Розділ 125: Диявол Суруґи - 029

— Я розчарована. Я розчарована. Я так розчарована... Старший Арараґі їздить на автомобілі...

— Та замовкни вже. Дай мені хоч раз проїхатися на машині. Ти хоч уявляєш, скільки зусиль я доклав, щоб отримати права?

— А сам же казав, що велосипед — це твоє життя... Казав, що мариш гоночними моделями... Виходить, я дарма так потайки картала себе за те, що колись зламала твій гірський велосипед. Я почуваюся дурепою.

— От і почувайся так ще якийсь час.

— Ти ж казав, що після випуску пересядеш на байк! Казав, що отримаєш права на важкий мотоцикл!

— Я зараз якраз на них і вчуся. Просто перед цим отримав права на легковик. Я тобі не збрехав.

— До того ж що це за модель — «New Beetle»? Хіба це машина для чоловіка?

— Гей, не смій ображати «New Beetle»! Можеш казати про мене що завгодно, але не чіпай мою красуню! Це ж автомобіль із найгарнішим дизайном у світі!

— Ти ж казав, що справжній чоловік має їздити на суперкарі.

— Хіба я таке казав... Хоча мушу визнати, слово «суперкар» звучить дуже пафосно, коли його вимовляє хтось інший.

— Я не хотіла бачити такого старшого Арараґі... Краще б ти назавжди залишився третьорічкою...

— Не хвилюйся. У наступній частині я з незворушним обличчям знову стану учнем третього класу.

— Яка свобода дій... І все ж, як ти, щойно закінчивши школу, зміг купити іномарку? Взяв у кредит?

— Ні, батьки купили як подарунок на випускний.

— Я розчарована!

Мене, наче якийсь багаж, поклали на заднє сидіння, і старший Арараґі повіз мене додому.

Минулого разу мене підвозили на патрульній машині, а тепер — старший Арараґі. Справжні крайнощі.

Хай там як, я й уявити не могла, навіть у своїх найсміливіших фантазіях, що омріяна «поїздка на руках» у виконанні обожнюваного старшого Арараґі відбудеться саме за таких обставин.

Коли він підіймав мене та вкладав у салон, я трохи ніяковіла від того, що він торкається мого тіла в різних місцях, але сил на те, щоб жартувати, зовсім не лишилося.

Втома давала знаки.

Та понад усе мене позбавило сил те, наскільки несподіваним виявилося поєднання старшого Арараґі та автомобіля.

— Ой... Таке враження, ніби мене викрали...

— Не кажи таких жахливих речей.

— Якщо я зараз закричу, то життю старшого Арараґі настане кінець...

— Невже те, що я веду машину — це настільки тяжкий злочин, що за нього колишня молодша школярка має зруйнувати мою долю?

— Хехе...

Я безсило засміялася, лежачи на задньому сидінні.

«Колишня молодша школярка», так. Це природно, але старший Арараґі, який у березні закінчив школу Наоецу, вже перейшов на наступний етап свого життя...

— Ти так кажеш, старший Арараґі, але те, що ти жодного разу в листах не згадав про машину, означає, що тобі таки було трохи соромно, чи не так?

— Га? Ну, можливо. Чесно кажучи, я зараз так піднесений через щойно отримані права та нову тачку, що ганяю без мети з самого ранку, намагаючись здаватися крутим, і мені справді ніяково від того, що молодша знайома застукала мене за цим заняттям.

— Ти, як завжди, з'являєшся в найбільш непідхожий момент, — пробурмотів Арараґі, обережно гальмуючи на червоне світло.

Стиль водіння був типовим для новачка.

— Непідхожий момент, кажеш... Ось як це виглядає з твого боку.

Сказала я, дивлячись на потилицю Арараґі, що сидів за кермом.

Хоча... волосся в нього справді відросло.

Я чула, що після того, як вампірка вкусила його в шию, він почав відрощувати волосся, щоб приховати слід, але тепер він схожий чи то на музиканта, чи то на художника... мабуть, одним словом — митець.

Митець Арараґі. Звучить непогано.

Хоча міг би вже й підстригтися.

