Розділ 121: Диявол Суруґи - 025

— Нога...? Що це означає?

Я не змогла одразу збагнути сенс її слів, тому втрутилася з цим питанням. Здавалося, вона очікувала на нього, але те, що питання було очікуваним, ще не означало, що в неї була напоготові нормальна відповідь.

— Хтозна. Я розцінила це так, що мої сильні почуття до неї створили диво, і коли я її обійняла, нога диявола пересадилася до мене.

Нумачі бовкнула це якось недбало.

Здавалося, вона навмисно так говорить, щоб розлютити мене... Судячи з такої манери розмови, я все ж таки відчувала, що її словам не варто довіряти.

— Дивина... не повинна бути такою випадковою та безвідповідальною річчю.

— Помиляєшся. Дивина саме така випадкова і безвідповідальна.

«Прямо як я», — додала Нумачі.

— Не приймай за чисту монету слова схиблених фахівців про те, що для дивини є відповідні причини. По суті, це народні вірування, тому відчуття дилетантів мають бути правильнішими.

— ...

Безумовно, Нумачі, частина тіла якої стала дияволом, можливо, мала право так говорити.

Тому після таких слів мені більше нічого було їй сказати... Але попри це, як людина, що вислухала її історію, я відчувала відповідальність і мусила підібрати слова.

Відповідальність?

Ні, мабуть, ні.

Справа не в цьому.

Я просто кажу те, що хочу сказати.

— ...Та дівчина. Що потім сталося з Ханадорі Рокою?

— Не знаю. Ми бачилися лише той єдиний раз.

— Єдиний раз? Зачекай-но... Єдиний раз означає, що ти не знаєш, як вона почувалася після того, як ліва нога диявола була «пересаджена» тобі, я правильно розумію?

Я подалася вперед і запитала Нумачі.

— Навіть якщо ви не говорили особисто... ти ж хоча б ходила перевірити, як вона там?

— Можливо, так і варто було зробити, але, на жаль, я не знала її адреси... Вона вийшла на мене в хардкорному режимі, тому я навіть номера телефону не мала. Зрештою, якби я й знала її номер, мені довелося б із нею розмовляти, тому я б усе одно не стала з нею зв'язуватися.

— Чому? Це ж надто...

Безвідповідально.

Чи це я хотіла сказати?

Якщо так, то могла б і сказати.

Але що таке відповідальність?

Як я вже заперечувала раніше, слово «відповідальність» звучить фальшиво.

Чого ще я маю вимагати від Нумачі, яка забрала частину диявола у змученої дівчини... якоїсь незнайомки, що страждала так само як і я?

Можу сказати напевно.

На таке не були б здатні ні старший Арараґі, ні старша Ханекава.

Це не можна назвати самопожертвою, і слова «самовдоволення» тут теж замало... Це безкорисливий вчинок, який навіть батьки не завжди зроблять для своєї дитини.

Але чому вона це зробила?

Чому на такий вчинок... пішла така людина, як Нумачі?

— Ну, здебільшого це тому, що, як і зі збором нещасть, я хочу уникати надмірного втручання... Але, якщо шукати іншу причину, то якби ми зустрілися і вона дізналася, що я забрала її «диявола», це могло б стати для неї тягарем.

— Тягарем? Ти не плутаєш це з вдячністю?

— Хіба це не одне й те саме?

— ...

— Оскільки нога пересадилася до мене, її власна нога, мабуть, повернулася до свого звичного стану... А отже, більше я нічим не могла допомогти. Атлетко Камбару, можливо, ти змінила свою думку про мене, але це лише однобокий погляд. Можливо, я просто зробила зайве. Я ніяк не могла зарадити її вагітності, стосункам з матір'ю чи, до речі, з тим легковажним хлопцем, який примудрився зробити так, аби старшокласниця завагітніла.

«З огляду на це, можна навіть сказати, що було б краще, якби диявол убив її матір», — Нумачі знову сказала те, що я не знала, як сприймати.

У цій манері говорити я відчула щось близьке до позиції пана Ошіно, який намагався звести все до золотої середини, але мені здавалося, що між Нумачі та паном Ошіно є вирішальна різниця.

Різниця між фахівцем і дилетанткою.

