— У середній школі, просто під час баскетбольного матчу, вона пошкодила ногу... і втратила кар'єру. Через це їй довелося покинути школу... Ще до того, як закінчити нову школу, до якої вона перевелася, вона перерізала собі вени.
«Правою рукою взяла канцелярський ніж і глибоко різонула по зап'ястку лівої руки».
По зап'ястку лівої руки.
Лівої.
Ці обережні, несміливі слова Карен ще довго не виходили в мене з голови.
Хоч я й почула їх уперше, але мимоволі подумала зовсім не про те: як же цій дитині не пасує такий похмурий тон.
Гарні новини зазвичай затримуються, а погані мають звичку сипатися одна за одною, наче їм мало... ще й це добиває.
Адже одразу після розмови з Карен зателефонувала й Хіґаса.
Здається, відколи вона вислухала мою історію, то самостійно почала дізнаватися все про Нумачі Року, і тепер спеціально зв'язалася зі мною, щоб повідомити результати своїх пошуків.
Спеціально, еге ж.
Яка ж це гірка іронія з мого боку.
Коли це я перетворилася на людину, здатну так думати про подругу, яка виявила чуйність і турботу?
Ні, це не так.
Мабуть, будь-хто, хоча б на одну коротку мить, стає такою людиною — наприклад, тієї миті, коли дізнається, що людина, з якою він щойно бачився, насправді померла три роки тому.
Хоча б тієї миті.
— Знаєш, здається, там була проблема не тільки з ногою... Вдома в неї теж усе було жахливо. Той, хто мені розповідав, сказав: «Та її ж просто мати зацькувала»...
Хіґаса, вочевидь, теж була шокована запізнілою звісткою про смерть суперниці, з якою свого часу люто змагалася в середній школі, і її голос звучав похмуро й глухо.
— Вона завжди здавалася такою безтурботною, тому я навіть подумати не могла... але, виходить, у неї було багато проблем. Це сталося після переїзду до далекого міста, тому в нас, мабуть, про це майже не говорили...
«Але самогубство?» — додала Хіґаса.
У її тоні вчувалося: «Це та людина, якій самогубство пасувало найменше в цьому світі».
Справді, це слово здавалося геть несумісним із її стилем гри, схожим на багнюку.
Однак це був непохитний факт.
Карен переслала мені фотографію газетної статті, яку Цукіхі видрукувала в бібліотеці.
Це була маленька замітка в місцевій газеті з іншого регіону, можливо, навіть менша за ту статтю, що надрукували, коли вона пошкодила ногу, але це безперечно був некролог.
Коли мені надали інформацію з кількох джерел, та ще й очевидний доказ, я була змушена визнати.
Нумачі Рока загинула.
До того ж три роки тому.
Вона наклала на себе руки.
...Тоді хто ж була та дівчина, з якою я щойно зустрічалася? Хтось інший із тим самим ім'ям і прізвищем? Чи хтось, хто видає себе за Нумачі?
Ні, це неможливо.
Пам'ять про зовнішність — річ ненадійна, та ще й колір волосся був інший, і вся атмосфера змінилася, і спогади — це саме те, що можна підробити, але ж...
Стиль гри в баскетбол підробити неможливо.
Її фірмовий «болотяний захист», через який її навіть прозвали «Отруйним болотом», належав лише їй.
Це без жодних сумнівів була Нумачі Рока.
Та, яку я знала.
Моя колишня люта суперниця — Нумачі Рока.
— ...Ось як. Тоді, виходить, та Нумачі була привидом, — пробурмотіла я, все ще лежачи на футоні й уткнувшись обличчям у подушку.
Цю відповідь я прийняла напрочуд легко, без жодного подиву.
Не тому, що я так просто подумала: якщо існують дияволи, то мають існувати й привиди, а тому, що так усе ставало на свої місця.
По-перше, її коричневе, майже бліде волосся.
Вона й сама казала, але якби вона залишалася в цьому місті з таким помітним кольором волосся, про це миттю пішли б плітки.
Я шукала її п'ять днів і не знайшла жодної інформації... якщо подумати, цього просто не могло бути.
І те, що в класі та спортзалі не було людей, теж не можна пояснити простою випадковістю... але якщо вона сама це підлаштувала, то все стає набагато зрозумілішим.
Навіть якщо відкинути частини диявола, сама вона, мабуть, від самого початку була такою надприродною істотою.
І те, що час не зцілив її «проблему», нещастя з ногою... тепер цілком логічно.
Адже її час зупинився три роки тому.
Три роки тому.
Хоча колір волосся був іншим, її зріст і статура зовсім не змінилися — анітрохи, ну геть ніскілечки.
І те, що пересадка частин диявола пройшла так гладко, теж зрозуміло, якщо вона сама була дивиною.
Просто обійнявши, просто доторкнувшись, диявол перейшов до неї, наче інфекція... саме тому, що вона сама була дивиною.
Між ними була спорідненість.
І якщо вже заглиблюватися в це питання, то, хоч це й звучить як запізніле припущення, але ходила вона до школи чи ні... чи можливо, щоб дівчина-підліток три роки вела бродяче життя по всій Японії?
Це просто нереально.
Це країна, де повно допитливих людей.
Навіть старша Ханекава, яка вирвалася з цього кола й подорожує світом, кажуть, багато страждає через це, і вона теж чекала до закінчення школи.
