Розділ 127: Диявол Суруґи - 031

Того дня я врешті залишилася вдома.

Наступного теж, і ще через день.

У мене не було вибору.

Кріпатура після тієї ночі була такою жахливою, ніби я пошкодила все тіло до останнього м'яза.

Я гірко покаялася, усвідомивши, що буває, коли людина діє, не думаючи про наслідки... хоча, з іншого боку, саме завдяки цій необачності я зустрілася зі старшим Арараґі, тож варто вважати, що все склалося на краще.

Фраза «все добре, що добре закінчується» має глибокий сенс.

Можливо, потреби сидіти вдома аж три дні й не було, але я хотіла повернутися до школи в ідеальній формі, тому вирішила перестрахуватися.

Звісно, у мене був вибір.

Якщо порівнювати з ігровими режимами, то перед моїм «Паном дияволом» постали варіанти: легкий, нормальний і важкий.

Легкий варіант — просто викинути ту мумію, що мені прислали, мовляв, «яка гидота», і з завтрашнього дня спокійно жити далі, вдаючи, ніби нічого не сталося.

Це було б найпростіше.

Якби це був роман, така кінцівка непогано б підійшла для історії про дорослішання. Можна було б закрити останню сторінку фразою у стилі класики: «Так дівчинка стала дорослою».

Нормальний варіант — віддати загадкову мумію колекціонерці нещасть, який її так прагне. Зіграти в «дружбу», сказати гарні слова на прощання... «Пробач, дякую, бувай». Як історія, цей варіант був би найгарнішим і залишив би приємний посмак.

Але я, звісно, обрала важкий режим.

Вибору насправді не було.

Я завжди така: навіть коли граю у відеоігри, з самого початку обираю найвищу складність.

Тому...

Я обрала для фіналу цієї історії абсурдний сюжет: використати мумію як приманку, щоб виманити диявола, і ба більше — перемогти його.

Навряд чи той, хто прислав мені цю посилку, сподівався, що я вчиню саме так... той шахрай, напевно, хотів, щоб я обрала легкий шлях. Але я не збираюся бути такою, якою він хоче мене бачити.

Так само як я не змогла стати такою, якою хотіла бачити мене мати, залишивши мумію лівої руки.

Я атлетка.

Тому я добре розумію, як важливо виправдовувати очікування навколишніх... але якщо я знайшла сенс у тому, щоб ці очікування зрадити, то мушу йти цим шляхом до кінця.

Якщо все моє шкільне життя — це лише колекціонування спогадів, то я маю створити спогад, яким буду задоволена.

Навіть якщо колись я про нього забуду.

— ...Не думала, що ми зустрінемося знову, гравчине Камбару.

П'ятниця, після уроків.

Хоча це був звичайний будній день і не тиждень іспитів, у спортзалі не було жодного учня, що займався б у гуртках... так само як і минулого понеділка, я була тут зовсім одна.

— Таке відчуття, ніби я раптом згадала щось перед сном, про що зовсім забула.

...Хоча посеред майданчика була дівчина з каштановим волоссям, у спортивному костюмі та на милицях, чиї дві кінцівки були в гіпсі, я не могла рахувати її за «людину».

Адже вона вже нею не була.

— Я знала, що ти тут будеш, Нумачі... Так, дізналася від Кайкі.

Коли я це сказала, вона вперше на моїй пам'яті незадоволено скривилася.

— Цей шахрай... — промовила вона. — Виходить, голова була в нього... найважливіша частина. Неймовірно. Хоч він і каже, що повідомляє лише половину правди, це з самого початку було чистим обманом. Невже він збирався наприкінці відібрати в мене всі частини... чи хотів їх мені перепродати?

— Скоріше друге. Коли цінність зросте до межі... хоча, навіть у першому випадку, продати повний набір науковцям було б вигідніше.

Мабуть, так воно і було.

Хай там як, навіть якщо Нумачі вважала його партнером по бізнесу, для Кайкі, який веде свої справи з розмахом, навряд чи був сенс підтримувати ці стосунки роками. Це здавалося дивним, але якщо врахувати такий мотив, то все стає на свої місця.

