Розділ 120: Диявол Суруґи - 024

«Ну й дивачка ж ти... хоча навряд чи ти захочеш чути таке саме від мене... але все ж, попри ці слова, я цілком розумію твоє бажання знати все.

Тільки от, якщо замислитись, я вперше розповідаю це комусь іншому, тому не впевнена, чи вийде в мене доладно. Хоча... була одна людина, якій я розповідала про те, що спонукало мене почати це... колекціонування нещасть.

Річ не у тім, що я не хочу говорити, просто ніхто не хоче слухати про диявола.

Що ж, завдяки тій дівчині, яка звернулася до мене за порадою, коли я лежала в лікарні, я вирішила розпочати своє «колекціонування нещасть». Сама система з моменту запуску була такою ж, як у «Пана диявола»... звісно, спочатку вона не була настільки витонченою.

Так, спершу я почала з близьких мені людей. Перед самим виходом зі школи я, для початку, використала однокласників та молодших учнів як піддослідних... ах, слово «піддослідні» створює надто погане враження. Можливо, я занадто прикидаюся лихою. Те, що я робила, було також і «допомогою в порадах», тому не варто висловлюватися як якась шахрайка.

Чи то на щастя, чи то на біду, ґрунт для цього підготувала та сама перша дівчина, що прийшла по пораду. Вона вже встигла розпустити чутки про мою неймовірну активність і всебічну допомогу. Справжня майстриня на всі руки. Рекламне гасло про те, що я обов'язково розв'яжу будь-яку проблему, і це, можна сказати, перебільшена кетчфраза... можливо, саме вона була її авторкою.

Коли я так думаю, мені стає соромно, адже я забула її ім'я... виходить, я невдячна.

Це справді ганебно.

Втім, на той час мені було не до вдячності. Маю на увазі душевний спокій. Це зараз я можу розповідати про все так невимушено, але тоді я була добряче озлоблена.

Ні, перефарбувала волосся я трохи пізніше. Але, Камбару, з таким світоглядом, де каштанове волосся дорівнює хуліганству, як ти взагалі змагалася на національному рівні? На національних змаганнях напевно ж було повно дивних типів.

Ну, такий був настрій, до того ж школа для переведення вже була визначена, тому я сприймала цей збір як щось попутне... мій самодіагноз такий: робота була трохи грубою.

Мені навіть трохи соромно за ту роботу... варто було збирати людські нещастя дбайливіше. Як не крути, це були діти, з якими мене пов'язувала одна школа.

Але саме через те тогочасне «браконьєрство» мій метод, мабуть, остаточно сформувався.

Усі так охоче ділилися своїми бідами... як і очікувалося. Кожен стає говірким перед кимось, хто явно нещасніший за нього самого.

Вони вибовкували мені чимало серйозних секретів.

Через брак досвіду я часом звалила на себе речі, які були занадто важкими, але це вже дрібниці.

Я не знаю точно, що з ними сталося потім, але коли я завершувала розмову словами: «Цю проблему я беру на себе. Я все владнаю, тож не хвилюйся», у всіх тієї ж миті ставали спокійні обличчя. Так, ніби в ту саму секунду все вже було вирішено. Справді, та перша дівчина, мабуть, пустила дуже переконливі чутки. Ці слова сприймалися як магічне закляття.

Аж смішно. Хоча для мене це було не важливіше, ніж сказати «дякую за обід» після їди.

Знаєш, на той момент я думала, що, можливо, помиляюся. Тоді я була в лікарні, серце було слабким, і мені здавалося, що чуже нещастя солодке на смак... я думала, що коли випишуся і заспокоюся, то стану ставитися до чужих проблем серйозніше.

Десь глибоко в душі жевріло бажання вірити, що я не така ница людина, аби радіти чужому горю... зараз це здається дуже наївним.

Але ці наївні почуття вмить розвіялися.

Те, що люди, які пережили біль, стають добрішими до інших, або що ті, хто знає біль, розуміють біль інших... це все велика брехня. Для дівчат, що приходили по пораду, це могло виглядати так, ніби я, ставши ізгоєм у школі через травму ноги, виправилася і вирішила допомагати людям, але де там... я не те що не виправилася, я, можна сказати, впала ще глибше на темний бік.

Саме тому, що я пізнала біль, мені захотілося пізнати біль інших... ну, про це знала лише я, а для стороннього спостерігача картина моєї допомоги виглядала саме так і не інакше.

Світ зазвичай зовсім не такий, яким здається на перший погляд. Якщо хтось замотаний бинтами, це ще не означає, що він поранений... і все таке. Якщо вже шукати в цьому мораль... то я зараз говорю зовсім як той шахрай.