Тільки коли досягаєш середнього віку, як ось пан Ошіно, на тебе нарешті перестають звертати увагу.
Історія про те, що вона отримала страховку за травму ноги, можливо, й правдива, але цієї суми навряд чи вистачило б на три роки безперервних мандрів.
Це ж не страхування від пожежі чи на життя... але якщо...
Якщо вона була привидом, то всі турботи про гроші на дорогу й ночівлю просто зникають.
...Мене збив з пантелику такий сучасний предмет, як мобільний телефон, але якщо подумати, враховуючи його поширеність, це теж цілком може бути предметом із потойбічного світу...
Якщо вже навіть я ним користуюся.
А якщо говорити ще відвертіше, то я чула від старших історії про привидів, які з'являлися в цьому місті, на його вулицях.
Те, що полем її діяльності була вся Японія, звісно, надто відрізняється за масштабом... але, мабуть, якщо розглядати це як окремий випадок, то суть схожа.
Привид.
Якщо Загублена корова була дивиною, яка змушувала людей блукати, то Нумачі, виходить, була дивиною, яка збирає людські нещастя?
Дивина, що колекціонує нещастя... Мені на думку спадає кілька видів дивин, які заміщають чужі нещастя.
Колекціонерка нещасть.
Колекціонерка.
Якщо її схильність, яку навіть м'яко можна назвати патологічною, була зумовлена тим, що вона — дивина, тоді стає зрозумілою й дивна міська легенда про «Пана диявола».
Міська легенда.
Пусті плітки.
Вуличні чутки.
Якщо це чутка...
Тоді чому я її бачила?
За правилом, яке я знала з досвіду, бачити образ потойбічної Нумачі мали б лише ті, хто носить у собі нещастя.
Але ж... ні.
Хіба можна сказати, що того дня, коли я йшла до згарища підготовчої школи, я не несла в собі нещастя?
Для мене нещастя і ліва рука диявола були з'єднані знаком рівності.
Для неї це, мабуть, було так, ніби качка сама прийшла і сама себе приготувала... чи ні?
Адже вона від самого початку шукала частину мого «диявола» й тепер діяла в цьому місті.
Пустила коріння.
Розставила сіті й чекала, доки я, мов качка, в них потраплю — Нумачі була мисливицею.
Я почуваюся так, ніби мене обдурили, ніби мене переграли, і, власне, я, мабуть, справді потрапила в пастку, але водночас є й відчуття: «Ну то й що?».
Торік я пройшла через справжнє пекло.
Тепер мене не здивуєш якимось одним привидом.
Це просто історія про те, як моя давня знайома померла десь у невідомому місці.
Навіть якби я тоді почула про її смерть, я б не пішла на її похорон.
Ми не були подругами й навіть до ладу не розмовляли.
Було б лицемірством сумувати.
І, чесно кажучи, навіть коли я розмовляла з нею, яка, можна сказати, повернулася з того світу, враження в мене було геть не добрим.
Під час розмови мені часто ставало неприємно... коротко кажучи, після двох зустрічей цього місяця вона мені остаточно перестала подобатися.
Тому мені немає чого сумувати.
Не повинно бути.
Але... тоді що ж це за почуття?
Чому я не можу всидіти на місці, а тим більше спати, через це почуття?
— ...
Я повільно підвелася й знайшла відкинутий телефон.
Потім набрала декого... телефонний номер, записаний на візитівці, яку дав мені Кайкі.
Якщо він, шахрай і водночас спеціаліст із дивин, до того ж давній знайомий Нумачі, то, можливо, він знає якісь подробиці — подумала я.
Але зв'язатися не вдалося.
Здається, він і сьогодні працює не покладаючи рук, намагаючись вирішити економічну кризу в Японії, витрушуючи гроші, що залежалися в домівках.
Або ж він просто очманів від нахабної та безцеремонної старшокласниці, яка телефонує наступного ж дня після того, як він сказав: «Якщо будуть проблеми — дзвони».
Але це й на краще, що я не додзвонилася.
Я відчула, як у мене відлягло від серця.
Навіть якби Кайкі знав подробиці, він, вірний своїм принципам, розповів би лише половину.
До того ж мені й самій здається, що я насправді не хочу знати цих подробиць.
Саме так.
Мені можна це забути.
Зрештою, це ж не злочин — просто забути все тут і зараз.
Якщо подумати, що все, пов'язане з Нумачі, було просто грою уяви, наче я побачила привида, і забути про це...
Нехай не відразу, але з часом я точно зможу забути.
Якщо зосереджуся на підготовці до іспитів. Адже тепер мені не доведеться дивитися на ліву руку й згадувати минуле.
Людська пам'ять — річ ненадійна.
Навіть травми, які здаються незабутніми на все життя, колись стають минулим.
Те, що я побачила привида напровесні останнього року шкільного життя, колись стане нічим.
— Гаразд.
Я зважилася.
Підвелася й почала розтяжку.
Скинула рештки білизни й ретельно, не поспішаючи, розім'яла всі м'язи тіла.
Потім зібрала волосся в один хвіст і перевдягнулася в легкий біговий костюм.
— А тепер пробіжка!
Розділ 123: Диявол Суруґи - 027
Том 3