Проте залучати гроші навіть у стосунки з привидом — це вже крайня жадібність.

Те, що такий чоловік був добрим саме до мене, викликає огиду, але... так. «Заради тебе я обдурю кого завгодно»... здається, він так казав.

Тому лише цього разу я скористаюся цією огидною послугою.

Використаю все, що можна.

...Хоча я не можу щиро так сказати. Якби я справді так думала, то найшвидше було б просто покликати на допомогу старшого Арараґі.

— Гравчине Камбару. Ти віддаси мені цю мумію... голову диявола? — запитала Нумачі. Для неї це був компроміс і водночас відстрочка для мене... вона до останнього залишалася прихильницею мирних рішень.

Навіть зараз вона намагалася обрати шлях, де ніхто не постраждає.

Не знаю, легкий це режим чи нормальний, але він мав право на існування. Уникати конфліктів, відкладати проблеми й довіряти їх вирішення майбутньому — це теж цілком валідний шлях.

Просто він не збігався з моїм.

Вона права.

Мабуть, права.

Але і я права.

Мабуть.

Річ не у тім, що хтось помиляється... просто коли стикаються дві правди, хтось один мусить наполягти на своєму.

— Ні, — відповіла я. — Я не хочу бути грубою з колишньою суперницею, яка прийшла зустрітися зі мною, але це я тобі не віддам.

— ...Чому?

— Сама не знаю. — Відповідаючи Нумачі, я справді трохи розгубилася. — Якщо вже шукати причину, то, можливо, я боюся, що коли ти збереш усі частини, ти сама станеш справжнім дияволом.

— Хто грає з дияволом, сам стає ним? Я не така слабка, як ви.

— Хтозна. Це ж голова... мозок... Хоча ні. Не думаю, що ти станеш. Ти сильна. Ти не будеш просити нічого в диявола. Якщо в тебе є бажання, ти здійсниш його сама. Тож якщо шукати справжню причину... — я завагалася, підбираючи слова. — ...То це тому, що я не можу просто на це дивитися.

— Не можеш дивитися? Тоді просто відвернися.

Я похитала головою у відповідь на її нерозуміння.

Усе так.

Але я нічого не можу вдіяти.

Адже я тебе... бачу.

Не знаю чому: чи тому, що в мене самої була частина диявола, чи через те, що в мене теж було нещастя, з яким хотілося звернутися до «Пана диявола», чи просто тому, що ми колись були суперницями.

Але я бачу тебе.

І саме тому... не можу просто спостерігати.

— Думаю, усе у світі врешті зводиться до цього. «Не можу дивитися», «не можу пройти повз» — такі прості мотиви лежать в основі всього. І добро, і зло починаються з того, що хтось не може на щось дивитися... коли бачиш те, чого бачити не хочеш, і не можеш це ігнорувати.

— ...

— Нумо змагатися, Нумачі.

Я дістала з сумки ящик із павловнії й, демонструючи його Нумачі, сказала:

— Зіграємо. На цьому майданчику, віч-на-віч. Якщо ти виграєш, я віддам тобі цей спадок. Але якщо програєш, ти назавжди припиниш своє «колекціонування нещасть» і «збирання диявола».

— ...Що за дурниця. Безглуздя. — Нумачі відповіла так, ніби зі мною навіть розмовляти нема про що. Вона зовсім не сприйняла це серйозно. — Який мені сенс погоджуватися на таку гру?

— Сенс є. Принаймні, якщо ти погодишся, я не розіб'ю цю мумію молотком просто зараз.

— ...Молотком? Ти ж жартуєш?

— Аж ніяк. Як колекціонерка, ти не можеш відмовитися від такої умови... та й хіба ти, як баскетболістка, можеш проігнорувати виклик?

— ...Май на увазі. — Нумачі злегка прижмурилася і подивилася на мене з явним попередженням. — Якщо на кону ця мумія, це не буде просто розвага, як минулого разу. Це буде серйозна гра.

— Справді? А я думала, що й минулого разу ми грали серйозно.