— А от мені здається, що ти з'явився дуже вчасно.

— Га?

Він, здавалося, не зрозумів моїх слів, але й розпитувати не став, лише злегка схилив голову набік.

— Хоча, якщо подумати, момент не такий уже й поганий. Адже, якщо не рахувати Шінобу, ти — перша людина після моїх сестер, хто сів у цю машину.

— А як же старша Сенджьоґахара?

— Вона каже, що не довіряє моєму водінню.

— Цілком у її дусі...

— «Я швидше осідлаю тебе, коли ти будеш повзати навкарачки, ніж сяду в машину, якою ти керуєш». Ну, це навіть не «швидше», вона просто з мене знущається.

— Хаха. Здається, після випуску зі школи гострослів'я старшої Сенджьоґахари стало категорії 18+.

— Вона каже: «Закони про пристойність? Що це взагалі таке?».

— Схоже, вона так і не перевиховалася...

— «Я! Вже! Студентка! Мені скоро дев'ятнадцять виповниться! І як для тієї, хто приймає, так і для тієї, хто атакує, жодні правила більше не діють!».

— Ти надто схоже її пародіюєш... Але хіба там річ не у тім, що вік перестав мати значення?

— Саме так. Але, якщо думати позитивно, це означає, що держава визнала: любити маленьку дівчинку чи зрілу жінку — це одне й те саме. В певному сенсі можна сказати, що за лоліконщиками визнали права людини.

— Ти занадто позитивно мислиш, аж лячно.

— Хоча у випадку Хітаґі термін «нападаюча сторона» звучить якось сумнівно... До того ж вона додала: «Видавництва мають проявити характер і скористатися цією ситуацією для бізнесу. Зокрема, випередити державу, створити власну незалежну комісію з цензури, проводити м'яку перевірку і водночас вибивати величезні інвестиції з уряду та батьківських комітетів».

— Яка хватка...

— «Ба більше, ця комісія зможе розраховувати на хабарі від творців».

— Жахлива людина!

— Ага. Тому я й сам не дуже хочу пускати її на пасажирське сидіння.

— А старша Ханекава? Вона б точно сіла.

— У мене немає навичок водіння, які я міг би продемонструвати людині, що бере участь у роботі НУО в зонах конфліктів і ганяє на військових автівках по бездоріжжю, засіяному мінами.

— ...

Ось чим вона займається.

Її пошуки себе надто суворі.

— Щось сталося?

Раптом Арараґі заговорив про те, що мене гризе. Приводом, мабуть, стало лише те, що світлофор знову змінився на червоний, але насправді це було неважливо. Чи то він змінив велосипед на машину, чи то в нього відросло волосся або нігті — ця людина все одно залишалася Арараґі Койомі.

Змінився він чи ні.

Виріс чи ні — він залишався старшим Арараґі.

— ...Все йде не так, як хотілося б.

Сказала я, почуваючись нікчемною через те, що одразу почала скаржитися старшому, якого не бачила цілу вічність.

— Нічого не виходить. Я почуваюся дуже нестабільною.

— Твоя нестабільність — не новина.

— Так... мабуть, мені просто самотньо через те, що ви зі старшою Сенджьоґахарою випустилися і я залишилася одна.

— А Оґі тобі не друг?

— Друг?

Здивувавшись такій формі (здається, раніше він не плутав дівчат та хлопців...?), я похитала головою.

Якщо на те пішло, у мене є і Хіґаса.

Думаю, у мене багато друзів, і мені весело спілкуватися з молодшими в баскетбольному клубі.

Але.

Відсутність старших, на яких можна було покластися, пробила в моїй душі величезну діру.

— Якщо вже на те пішло, Хітаґі теж сумує. Через те що ви тепер рідко бачитеся.

— А ти, старший Арараґі?

— Звісно, сумую. Ще і як. Тільки ти можеш витримати мої дивні розмови.

— ...О, приємно це чути.

Навіть якщо це була просто ввічливість... хоча він не з тих, хто говорить порожні люб'язності.

Тому...

Тому я...

— Що в тебе не клеїться? Бігати до знемоги — це зовсім на тебе не схоже.

