Розділ 124: Диявол Суруґи - 028

Мені бракувало мізків для роздумів, а для почуттів я була надто черствою.

Єдине, що я могла робити — це просто бігти.

Коли біжиш, можна залишити все позаду.

Кажуть, ноги — це другий мозок.

Напевно, це пішло від вислову про те, що під час прогулянок до людей часто приходить осяяння, але це стосується лише ходьби.

Коли людина біжить, вона не думає.

Навіть якщо неможливо йти, не озираючись назад... бігти, не озираючись, цілком реально.

І серце, і тривоги.

Усе залишається на лінії старту.

Зазвичай для ранкових пробіжок я чітко планую маршрут, але цієї ночі навіть він був хаотичний.

Бачила поворот — і просто повертала.

Я пробігала вулицями рідного міста, якими ніколи раніше не ходила, і на мить відчула щось наче свіжість, але й це почуття залишилося позаду.

Приємно.

Бігти на повну силу... неймовірно приємно.

Якщо замислитись, біг — це чи не єдина можливість для людини викластися на повну... зазвичай ми завжди й в усьому ставимо собі обмеження, так би мовити, працюємо не на повну силу.

Бо якщо не стримувати міць, можна щось зламати.

Або себе, або те, що навколо.

Зламати.

Тому, дивлячись на годинник і звіряючись із запасом власних сил, ми уникаємо крайнощів, чи то в праці, чи то в байдикуванні.

Уникаємо повної сили.

У цьому сенсі, навіть під час бігу люди, мабуть, ставлять обмеження... ніхто не зможе пробігти марафон зі швидкістю спринту.

Розподіл сил необхідний у будь-якій справі.

Однак цієї ночі я залишила позаду навіть цей розподіл... я просто бігла на межі можливостей.

Коли ставало несила, темп падав.

Але навіть тоді я викладалася на повну.

Бігла до останнього.

Витискала з себе все.

Мабуть, моя техніка була нікудишньою, а сам біг виглядав жахливо.

Крок, дихання — усе було неправильним.

Щоб описати мій стан, замість «повного спринту» краще підійшло б «блукання в тумані»... або «цілковите безладдя».

Проте я бігла до самого світанку, цілу ніч, без перепочинку понад десять годин.

Не знаю, скільки кіл я намотала містом, але точно подолала більше ніж сто кілометрів.

Однією лише кріпатурою тут не обійдеться.

У найгіршому разі я могла порвати м'язи на стегні, або й зовсім отримати втомний перелом.

Це не метафора: я бігла доти, доки коліна самі не підігнулися і я не впала плазом на асфальт.

Проте це не було схоже на поразку; я почувалася так, ніби перетнула невидиму фінішну стрічку.

Я це зробила.

Відчуття було неймовірно бадьорим.

Ніхто не змушував мене бігти, і жодна з проблем Нумачі не вирішилася, але мене охопило почуття полегшення.

— Ноги... як же болять.

Боліли не тільки ноги, а й усе тіло.

Навіть кліпати було важко.

Але біль Нумачі, напевно, був значно сильнішим... Хіґаса казала, що хоч Нумачі й здавалася байдужою, вона несла в собі багато всього, окрім проблем із ногою, та мені важко повірити, що причиною її самогубства могло бути щось інше, ніж той фізичний біль.

Що, крім страждань, могло штовхнути її на такий крок?

Душевні рани з'явилися ще до переведення в іншу школу, і вона мала б залікувати їх, колекціонуючи чужі нещастя.

Але це лише мої припущення.

Навіть її розповідь... тепер, коли все так закінчилося, я вже не знаю, що з того було правдою, а що — брехнею.

Якщо міркувати тверезо, вона була лише галюцинацією, яку я побачила у вразливий період, коли старша Сенджьоґахара зникла з мого життя і все навколо змінилося... включно з тією диявольською рукою.

— Принаймні варто було стежити за технікою...

Пробурмотіла я, ледь підводячи голову, ніби вона важила як штанга, і розглядаючи підошви своїх новеньких кросівок «Reebok», від яких, здається, нічого не залишилося.