— Серйозно — це значить, що я буду використовувати силу диявола на повну. Гравчине Камбару, ти справді думаєш, що людина має шанси проти мене?

— Ну... якби я так не думала, я б не пропонувала.

Звісно, я не могла відповісти з абсолютною впевненістю, але щосили намагалася тримати фасон. Старший Арараґі на моєму місці точно видав би якийсь зухвалий блеф.

— То як?

— Я згодна. Звісно, я згодна... але спершу хочу запитати. Для мене в цій грі є вигода. А для тебе? Яка користь від цього тобі, Камбару?

— Я ж сказала. Якщо я виграю, ти припиниш збирати нещастя й диявола. Щодо нещасть мені байдуже, але за знищення частин диявола, які ти вже зібрала, я візьму відповідальність на себе.

— Отже... це лише мій програш, а не твій виграш?

— Не зовсім так. — Я поклала дерев'яний ящик на підлогу. — Твоя поразка — це вже частина моєї вигоди.

— А... зрозуміло. — Нумачі сором'язливо всміхнулася, ніби щось збагнувши. — Ти мене просто ненавидиш.

— Саме так. — Я кивнула, напевно, з такою ж усмішкою. — Невже ти з твоїм характером думала, що тебе всі люблять?

— ...Май на увазі, Камбару. Незалежно від результату гри, я можу просто силою відібрати в тебе цей ящик... відібрати голову диявола. Можу просто побити тебе й забрати своє. Тобі не... страшно?

— Мені... не страшно. — Тут я не намагалася здаватися хороброю, а відповіла щиро. — Нумачі. Ти дівчина, яка може вкрасти, але не може відібрати силою.

— ...

— Принаймні мені хочеться так вірити. Я вважаю, що це у твоєму стилі.

Сказавши це, я почала переодягатися прямо там. Не гаючи часу на роздягальню... все одно тут немає нікого, крім Нумачі. Я дістала з сумки не звичайну форму для фізкультури, а ту саму пам'ятну форму, в якій виступала на національних змаганнях у першому класі.

Справа не в забобонах. Я просто розрахувала, що в цьому одязі я зможу показати найкращий результат як гравчиня Камбару Суруґа... це як використовувати звичний м'яч. Я перерила всю кімнату, щоб знайти цей комплект. Взуття теж було з тих часів.

Якщо грати серйозно — то я теж гратиму на повну. Як ніколи раніше.

— ...Ти мені дуже довіряєш. Ящик лежить на підлозі, а ти роздягаєшся прямо переді мною.

— У мене є схильність до ексгібіціонізму.

— Тоді... весь цей рік, коли ти ховала руку, був для тебе справжнім пеклом.

— Так. — Я чесно кивнула. Я не з тих, хто вміє добре щось приховувати.

— Що ж, тоді давай швидше почнемо. Якщо я отримаю цю голову, решту частин зберу миттєво. Як ти й казала — це буквально голова всього...

Нумачі, як і минулого разу, розбила гіпс, оголюючи диявольські форми своїх кінцівок. Ба більше, вона скинула куртку, залишившись у самій лише термофутболці.

Ось воно що. Під футболкою справді було пекло. Повсюди були частини диявола. Це виглядало як якась жахлива або позбавлена смаку воскова фігура. Судячи з усього, навіть під шкірою, серед внутрішніх органів... напевно, деякі з них теж були диявольськими.

Вона казала, що не зібрала й третини, але, здається, більше як половина її тіла вже було дияволом. Те, що вона продовжувала збирати ці частини в такому стані, було вже не пристрастю колекціонерки, а нав'язливою параноєю. Можливо, спочатку вона збирала їх з власної волі... але тепер Нумачі просто виконувала накази диявола. Стала його руками й ногами в буквальному сенсі.

Хто грає з дияволом — сам стає ним.

Нумачі казала, що вона не слабка... але хіба бувають на світі люди, які не є слабкими? Коли тобі кажуть, що бажання здійсниться... немає людини, яка б не загадала його. А якщо така і є, то це вже не людина... це істота з іншого виміру. Бог або диявол.