— Те, яка я є насправді... здається, я зовсім це втратила.

— Втратила?

— Так. Що це взагалі таке — бути собою? Старший Арараґі, як ти думаєш, у чому полягає твоя сутність?

— Хтозна... Важко сказати. Мабуть, я просто з усіх сил намагався бути старшим, якого ти могла б поважати. У цьому сенсі, можливо, це ти вирішувала, якими нам бути.

— Я...

— Зрештою, кожен грає ту роль, яку від нього чекає людина, якій він хоче подобатися... але, мабуть, цього замало. Поки граєш, можна загубити те, що мав, або втратити себе.

— Втратити... так. Мені здається, я вже багато чого втратила.

Я відчула свою ліву руку, на якій лежала. Вона забинтована, тому старший Арараґі не бачить, що під бинтами.

За цей тиждень я гостро це відчула.

Та ліва рука вже цілком стала частиною «мене»... і водночас це те, що я колись мушу від себе відсікти.

Якщо ця рука — кара за скоєний гріх, то я маю нести цю кару до кінця.

Думати, що перевірка газет і телевізійних новин щоранку чи сон із прив'язаною рукою — це і є спокута на все життя, було великою помилкою.

Спокута — це щось більше. Набагато більше.

— Чи старший Арараґі... теж колись дійде до кінця?

— Га? До чого?

— Та ні, нічого...

Я зітхнула, продовжуючи лежати.

Тягар, який несемо ми зі старшим Арараґі, занадто різний, щоб їх порівнювати. До того ж про таке не спитаєш просто так.

Натомість я запитала про інше.

— Слухай, старший Арараґі. Чому ти міг так діяти — аж до того, що жертвував власним життям заради інших?

— Я такого не робив. Це Ханекава так поводилася.

— Здається, з нею все інакше. Вона жертвувала не своїм життям... Але ти, старший Арараґі, ти ж нищив себе, продовжував нищити дотепер. Як тобі це вдавалося?

Я питала.

Мабуть, мій тон звучав швидше як звинувачення, ніж як запитання.

Насправді.

Мені й хотілося його звинуватити.

Адже я добре знала, наскільки боляче й нестерпно було для старшої Сенджьоґахари просто мовчки спостерігати за ним.

Бо...

Мені теж було боляче й нестерпно.

Особливо під час тієї пожежі в підготовчій школі на початку другого семестру і в тому разі прямо перед випуском...

Я тоді думала, що краще б померла замість нього.

— Навряд чи річ у тім, що твоє тіло безсмертне. Радше навпаки, це безсмертя і є тим самим пам'ятником твоєму знищеному «я».

— ...

— Скажи мені. Що змушує тебе йти на таке?

Це точно має бути пов'язано з тим, чим займається Нумачі.

Нищити себе.

Померти всередині.

Що ж це за мета така?

— Навіть якщо ти так питаєш... Чесно кажучи, я ніколи про це не замислювався. Хоча це й сумно... Ну, дай-но подумати.

Старший Арараґі удав, ніби замислився.

Судячи з його вигляду, він справді ніколи про це не думав — для нього це було чимось само собою зрозумілим.

Але я хотіла почути.

Причину.

Ні, я хотіла почути мету.

Хотіла, щоб він замислився над своїм рушієм.

— ...Коли я був у початковій школі.

— Га?

— Під час уроків я думав ось про що. Що я робитиму, якщо раптом у цей клас увірвуться прибульці й захочуть скривдити моїх однокласників?

— ...

— У моїй уяві я, не вагаючись, долав тих прибульців... Використовував якийсь суперприйом, на кшталт «Кінніку-бастера», і розносив їх на друзки.

«Я — герой», — казав він.

Попри дивний зміст, тон у нього був надзвичайно серйозний. Я навіть не могла зрозуміти, жартує він чи каже правду.

— ...Ну, кажуть, що такі фантазії так чи інакше відвідують усіх хлопців. А як було в тебе, Камбару? Про що ти думала на уроках у початковій школі?

— Про що...? Ну...

Хм.