Хоча це радше не різниця, а відчуття дисонансу.

Я не могла чітко зрозуміти, в чому саме воно полягало... але, мабуть, це було щось на кшталт ініціативності.

Тієї ініціативності, з якою вона сама втручалася у справи й пхала туди свого носа, пану Ошіно бракувало...

— До речі, мій вчинок не був безкорисливим. Я отримала з цього вигоду, і то чималу. Адже, бачиш, здобувши ліву ногу диявола, я отримала заміну своїй травмованій лівій нозі. Хоча «отримала ногу» звучить трохи дивно.

— ...Тоді ті гіпс, бинти та милиці... оманка?

— Ну, так... Хоч я і можу тепер нормально ходити без болю, але це не означає, що я можу розгулювати, виставляючи цю ногу напоказ. До того ж, атлетко Камбару, на відміну від тебе, моя травма була настільки серйозною, що про неї навіть писали в газетах. Я не могла просто заявити: «Я одужала!». Довелося й далі вдавати з себе травмовану... як це зараз робиш ти.

— ...Твої слова щоразу такі колючі. Це дратує. Нумачі, ти випадково не ненавидиш мене?

— Пізнувато ти про це питаєш. Невже ти думала, що подобаєшся мені? Чи, може, ти вважала себе Скарлетт?

— Не розумію, про що ти.

— У цьому немає жодного сенсу. А, є ще одна причина, чому я продовжую ховати цю ногу під гіпсом і бинтами... Це дуже зручно для «колекціонування нещасть». Статистично доведено, що люди охочіше розкривають душу перед травмованими, тому я просто не могла відмовитися від такої вигоди.

— ...Тобто.

Кажу я.

— Тобто... після цього ти, як і раніше, продовжувала свій «колекціонувати нещастя»?

— Я продовжую це робити й досі, тож це цілком очевидно. Думала, я виправилася? Це неможливо. Просто паралельно з цією діяльністю в мене з'явилося ще одне хобі. А саме... збір «частин диявола».

— ...

— Зрештою я так і не звернулася до Кайкі за допомогою, але ми продовжували обмінюватися інформацією, тому згодом я дізналася від цього чоловіка, що собою являє цей диявол... Я сприйняла цього диявола як «свого ворога».

— Ворога?

— Ага. Конкурента по бізнесу.

Уперше в очах Нумачі промайнула неприхована ненависть, коли вона подивилася... на свою ліву ногу та ліву руку. Ні, вони належали їй, але водночас не були її власними...

— Конкурента, який знецінює людські страждання і робить нещастя незворотними. Кайкі був моїм партнером по бізнесу, а диявол став конкурентом. Тому я вирішила його знищити... Щоразу, коли я чула подібні чутки, я приїжджала в те місто і бралася за винищення дияволів. Точніше... за їх колекціонування.

— Колекціонування... Це означає...

— Саме так. Як я вже казала на початку, справа не лише в цій нозі чи руці. Моє тіло зсередини місцями перетворилося на диявола. Кажучи словами з аніме «Навсікая з Долини вітрів»: «Той, хто стане моїм чоловіком, побачить ще жахливіші речі»... Ти ж не думала, що я ношу цей мішкуватий, неохайний спортивний костюм заради моди?

— Тобто...

Тобто з тієї ж причини... з якої Ханадорі Рока носила спортивні штани під спідницею.

Ось як.

— Хаха. Жартую, це просто мода. Хоча, звісно, це також зручно, щоб приховати контури тіла.

«Ну, гравюр-ідолом мені вже не стати», — сказала Нумачі, натягуючи рукави та штанини свого спортивного костюма, намагаючись сховати диявольські кінцівки... Здається, хоч вона й ефектно розбила гіпс заради драматизму, але зовсім не подумала про наслідки, тобто про те, як повертатиметься додому.

Спортивний костюм, який рятує в таких ситуаціях, мабуть, і справді чудовий одяг.

— На цьому моя розповідь закінчена, атлетко Камбару. Тепер ти розумієш? Я забрала твою ліву руку виключно через власні обставини, через свої дуже особисті вподобання. Якщо казати красиво, це залишок того часу, коли я на мить стала доброю заради когось іншого... І вже точно я зробила це не заради тебе.