— Давай без цих повільних ігор, як минулого разу. У грі на витривалість у мене занадто велика перевага... я не відчую, що справді виграла.

— Що, тобі не подобається надто велика перевага?

— Справа не в цьому, просто я не хочу, щоб ти потім виправдовувалася.

— Добре... тоді давай так. Один розіграш, у якому кожен покаже те, у чому він найкращий.

— Один розіграш?

— Я в атаці, ти в захисті. Віч-на-віч, один рух. Якщо я закину м'яч у кошик — я виграла. Якщо ти мене зупиниш — твоя перемога. Для мене, як для спринтерки, це як забіг на п'ятдесят метрів. Для тебе, як колишньої футболістки — як серія пенальті.

— ...Хіба... — Нумачі знову замислилася, виявляючи обережність, але після роздумів мовила, — хіба це не дає мені занадто велику перевагу?

Справді, «Отруйне болото». Яка впевненість. Але і я була не менш впевненою.

— Не думаю. Я б не пропонувала такі правила, якби вважала їх вигідними для тебе.

— Що ж... якщо ми обидві вважаємо, що перевага на нашому боці, то проблем немає. Почнімо і швидше закінчимо. Мені теж не подобається заважати тренуванням нинішнього покоління.

— Слухай, Нумачі.

— Що?

— Ти не думала про те, щоб упокоїтися? — запитала я Нумачі, яка вже зайняла позицію біля лінії штрафних кидків. Я просто мусила запитати це перед початком гри... але.

Нумачі лише перепитала:

— Га? Що це за метафора? Натякаєш на те, що моє тіло стає диявольським? Якщо так, то не дуже вдало. Для диявола краще пасує слово «вигнання», чи не так? «Упокоїтися» звучить так, ніби я привид. До речі, Камбару, можеш позичити мені взуття? Можна не кросівки для баскетболу, а звичайні кеди. Я щойно збагнула, що босоніж навряд чи зможу в тебе виграти.

— ...Добре. У роздягальні має бути чиясь запасна пара, візьми її. — Відповіла я на її прохання... цікаво, який вираз обличчя був у мене в цей момент? Я одразу відвернулася від Нумачі, тож вона не мала б нічого помітити... проте я не впевнена, що змогла приховати тремтіння в плечах і в усьому тілі.

— Зрозуміла. Роздягальня ж там?

Нумачі залишила свою позицію і пішла до роздягальні... щойно вона зникла з очей, я мало не впала на підлогу від шоку.

Який жах. Я не передбачила такого варіанту. Нумачі Рока... вона не знає, що вона померла. Вона не розуміє, що вона привид. Вона не усвідомлює, що вона — дивина, яка збирає нещастя. Вона забула, що вчинила самогубство.

— Невже... таке можливо?

Хоча, мабуть, можливо. Якщо замислитись, історій про привидів, які не знають про свою смерть, повно з давніх-давен. Певно, через досвід минулого року мої відчуття притупилися... я непомітно для себе почала сприймати дивини як щось звичне. Але це не так. Для більшості людей це не так. Тому цілком природно, що багато хто не може осягнути таку неймовірну річ, як власна приналежність до потойбіччя. Статистику тут не проведеш, але, можливо, таких людей навіть більшість. Кожен. Кожен не хоче визнавати свою смерть, а ще більше — не хоче в неї вірити.

Те, що Нумачі здавалася спокійною, любила філософствувати й виглядала сильною духом... це ще не означало, що вона здатна прийняти власну смерть. Вона не брехала. Вона справді вірила, що подорожує країною на гроші від страховки й збирає нещастя... вона просто так підігнала реальність під своє сприйняття. Тому ні про яке упокоєння вона й не думала. Нічого не розуміючи, вона збирала нещастя й частини диявола.

— ...Ось воно як. Ось що я збираюся зробити.

Це був уже не «важкий режим», а щось значно гірше. Я збиралася сказати колишній суперниці, що вона мертва... У кіно така фраза звучить круто, але в реальності це лише жорстокість. Але я це зроблю. Я вчиню жорстоко. Тепер уже пізно відступати... я так вирішила.