Не думаю, що я марила таким... принаймні хотілося б так думати. Але якщо згадати, що я вперше загадала бажання дияволу саме в початковій школі... то мені зовсім не смішно з розповіді старшого Арараґі.

Це майже про мене.

— ...Ну, було б брехнею сказати, що в мене зовсім не було нічого подібного.

Зрештою я дала таку розмиту відповідь.

Старший Арараґі мовив:

— Зрозуміло. Коли я закінчив школу й дізнався, що багато хто думав про таке саме, мені стало соромно через власну «неособливість», але водночас це мене й заспокоїло. Проте найголовніше, що я відчув — це впевненість.

— Впевненість?

— Так.

Він кивнув і продовжив.

— У тому класі було повно учнів, які хотіли захистити своїх друзів. Коли я це збагнув, то подумав, що світ не такий уже й поганий. Якщо так багато людей хочуть стати героями, то у світі точно пануватиме мир.

— ...

— Звісно, пізніше ці наївні ілюзії були вщент розбиті... Але якщо в мені є щось, крім впливу Ханекави, то це, мабуть, те саме почуття, яке я відчув тоді.

Старший Арараґі засміявся.

Знову ж таки, не зрозуміло, наскільки серйозно він це каже. Схоже було на те, що він просто жартує.

Але.

Певно, це була найщиріша відповідь, яку він міг дати.

...Справді.

«Заради інших» чи «заради всіх».

Це звучить підозріло, але не є цілковитою брехнею.

Самовідданість.

Спроби придушити власне «я».

Насправді я можу це зрозуміти... але не хочу розуміти.

І в мені живе сильне відчуття, що для мене розуміти таке — неправильно.

Адже в мене немає нічого такого, заради чого я б хотіла померти.

Жінка, що має мету навіть після смерті.

Жінка, що продовжує колекціонувати нещастя.

Збирати дивини.

Збирати біди.

— Слухай, старший Арараґі. Здається, у тебе була подруга-привид?

— Слово «подруга» тут занадто слабке. Мені здається, що в минулому житті ми були однією людиною.

— Ой, це ж гидко...

— То що?

— Як ти гадаєш, у чому різниця між тими, хто стає привидом, і тими, хто ні? Адже не всі ними стають? Якби ставали всі, місто було б переповнене ними. То де ж межа?

Справа в жалі чи в чомусь іншому?

У незавершених справах чи в ненависті? Але якщо так, то не знайдеться людини, яка б померла без жалю.

Кожен залишає незавершену роботу чи коханих людей.

— Хтозна, я про це не думав... Можливо, всі стають привидами. Просто звичайні люди їх не бачать.

— Виходить, річ не у тім, що хтось стає привидом, а хтось ні, а в тому, що одні люди можуть їх бачити, а інші — ні?

— Але якби кожен після смерті міг стати привидом, то життя втратило б сенс.

— Це правда. Смерть здавалася б значно легшою за життя.

— Думаю, ідею привидів і потойбічного світу вигадали люди, які не могли змиритися зі смертю близьких... Я не вірю, що стану привидом, коли помру.

— То ти вважаєш, що привиди мають упокоїтися?

— Мабуть, так і має бути, але мені було б сумно, якби вона упокоїлася. Точніше, мені б це просто не сподобалося.

«Тому вона, можливо, і не йде, а залишається в цьому місті».

Старший Арараґі сказав це, повертаючи на черговому розі. Мені цікаво, чи сідає та подруга на пасажирське сидіння цієї машини.

Хоча ця сцена виглядала б майже злочинно.

— Я хочу якось змінити нинішню ситуацію.

Сказала я, відчуваючи, що мій дім уже близько.

— Але водночас я розумію, що краще залишити все як є.

— Краще залишити як є? Чому?

Наївно запитав Арараґі. Оскільки я нічого не пояснила, це було логічне запитання.

— Бо ніхто від неї не страждає.

— ...

— Хіба варто втручатися, якщо людина почувається нормально, навіть у нещасті? Навіщо казати їй: «Ти нещасна»? Якщо вона отримує задоволення від свого стану, навряд чи навколишні можуть щось вдіяти. Ба більше, зараз багато людей завдяки цьому отримують порятунок. Чи маю я право втручатися зі своїм егоїзмом туди, де немає жодного постраждалого?

