Розділ 122: Диявол Суруґи - 026

Маленькою я любила одні комікси, а подорослішавши — зненавиділа їх.

І навпаки: романи, сенсу яких я колись не розуміла, тепер читаю з глибоким смаком.

Людину, яку любиш, починаєш ненавидіти, а ту, яку ненавиділа, — любити.

Те, що мало цінність, стає байдужим, а за тим, що викинула, починаєш шкодувати.

Якщо саме таке безперервне повторення всього цього і є життям, і саме це означає жити далі, то було б брехнею сказати, що від цього не стає порожньо на душі.

Тому слова про те, що треба проживати кожну мить, немов останню, звучать так пишномовно й так само порожньо.

Те, що вважала спогадами — забуваю... те, що відкинула як дурницю — стає необхідним...

Варто лише замислитися над цим — і хіба життя не перетвориться на суцільний жаль?

Що ж мені насправді варто було сказати Нумачі?

Чи все-таки слід було просити її повернути мені ту ліву руку?

Отак улесливо підлещуватися?

Вдавати із себе принципову дурепу, яка свідомо завдає собі шкоди?

Але я не змогла цього сказати.

Навіть подякувати не змогла.

Зрештою, я просто дозволила всьому йти своїм плином, просто віддалася на волю течії.

Звісно, я не могла нічого для неї зробити.

Хоча нарешті зустріла її, ту, яку так довго шукала, хоча вона сама прийшла до мене, я не зробила нічого.

Лише вислухала її історію.

І тільки занепала духом, лише занурилася в похмурі думки.

Я вважала, що прожила досить суворе життя, але якою ж мілкою я виявилася порівняно з Нумачі!

Хоча, звісно, такі речі не можна порівнювати.

Та навіть повернувшись додому, я нічого не могла робити.

У занепаді сил я просто впала долілиць на незастелену постіль у своїй розкиданій кімнаті.

Мені було лінь навіть скинути шкільну форму.

Втім, здоровий глузд — те, що передує всякій рутині... підказував, що форму м'яти не можна, і це, певно, спрацювало несвідомо.

Лежачи ниць, я незграбно заворушилась і почала стягувати з себе одяг.

По дорозі тіло ледь не заплуталося у власних руках.

Але якщо пустити в дію обидві руки, то навіть у такій позі можна роздягнутися...

Двома руками — можна.

— Ось як... Ось воно як. Тепер я можу все. Цією лівою рукою... І роздягнутися, і в баскетбол пограти...

Бурмочучи це, я збиралася так і заснути.

Заснути, прокинутися... і якби ж можна було все забути, якби все здалося лише сном!

«Було б чудово», — подумала я.

Але навіть це бажання не здійснилося.

Мої бажання, які втратили диявола, можливо, вже ніколи не здійсняться.

Тільки-но я поринула в дрімоту, як із кишені скинутої спідниці пролунала мелодія виклику мобільного телефону.

— ...

Простягнувши руку, я взяла телефон.

На рідиннокристалічному екрані висвітився номер... хто б це міг бути...?

Це була Карен.

— Алло, старша Суруґо? Ем, вибач, ти, бува, не спала?

— Та ні, все гаразд... Просто трохи відпочивала.

— Вибач, тоді буду коротко, — сказала Карен глибоким, серйозним голосом.

— Річ у тім, що я з'ясувала все про ту дівчину, Нумачі Року, про яку ти просила вчора, тож і зв'язалася з тобою.

— А... Ось як.

Мені було шкода, що мій голос мимоволі звучав надто мляво.

— Але... Перепрошую. Мені дуже шкода, що ти спеціально все це розслідувала, але...

— Я сьогодні вже зустрілася з нею.

— Зустрілася?

— Ага.

Мені здалося, що Карен зачепив мій тон, який мимоволі видавав: «Якби ж я могла, то краще б не зустрічалася з нею».

Але, здається, було не так.

— Дивно. Такого не може бути.

— Га? Як це — не може? Але ж я справді сьогодні, майже щойно...

— Ти не могла її зустріти.

Карен сказала це.

Все так само серйозно, ніби турбуючись про мене.

— Бо Нумачі Рока наклала на себе руки ще три роки тому.