У результаті я звільню цього блудного привида. Привида, що займається безглуздою справою, привида з патологічною пристрастю до колекціонування... Це можна було б назвати допомогою, благородним вчинком. Але я не маю права заспокоювати цим свою совість. У жодному разі. Це те саме, що й Нумачі, яка допомагала людям, збираючи їхні нещастя... добрий результат не є виправданням. Добро і справедливість — це воля, а не щось інше... Я не намагаюся її врятувати.

Просто. Тому що вона — це моє можливе відображення... так. Тому що я не можу на це дивитися. Я просто хочу її знищити.

— Як її колишня суперниця, я хочу винести їй останній вирок.

Якби цього не зробила я, зробив би хтось інший. Як час розв'язує проблеми школярів, що зверталися до Нумачі... так і проблему самої Нумачі колись розв'язав би пан Ошіно, чи старший Арараґі, чи хтось інший. Але це зроблю я. Я хочу це зробити. Я не казатиму про обов'язок... насправді все може бути значно простіше. Я просто хочу. Я хочу чесно перемогти її. Я хочу... я хочу переконатися, що вона — це не я. Хочу отримати в цьому впевненість.

— Вибач, що забарилася. Почнімо.

Нумачі повернулася з роздягальні в різних кросівках... один із них був чоловічим. З огляду на розмір диявольської ноги, це було логічно. Не тільки взуття було чужим. Вона вся була втіленням дисбалансу. Штучна. Нестабільна.

Тому я могла б знайти ще безліч причин, чому не можу давати їй спокій... чим більше я думала, тим більше їх з'являлося, але зараз я зупинюся на одній.

Так. Я хочу з нею змагатися. Я, людина не створена для боротьби, відчула це бажання. І все. Визначмо переможця.

У будь-якому разі, у мене немає слів, здатних упокоїти Нумачі... у мене немає для неї напутнього слова. У мене немає слів, щоб її провести. Мені залишається лише говорити через гру.

Я знову вийшла до лінії штрафних кидків, де стояла Нумачі, і, повільно стукаючи м'ячем об підлогу, попрямувала до неї. Кожен мій крок здавався непоправним, але я не могла відступити. Ставши перед Нумачі, я присіла в стійку, притиснувши м'яч до грудей.

— Дивно виходить. У середній школі нас називали запеклими ворогами, але якщо подумати, Камбару, ми вперше серйозно граємо одна проти одної.

— Га? Справді? Мені здавалося, ми змагалися безліч разів.

— У нас були тренувальні матчі та спільні заняття, але на офіційних турнірах ми ні разу не стикалися. Я грала проти Хіґаси, і не раз... доля — дивна річ. Ну, у турнірній сітці таке буває.

— Несподівано... Мені чомусь здавалося, що в середній школі ми постійно боролися... Мабуть, справа не тільки в протилежних стилях гри, а й у тому, що ми щось відчували одна в одній.

— Але після випуску ти про все забула, так? Бо у твоїй голові була тільки Сенджьоґахара.

— Це правда, я забула. Забула про тебе. — Відповіла я різко. Настільки уїдливо, наскільки могла. Я сказала це впевнено, намагаючись придушити залишки сумнівів і величезний клубок тривоги всередині. — Але тепер я згадала.

— ...

— І про сьогоднішній день я теж скоро забуду, а колись потім знову згадаю... Слухай, Нумачі. Що ти думаєш про фразу «краще зробити й пошкодувати, ніж не зробити й шкодувати»?

— Це скиглення невдах. — Відрізала Нумачі. — Очевидно, що краще не робити й шкодувати.

— Згодна. Я теж так думаю. Казати, що краще зробити й пошкодувати, може лише безвідповідальний свідок, який не знає смаку «жалю за скоєним». Але, — продовжувала я, пильно дивлячись Нумачі в очі. — Але... найкраще — це зробити й не шкодувати.

Тум. Разом із цими словами я зробила рух. Точніше, спробувала. Але в ту ж мить Нумачі накрила мене своїм тиском, блокуючи будь-яку можливість маневру... вона розпізнала початок гри за рухом, який важко було назвати навіть підготовчим — це було наче судома.