Для старшого Арараґі це, мабуть, був набір незрозумілих слів. Я просто виливала жовч, не пояснюючи суті, тож навряд чи він міг дати мені якусь пораду.

Не думаю, що Карен щось йому розповідала, тож старший Арараґі просто відповів:

— Я мало що зрозумів.

Це був максимально прямолінійний відгук.

Але навіть від самої розмови мені стало значно легше.

Я це відчувала.

Невже це означає, що Нумачі таки має рацію? Тоді, можливо, час колись розв'яже і цей вузол?

Так, напевно.

І безпорадність, і туга.

Колись вони стануть лише спогадами.

А потім я зможу про них забути.

Тоді...

— Але знаєш, Камбару.

Проте старший Арараґі, вислухавши мій безладний потік думок, після свого «нічого не зрозумів», неочікувано продовжив:

— Це неправда, що ніхто не страждає.

— Га?

— Принаймні одна людина страждає... це ти.

Сказав він.

— І цього цілком достатньо, щоб почати діяти. Твої труднощі — це для тебе найважливіша подія у світі.

«До речі, якщо ти страждаєш, то і мені ніяково, і Сенджьоґахарі теж», — жартівливо додав він.

Це не були якісь «теплі» слова, швидше проста істина, що відчувалася як дотик живої людини після довгої самотності.

Але так.

Так воно і є.

Він завжди говорив такі речі як щось звичне.

— Як казав Ошіно... допомогти собі в біді можеш тільки ти сама.

— ...Але, старший Арараґі. Ці мої почуття колись зникнуть. Час розвіє всі тривоги, що зібралися в грудях.

— Що за дурниці? Це зовсім на тебе не схоже. Тобі хтось таке сказав? Щоб ти не думала про зайве, або навпаки, щоб думала більше?

— Так. Багато хто багато чого мені казав.

І Нумачі.

І Кайкі.

І навіть мати... усі казали мені, що заманеться.

— Не звертай уваги.

Старший Арараґі одним махом відкинув усі ці «чужі думки».

— Ті «хтось» — це не ти. Звідки в тебе взялося стільки розуму, щоб перейматися чужими обставинами?

«Я завжди робив те, що хотів... так само і ти тепер маєш робити те, що хочеш».

Він сказав це, не відриваючи погляду від дороги.

Звісно, він же був за кермом.

Хоча мені було б ніяково, якби він повернувся до мене.

— Якщо ти хочеш слідувати чужим порадам тільки тому, що хочеш відповідати чиїмось очікуванням — валяй. Але якщо ти з чимось не згодна, треба боротися. Я так боровся і з Сенджьоґахарою, і з Ханекавою, і з Ошіно, і навіть з тобою, коли ти чогось від мене чекала.

— ...Зрозуміло.

Справді. Мені варто бути простішою.

Зав'язнути в роздумах і не могти поворухнутися — це точно не мій стиль.

Це було не по-моєму.

Від слів старшого Арараґі втома не могла зникнути за десять хвилин поїздки, але я все одно сіла на задньому сидінні.

— Я згодна з твоєю думкою.

Потім додала:

— Тому я буду боротися.

— Хм. Ну щасти тобі... Чи я можу чимось допомогти?

— Ні.

Напевно, він не побачив би Нумачі.

Але справа не в цьому. Далі я маю впоратися сама.

Так.

Я теж маю випуститися.

Випуститися від опіки старшого Арараґі та старшої Сенджьоґахари й стати тією, хто впорається наодинці.

Насправді я мала показати йому себе таку вже сьогодні.

У цьому сенсі я зовсім не була самотньою.

Тільки тепер я стану самою собою.

Я мушу це зробити.

— Зрозуміло.

Хоча я сказала, що він мені не потрібен, старший Арараґі чомусь виглядав задоволеним.

— Ось і добре.

— Так. Якщо вже на те пішло, приходь якось допомогти мені прибрати в кімнаті.

— А ось від цього тобі треба «випуститися» насамперед.