— Але якби я дбала про техніку, то не змогла б добігти до кінця...

Промовивши це, я збагнула, що навіть не знаю, що в цій ситуації вважати фінішем, і гірко всміхнулася небу.

— До речі... техніка старшої Сенджьоґахари... була прекрасною... так... дуже...

Можливо, слова про те, що мені важко навіть кліпати, були перебільшенням, але варто було заплющити очі, як відкривати їх ставало справжнім тягарем.

І тоді в моїй голові (цікаво, чому саме це?)... виник образ старшої Сенджьоґахари, яка біжить треком у легкоатлетичному клубі середньої школи Сейфу.

Старша Сенджьоґахара була знаменитістю.

Я про це не знала, але, за словами Нумачі, старша Ханекава була не менш відомою... хоча до неї люди боялися навіть підійти.

Тепер, знаючи її особисто, я розумію, що старша Ханекава була занадто ідеальною.

Натомість старша Сенджьоґахара іноді могла бути розсіяною, і саме це робило її популярною серед молодших учнів.

Можливо, сама старша Сенджьоґахара сказала б, що це теж була гра, але якщо так подумати, то всі ми граємо ролі, коли спілкуємося з іншими.

У цьому світі неможливо вижити, не вдаючи з себе когось... тому слова Нумачі про те, що я граю роль блазня, не були такими вже й безпідставними.

У цьому плані я не можу звинувачувати Оґі.

«Образ» старшої Сенджьоґахари в цьому сенсі був завершеним... не ідеальним, а саме завершеним.

Але під час бігу навіть цей «образ» залишається позаду.

Прекрасно.

До того як я побачила її біг, я ніколи не думала, що людина, яка біжить, може мати такий чудовий вигляд.

Я й уявити не могла, що видовище, де хтось відчайдушно намагається вхопити повітря, викладаючись на повну, може бути сповнене естетики.

Водночас я подумала: «Я не хочу бігти поруч із нею».

Не хотіла, щоб нас порівнювали.

Я, що присвятила себе бігу як спокуті за бажання, загадане дияволу через власну слабкість, відчувала, що не маю права бути поруч зі старшою Сенджьоґахарою.

Мені здавалося, що це непростимо.

Тому, скільки б разів вона не пропонувала мені позмагатися у спринті, протягом двох років я незмінно відмовлялася.

Навіть зважаючи на історію з дияволом, я могла б просто перемогти, і на цьому все... але я, мабуть, навіть не хотіла в неї вигравати.

Не швидкий біг.

А прекрасний біг.

Тут не могло бути ніякого змагання.

— Минулого року я знову почала бігати, щоб схуднути... але вона все одно була прекрасною. Якби ж і я могла так бігати...

Щойно я припинила біг і занурилася в роздуми, а точніше — у безпросвітну ностальгію, як різкий звук автомобільного гудка повернув мене до реальності.

Звісно, я ж розпласталася посеред дороги, тож не дивно, якби мене хтось переїхав.

Хоча вже розвиднілося, була ще рання година, тому я втратила пильність і ледь не поплатилася життям.

Поглянувши вперед, я побачила, як за кілька метрів від мене зупинився яскраво-жовтий «New Beetle».

— Вибачте, зараз приберуся...

Відповіла я на гудок, але мій голос був настільки тихим, що водій у салоні навряд чи міг мене почути.

До того ж я була вкрай повільною.

Через втому я просто не могла підвестися.

Я спробувала відкотитися вбік, щоб звільнити дорогу, але водій уже відчинив дверцята й вийшов.

Мабуть, він подумав, що тут спить якийсь п'яниця, або що мене вже збили.

У будь-якому разі, він підійшов із хвилюванням.

— Агов, ти в порядку?

Водій наблизився до мене, що все ще не могла встати, нахилився і зазирнув в обличчя.

— Стривай... Камбару?

— О...

Вирвалося в мене безглузде зітхання.

Це був знайомий голос.

— Старший Арараґі...?