Неймовірно. Водночас я відчула на власному досвіді, що наша гра п'ять днів тому була лише розвагою... то було наче спілкування перед тренуванням. Зараз був офіційний матч. Ні, навіть більше. Вона використовувала силу диявола на повну... ось він, справжній «болотяний захист» Нумачі Роки. Диявольський захист.

— Гх... — Звісно, я не недооцінювала її майстерність, але єдиною реакцією, на яку я була здатна, стало це коротке стогнання.

Так. Нумачі не давала зробити нічого. Прізвисько «Болото, що не стрибає» описувало лише половину правди... вона не просто не давала стрибати, вона дозволяла мені лише стогнати від безсилля. Ні дриблінгу, ні кидка. Вона прилипла до мене тісніше за будь-яку тісну опіку... я подумала про наклейку. Відчуття було таке, ніби до шкіри намертво приклеїли липку стрічку — і чим більше ти борсаєшся, намагаючись її віддерти, тим гірше стає.

Нумачі мовчала. Звісно, хто ж розмовляє під час гри? Вона теж була налаштована серйозно. Це була запеклість істоти, яка повстала з могили. Захист, у який вона вклала все своє існування. На відміну від мене, якій було що втрачати, вона ставила на кін зовсім інше... ні! Мені теж є що втрачати. Якщо я не виграю тут, я втрачу себе — втрачу свою справжню сутність. Я не хочу життя, у якому мною крутитимуть такі, як вона.

Крім мого короткого стогнання, ми не зронили жодного слова, але здавалося, що між нами точиться глибока розмова. Мабуть, попри все, ми обидві до мозку кісток належимо до світу спорту... я таки справді люблю баскетбол. З ким завгодно. З тими, кого ненавиджу, з тими, з ким не знаходжу спільної мови, навіть із мерцями... я можу вести такий глибокий діалог.

— Пфу...

Видихнувши все повітря з легень, я зробила два кроки назад від кільця... хоча я не могла рухатися вперед, Нумачі не могла забезпечити ідеальний захист на всі триста шістдесят градусів, і вона дозволила мені цей рух. Радше навіть не дозволила, а просто проігнорувала, не вважаючи за потрібне переслідувати мене так далеко. З такої відстані влучити неможливо. Не те щоб я зовсім не вміла кидати триочкові, але шанси на влучний кидок стрімко падали. До того ж, вигравати навмання не було сенсу. Хіба можна пишатися перемогою в лотереї з імовірністю п'ятдесят відсотків? Я ж змагаюся! З колишньою суперницею... ні! З теперішньою!

«І що ти збираєшся робити?», — запитувала вона самим лише поглядом. Оскільки я зробила два кроки з м'ячем у руках, я більше не могла рухатися. Це перше правило, яке вивчають у баскетболі — пробіжка. Навіть якщо мій опонент — дивина, що об'їздила всю країну, завершити гру через пробіжку було б надто безславно.

Отже, якщо я хочу остаточної перемоги над Нумачі, я мушу обійти її дриблінгом. Але складність цього завдання я вже відчула на собі. Чесно кажучи, для людини неможливо обійти Нумачі, не випускаючи м'яча з рук... проте я не збираюся молитися богам, а тим паче просити щось у диявола. Мені не потрібна їхня допомога. Адже в мене є друзі, на яких можна покластися.

Нумачі. Ти сильна. Навіть у першому класі, змагаючись із гравцями національного рівня, я не відчувала такого жорсткого захисту. Можливо, справа в силі диявола... але навіть без цього твоя майстерність була б однією з найкращих у країні. Уявляю, у якому розпачі ти була, коли травмувала ногу... як важко було втратити все це. Але я думаю, що твій справжній розпач був викликаний не самою травмою. Хоча, якби я спитала про це вголос, ти б заперечила.

Хай там як, прорвати «захист болота» майже неможливо... але лише моїми силами. Не забувай. У баскетбол не грають поодинці.

— Пфу...