«Тому тобі нема за що мені дякувати».

Так сказала Нумачі.

Від цих слів я відчула, ніби вона бачить мене наскрізь... і ніби вона дала мені урок.

А, ось воно що.

Невже я...

Хотіла подякувати Нумачі?

І в такий спосіб знайти для себе спокій?

Але тепер, після її слів, цей шлях був для мене закритий.

Ми з цією дівчиною абсолютно несумісні.

— ...Скільки частин диявола тобі вже вдалося зібрати?

— Навіть не третина.

— А якщо ти збереш їх усі... ти ж тоді сама перетворишся на диявола, хіба ні?

— Можливо, але я, навпаки, збираюся поглинути диявола.

Хіба таке можливо?

Ні, річ не в тім, можливо це чи ні. Нумачі збирається це зробити й вже робить.

Жертвуючи собою... віддаючи своє тіло.

Але навіть якщо це можливо, навіщо їй це робити?

Хіба вона не просто стала заручницею своєї єдиної примхи?

Це те саме, що й збір нещасть.

Навіть якщо в результаті вона допомагає людям, вона не має на меті їх рятувати. Вона не збирається завершувати диявола, щоб загадати якесь бажання.

Тоді який сенс...

У житті Нумачі?

...Невже в ньому немає жодного сенсу?

— За словами Кайкі, твоя ліва рука, атлетко Камбару, перебувала у стані, коли друге бажання зупинилося на півдорозі... Якби все так і залишилося, диявол мав би піти через невиконання контракту. Але зупинка означала, що він міг перезапуститися будь-якої миті та з будь-якої причини. Це був не згаслий вулкан, а сплячий. Тому можеш вважати, що тобі, гм, пощастило, що я її забрала.

— ...Думаєш, я зможу? Вважати так.

— Можеш вважати, а можеш і ні. Мені байдуже до твоїх почуттів. Для мене твої почуття нічого не варті. Чи, може... спробуєш відібрати її назад? Цю ліву руку.

— ...

— Ти ж... нізащо цього не зробиш, правда?

«Бувай», — сказала вона все, що хотіла, і легко рушила геть від мене... збираючись покинути цей спортзал.

Ні, сказати «все, що хотіла» буде неправильно... адже вона розповіла мені все, що я хотіла почути.

Чого ще я могла бажати?

Проте мені здалося, що вона збирається покинути не цей спортзал... а баскетбольний майданчик, на якому ми весь цей час розмовляли.

Можливо, вона прийшла, щоб виконати свій обов'язок і все пояснити, а може, як вона сама й казала, просто хотіла дізнатися історію тієї лівої руки в рамках своєї колекційної діяльності.

Але я думаю інакше.

Насправді ця дівчина прийшла сьогодні до мене в школу... тільки для того, щоб зіграти зі мною в баскетбол.

Вона ж сама нещодавно про це казала. Що хоче знову зустрітися зі мною на майданчику... Принаймні це бажання вона здійснила.

Бажання.

Здійснила.

Навіть якщо її травма була нівельована, з такою лівою ногою, та ще й коли різні частини тіла перетворилися на диявола... навряд чи знайшовся б хтось інший, окрім мене, хто міг би грати з нею в баскетбол на одному рівні, ще й знаючи про всі ці обставини.

Думаю, крім мене, таких немає.

...Але чи змогла я сповна відповісти на її почуття?

Що я змогла зробити для Нумачі? Вислухавши її... чи змогла я хоч трохи полегшити її тягар?

— Бувай, атлетко Камбару. Не думаю, що ми ще колись побачимося, але... бережи себе. Знаєш... складай іспити, заводь друзів, знайди хлопця, влаштуйся на роботу, вийди заміж, виховуй дітей, сварися з батьками, роби всі ці звичайні людські речі.

Бо я цього зробити не змогла.

Сказавши це, ніби випереджаючи мої слова, Нумачі Рока легко помахала лівою рукою, загорнутою в рукав спортивного костюма, і, тримаючи в іншій руці милиці, не поспішаючи, своїми звичними повільними рухами... зникла з мого поля зору.

Одразу після цього всі члени спортивних клубів, які займалися в спортзалі, як один запізнилися на тренування.