням поспала ще трохи, але не могла ж відправити геть старшого Арараґі, який нарешті й до того ж після довгої перерви прийшов прибирати в моїй кімнаті.

Прибирання цієї суботи було обіцяно ще під час нашої минулої зустрічі.

По правді кажучи, якби до цієї суботи справа з Нумачі не вирішилась, я збиралась звернутися по допомогу до старшого Арараґі.

Ось такий запасний план мала.

Може, це й була моя слабкість, але наскільки ж мені було від нього спокійніше на душі.

— Однак, не встигнеш озирнутись, а ти вже знову насмітила.

— Ну, така вже я.

— І чого пишаєшся...? Якщо так піде, то навіть двічі на місяць, як раніше, не встигатимемо.

— Та ні-ні. Я сьогодні востаннє турбую старшого Арараґі.

— Так?

Я перевдяглася, і ми вдвох взялися за прибирання кімнати. Раніше, коли старший Арараґі приходив прибирати, я намагалась не заважати й просто тихенько сиділа осторонь, але сьогодні я теж узяла участь.

Хоча «узяла участь», звісно, дивно звучить, адже це моя кімната, і так воно й мало бути.

Під час роботи я розповіла старшому Арараґі про все, що зі мною трапилося від початку нового семестру. Зараз саме час поговорити.

Коли все позаду і я розповідаю про це вголос, все здається не таким вже й серйозним, але все одно мені хотілось, щоб старший Арараґі почув.

— Ясно. Ти добре впоралась. І... було важко, еге ж?

Такий був його відгук.

— Та ні... не те щоб важко.

— Важко, кажу тобі. Ти, хоч у добрий, хоч у поганий спосіб, надто вимоглива до себе. Я б на твоєму місці давно все кинув.

— Але я ж брала приклад із тебе, старший Арараґі.

— Саме тому і кажу: ти переоцінюєш мене. Ти набагато крутіша за мене.

Він казав це явно не з чемності й не для втіхи, старший Арараґі й справді говорив це від серця, з щирого серця.

Але все одно я думала, що старший Арараґі впорався б із цією ситуацією куди витонченіше.

— ...До речі, старший Арараґі, у мене є до тебе прохання.

— Хм?

— Мумія диявола, яку я забрала в Нумачі. Я не знаю, що з нею робити. Чи не взяв бт ти її?

— Звісно, але що з нею робити?

— Хотіла дати Шінобу як закуску.

— А... розумно. Кращої утилізації й не вигадаєш. Але хіба він не має культурної цінності?

— Втратив її як тільки потрапив до мене.

Злий кінець.

Можна було б продати Кайкі, але хто знає, на що він його пустить.

То краще нехай іде на харч малій. Це, мабуть, найправильніше рішення.

Для диявола теж цілком гідний кінець.

— «Чужа біда солодка», кажуть. Мені цього не зрозуміти. Слухати, як хтось хизується чужим нещастям, просто набридає.

— Та й то правда, старший Арараґі. Мало хто може бути нещаснішим за тебе.

— Дурниця. Я щасливіший за всіх.

— Та вже, та вже. Але скажи, старший Арараґі, якби ти міг загадати будь-яке бажання, яке б воно було?

— Та хто його знає. Бажань стільки, що навіть не знаю, яке вибрати.

— Ну... здебільшого так воно і є.

Бажання, вони такі.

Їх надто багато, щоб вибрати одне.

І не треба вибирати.

Вибирати не слід.

Бо щойно обереш одне, воно перестає бути бажанням і стає вперто твердою волею.

Яка може поранити тебе самого.

І поранити інших.

Це треба усвідомлювати.

Не варто легковажно чи по-дитячому вибирати єдине бажання, наче прикрашаючи смужку паперу на бамбук або просячи про нього Санта-Клауса.

Навіть трьох занадто. Вибирати треба, мабуть, не з довгого переліку бажань, а щось зовсім інше. Ось що.

Спосіб жити.

Своє життя.

Свій шлях. Ось що слід обирати.

Хотілося б, щоб так воно й було.

— Якщо вже чесно, то мрію ось про що. Щоб Карен не була моєю сестрою...

— Тільки не це.

— Хоча, якщо вона перестане бути сестрою, в цьому не буде смаку. Ні, не так. Сестра, але зведена... хоча ні, зведена сестра якось нагадує юридичну лазівку, і від цього є відчуття провини. Тут треба по-чесному, хочу, щоб вона була рідною сестрою. Тоді, може, краще, щоб закон змінився...

— Карен... із нею все гаразд?

Старший Арараґі, який почав серйозно обмірковувати моє ні до чого не зобов'язальне питання, мене щиро занепокоїв.

— Про що ти хвилюєшся? Карен у порядку, я буду дбати про неї все своє життя.

— ...

Слів немає.

Як складеться його подальше життя?

Це вже не хвилювання, а тривога.

Та все ж, бажати можна вільно.

Не три, а скільки завгодно.

— Ну, до речі, — сказав старший Арараґі.

Його тон став таким, наче все попереднє було жартами. Хоча, мабуть, і не зовсім, але так чи інакше він перемикнувся.

— Бажання можуть збутися або ні. Це неважливо. Бажання, його маєш здійснити сам, тому воно може й не збутися, але, власне, у самому бажанні вже є цінність.

— У самому бажанні?

— Авжеж. Незалежно від того, чи отримаєш те, чого хочеш, варто знати, чого ти взагалі хочеш. Чого тобі хочеться, ким ти хочеш стати, яка ти людина. Якщо не знаєш цього, легко загубишся.