Хоча ніхто не відраховував час, я кинула м'яч саме тоді, коли минали останні секунди правила п'яти секунд. Відчайдушний кидок? Ні. Цього я б ніколи не зробила. Я віддала пас. Пас від грудей. Неможливо обійти «Отруйне болото» з м'ячем у руках. Але якщо м'яч візьме хтось інший — це зовсім інша справа. Але хто? Хто прийме цей пас? Ми ж граємо віч-на-віч, кому я могла його віддати? Відповідь очевидна. Оскільки це поєдинок двох людей, на майданчику є лише одна людина, якій можна пасувати.

Так. Нумачі Рока.

— ?!

Коли прямо перед тобою на великій швидкості летить м'яч, руки спрацьовують рефлекторно, ким би ти не був — людиною чи дияволом. Ти його ловиш. Ще не встигнувши переконатися, що вона вхопила м'яч, я вже зробила ривок... я вірила, що вона прийме мій пас. Супернику іноді довіряєш більше, ніж союзнику. Він ближчий за товариша. Саме тому він — суперник.

Я ненавиджу її. Я зневажаю її. Але я визнаю її силу.

Я на повній швидкості пронеслася повз Нумачі... і, звісно, вибила м'яч із її рук. Перехоплення. Тепер уже Нумачі була повільнішою, бо тримала м'яч... Це виглядало як відпрацьований обома танець: я пролетіла повз неї. І одразу відштовхнулася опорною ногою. Зробивши один удар м'ячем об підлогу, я міцно вхопила його обома руками... і стрибнула до кільця.

Я не граю з імовірністю. Я переможу остаточно. Тому... моєю власною рукою. Моєю рукою я покладу м'яч у кошик. Не випадково... а напевно!

— Що?!

Але в ту мить я мимоволі скрикнула від подиву — сталося те, чого я не передбачала в жодному зі сценаріїв. Між мною та кільцем з'явилася рука. Рука Нумачі. Я обійшла її, але вона миттєво зреагувала, розвернулася і знову стала в захист. Вона встигла на блок-шот. Але це неможливо... «Болото, що не стрибає» — неможливо! Її повільність можна було б назвати перевагою, якби це не було фатальним недоліком у плані спритності. Саме тому Нумачі, бувши ідеальною в захисті, була посередньою в атаці — їй бракувало миттєвої реакції. Її звичка відкладати проблеми на потім теж походила від цього характеру... Мій дивний хід із пасом суперниці базувався на розрахунку, що вона завагається довше за звичайну людину. Розрахунок був вірним, він мав спрацювати, але як вона могла так миттєво зреагувати...

Це через диявольські частини тіла? Диявольські кінцівки дозволили їй зробити те, що було недоступним раніше? Напевно. Але, можливо, справа в іншому. Адже рука, яку Нумачі виставила між м'ячем і кільцем, була не лівою, а правою...

«Не хочу...», — вона не сказала цього вголос. Звісно, у неї не було на це часу. Я не почула ці слова. Я їх відчула... «Не хочу програвати!»

— Я теж!

Хитрощі та техніка більше не мали значення. Я силою вгатила м'яч у кільце... разом із правою рукою Нумачі. М'яч пролетів крізь сітку й упав на підлогу майже одночасно з тим, як ми з Нумачі, сплетені в одне ціле, теж повалилися на майданчик. Я ледь не придушила її своєю вагою, але в останню мить встигла впертися руками в підлогу. Щоправда, через це я опинилася прямо над нею... Це було майже те саме, що минулого разу, коли Нумачі притисла мене до підлоги, тільки тепер ми помінялися місцями.

Наші обличчя були навіть ближче, ніж тоді. Ми дивилися одна одній в очі з відстані в кілька сантиметрів, поки звуки м'яча, що стрибав спортзалом, поступово вщухали. Ми дивилися одна на одну.

— ...Кх.

— Хехе.

— Хаха... хахаха.

— Хехехе... ну ти й даєш.

Нумачі весело засміялася... і я теж...

Ми так і не поворухнулися.

— Коли я вхопила м'яч, хіба це не означало мою перемогу?

— Оскільки ти не зафіксувала його повністю, гра продовжувалася.

— Я його зафіксувала.

— Справді? Тоді б ти за мною не погналася... хоча я була шокована твоїм стрибком.

— А сама казала, що данк — це порушення правил.

— Це була гра, у якій я мусила перемогти за будь-яку ціну.

— ...Навіть партнери по команді рідко давали мені паси. А щоб отримати пас від ворога...

— ...

— А це непогано. Точно, я й забула. Ні, я й не знала. Баскетбол — це командний вид спорту... Так і не дізнавшись цього... Я пішла зі спорту...

Нумачі сказала це і заплющила очі. Я подумала, чи не чекає вона на поцілунок, але навряд. Проте залишатися в такій позі було якось ніяково, тож я вперлася руками й підвелася на ноги. Я трохи підстрибнула, щоб перевірити, чи не травмувалася при падінні. Оскільки я влетіла в кільце в незручній позі, легких забоїв було не уникнути.

— Оох.

Нумачі глибоко зітхнула, розпластавшись на підлозі. Вигляд у неї був задоволений. Не мені про це казати, та й метафора виходить занадто банальною, але... Вона виглядала так, ніби з неї зняли прокляття. Ось воно як. Така мила дівчина... виявляється. Я навіть трохи пошкодувала, що таки не поцілувала її.

— Ось вона — поразка. Здається, я нарешті по-справжньому програла.

— По-справжньому?

— Моє життя було таким, що я навіть не розуміла, чому програю... Слухай, Камбару. Припиняй ці ігри з підготовкою до іспитів і повертайся до спорту. Крім гуртків є повно місць, де можна показати себе. Чого ти тупцюєш на місці? Хоча у твоєму випадку... ти склала руки. У житті немає місця для мораторію.

— ...Твої слова — це вже занадто. — Відповіла я, дивлячись у стелю спортзалу. Не те щоб я хотіла там щось побачити, просто робила розминку для шиї. — Але, оскільки це цінна порада від «Пана диявола», я не ображаюся.

Я знову подивилася на Нумачі.

— Може, і мені сказати щось пафосне на прощання? Слухай, Нумачі...

Але там, куди я дивилася, уже нікого не було.

Не скажу, що там нічого не залишилося. На тому самому місці, де лежала Нумачі, тепер були розкладені висохлі частини мавпячої мумії — наче експонати в анатомічному кабінеті. Акуратно, у формі людського тіла. Вони лежали там.

— ...Хех. Така повільна, а відступила миттєво...

У мені не було ні суму, ні здивування. Лише спокійне усвідомлення. Зрештою, вона так і пішла, не збагнувши, що мертва... так і не зрозумівши, ким вона була. «Життя, якого я не розуміла». Це були слова, сповнені щирості. Життя, у якому не розумієш, чому програєш... але в самому кінці вона змогла програти гідно. Я змогла завдати їй поразки.

— Хоча... чесно кажучи, я не відчуваю, що справді перемогла.

Зникнення Нумачі означало, що скоро сюди почнуть сходитися запізнілі учні. Я швидко зібрала мумії з підлоги в приготований пластиковий пакет. Нумачі-колекціонерка точно б обурилася моєму грубому поводженню з експонатами, але зараз мені було не до її витончених смаків.

— Можливо, ти мріяла про командну гру... але для мене, яка завжди була частиною команди, твій стиль гри — поодинці проти п'ятьох... був чимось омріяним. Я захоплювалася тобою: тією, хто не зважає на чужі думки, не боїться поглядів і поводиться абсолютно вільно. Люди завжди захоплюються тими, хто на них не схожий. Намагаються стати кимось іншим, хочуть того, чого не мають самі. Іншої зовнішності, іншого характеру, іншого оточення. Добрі захоплюються злими, злі — добрими. Люди здатні жадати навіть чужого нещастя, аби воно було чужим... саме так.

Коли Нумачі зникла. Коли я зібрала всю її колекцію, я нарешті змогла це зрозуміти.

Справді. Я не ненавиділа Нумачі.

— Я їй... заздрила.

Визнавши це, я відчула, що нарешті випустилася. З чогось важливого.