— ...Може, вона тому і залишила мені «Мавпячу лапу»?

— Вона? А, твоя мати. Хм... важко сказати. Думки батьків дітям не зрозуміти.

Старший Арараґі сказав це з якоюсь особливою задумливістю.

Можливо, він думав про машину, яку купили йому батьки. Адже він сам казав, що теж не в ладах із батьками.

Не знаю, що між ними сталось, і не збираюся запитувати.

Хм.

Ось як.

Я думала, що мати ніколи не ставилась до мене як до дитини, але, можливо, насправді вона завжди, незмінно, ставилась до мене як до дочки.

Як до любої єдиної дочки.

...Хоча це, мабуть, тільки моє бажання.

Прибирання кімнати від нашарувань непотребу завершилося через кілька годин після початку, і на цьому перша половина сьогоднішнього плану була виконана.

Ми з дідусем і бабусею попили чаю, а потім я розстелила газету посеред вже охайної кімнати, накинула рушник на шию і сиділа спиною до старшого Арараґі, який тримав перукарські ножиці.

— Впевнена?

— Угу. Стрижи коротко.

Про цей план на другу половину дня я вирішила ввечері напередодні, тому старшому Арараґі не говорила. Він жваво клацав ножицями й промовив:

— Шкода. Тобі йде ця зачіска.

— Угу. Мені теж до вподоби, але для спорту не надто зручна.

— От неподобство. Хоча я вже з досвідом, для мене це третя дівчина, якій стрижу волосся.

— Що ж за життя...

— Тому з цим у мене досить досвіду, але невже у тебе немає своєї перукарні?

— Є. — сказала я. — Але хочу, щоб підстриг саме ти.

— Чому?

— Бо хочу.

Старший Арараґі кивнув.

— Ось як...

Мабуть, він сам не дуже розумів, чому погоджується, але те, що він не ставив зайвих запитань, мені було щиро вдячне.

— До речі, старший Арараґі, чи не міг би ти підвезти мене на машині наступного разу?

— Звісно, а куди?

— Хочу провідати могилу Нумачі.

— А... Тоді попрошу Цукіхі знайти де вона похована.

— Угу. Ще є бажання продовжити справу Нумачі й зібрати решту частин диявола, але, мабуть, я цього так і не зроблю.

— Так і треба. Тобі не треба брати на себе все. Та й по суті, диявол у розсипаному стані безпечніший... Ну, тоді починаємо.

Старший Арараґі урочисто оголосив це і бризнув на моє волосся водою з пульверизатора.

— ...

Нумачі Рока.

Вона порівнювала своє життя не з романом, а з післямовою, вважаючи його ніби балачкою актора, вже зіграного свою роль. Тоді й колекціонування нещасть, і колекціонування диявола, мабуть, були для неї наче хобі пенсіонерки.

Я не думаю, що врятувала її.

Я не думаю, що визволила.

Можна, звісно, сказати, що звільнила її від безплідного хобі, але хто може заперечити чужу марність і безцільність?

Це вже точно не батьківська справа, і чужу марність не варто заперечувати.

Тому у мене лишилось лише відчуття, що я їй перешкодила. Якщо дивитися на це так, що вона повернула мені ліву руку, то яка ж я невдячна виявилась.

Але я не могла вчинити інакше.

Тоді мені залишалось хоча б молитись.

Молитися лише про те, щоб Нумачі насолодилася нашим протистоянням, нашою першою сутичкою.

Молитися, як звертаються до бога, як бажають дияволу.

Молитися про те, що хай людський кінець її й був непривітним, але кінець дивини, може, виявився не таким вже й непривітним.

Я хочу вірити, що найбільшим її жалем було те, що справжня битва між нею і мною, Камбару Суруґою, так і не відбулась.

Що вона хотіла гратися не з дияволом.

А зі мною.

І ці три роки були ради цього.

Якби я могла сказати щось на кшталт «буду грати й за неї», це було б гарним підсумком, але таких пихатих слів мені не вимовити, ні.

Я не така людина.

Але її впертість хотіла б наслідувати. Такої впертості, коли й після смерті чіпляєшся за своє хобі, у мене немає.

До речі, сьогодні я ще не дивилась газети. Та й нічого, це ж один день. Або й два, три дні.

Можна й поспати від душі.

Картати себе, це ще не каяття.

Самопокарання і самобичування, це не те.

Самопокарання і самобичування, це не покарання взагалі.

Занурившись у безплідне хобі, озираючись назад і переосмисливши пережите, людина зрештою має дивитися вперед.

Зустрічі та прощання. Пересадки й зміни класу.

Навчання та випуски чергуються, і я дорослішаю.

Щось здобуваю, щось втрачаю, переживаю, забуваю, і так будую майбутню себе.

Я неодмінно забуду нинішні відчуття.

Тому і треба жити нинішньою мною, не майбутньою і не минулою.

Ні.

Я хочу жити.

Вістря в руках старшого Арараґі нарешті увійшло в моє волосся.

Чик.

Пролунав звук.

Ніби різали по живому. Але саме цього болю я й хотіла.

Саме такого досвіду я і прагнула.

— Камбару. Дізнавшись, що ти зробила, різні люди скажуть різне. Хтось скаже, що ти вчинила правильно, хтось, що неправильно. Але річ не в цьому. Що б хто не казав, тобі не треба зважати. Бо ти не зробила ні правильного, ні неправильного.

Рівняючи кінці мого волосся, сказав старший Арараґі.

Мабуть, вперше він говорив зі мною такими лагідними словами.

— Ти пережила свою молодість.