Ах, так. Про мої стосунки з Кайкі я теж розповім. Не хвилюйся, я не збираюся нічого приховувати. Не збираюся ні обманювати, ні вводити в оману. Раз уже так сталося, я збираюся розповісти все. Вважай це платою за те, що я отримала від тебе руку диявола. Але я продовжуватиму повторювати: якщо захочеш припинити слухати, просто скажи.

З Кайкі я познайомлюся трохи пізніше, тому поки що продовжимо про часи до переведення, коли я стала колекціонером. Тоді я намагалася не давати дурних порад. Я теж людина, і коли чула про проблему, то іноді щиро казала: «Якби ти зробила ось так, усе б вирішилося», але саме тоді вони дивилися на мене з підозрою.

Або з роздратуванням.

Ну, прийти за порадою вони прийшли, але отримувати реальні настанови від нещасної каліки, яку вважаєш нижчою за себе... це, мабуть, псувало їм настрій. Вони вмить замовкали, і потім було важко налагодити контакт.

Напевно, річ не у тім, що «стає легше, коли виговоришся», а простіше — вони «просто хочуть говорити». До речі, я трохи повчилася і пізніше дізналася, що є такий спосіб розв'язання проблем. Виписувати свої тривоги на папір, наче в щоденник.

Коли ти постійно крутиш у голові речі, на які немає відповіді, серце важчає, а якщо викласти це в якійсь формі та поглянути об'єктивно, то це несподівано полегшує ношу.

Адже акт «мислення» насправді є лише «згадуванням». Це ілюзія, що якщо без кінця думати про безнадійну проблему, то колись знайдеш рішення. Людський мозок — це електричні реакції, тому ідеї чи осяяння — це лише миттєва іскра, так званий спалах.

Страждати й думати — це насправді те саме, що й відпочивати. Кажуть, що погані роздуми подібні до відпочинку, але насправді будь-які роздуми подібні до нього.

Припинити думати. Не думати. Зупинка мислення. Саме це і є рішенням для тривог — я переконалася в цьому після тих експериментів.

Як я вже казала, я не знаю, що сталося з тими дівчатами потім. Зовсім не знаю. Оскільки я зрозуміла, що недоречні поради чи подальша підтримка дають зворотний ефект і лише позбавляють мене моєї «магічної сили», я не перевіряла наслідки.

Але можу з упевненістю сказати, що принаймні ні в кого справи не погіршилися через те, що вони звернулися до мене. Щодо справді небезпечних проблем, то моєю незмінною політикою ще з тих часів було перенаправлення до відповідних фахівців.

У будь-якому разі, експеримент вдався.

Великий успіх.

Зі задоволеним обличчям я покинула середню школу, де провела майже три роки... хоча до того, як я почала повноцінну діяльність як колекціонер, мало пройти ще трохи часу.

Я висловилася так урочисто, але причина була простою: бачиш, мені спершу треба було наполегливо займатися реабілітацією ноги.

Якщо отримав травму — реабілітація на все життя. Не буває так, як у манзі: «Ой, одужала!»... ой... для Сенджьоґахари це було саме так? Що ж, їй пощастило.

Але зі мною так не вийшло, і я постійно ходила до спеціалізованої лікарні за новим місцем проживання. Це було тяжко... реабілітація. Думала, що помру. Думала, що краще вже померти.

Навіть якби я хотіла втішитися чужим нещастям, це ж лікарня. Я не настільки божевільна, щоб збирати чужі біди в такому місці. Я вже казала, чи не так? Коли нещастя занадто велике, воно відштовхує.

Мій критерій був такий: я не хочу слухати історії людей, які явно нещасніші за мене. Це питання тонкого балансу, або ж просто розмитий стандарт.

Але нездатність діяти без чітко встановлених правил — це, на жаль, доля спортсмена, нехай і колишнього.

Проводячи дні в реабілітації, я зрештою закінчила середню школу, майже не відвідуючи нову державну школу, куди мене перевели.

Іспити я не складала.

Ну, оскільки я з початкової школи поринула в спорт, то зовсім не вчилася. Коледжу, куди б я могла піти, від самого початку не існувало, але я також втратила сенс у подальшому навчанні. Тому правильніше сказати, що я не продовжила навчання за власним бажанням.

Проте я і не пішла працювати.

Ліва нога не відновилася настільки, щоб я могла працювати... точніше, вона вже ніколи не стане такою, як була. Лікар сказав, що мені доведеться все життя жити з цим гіпсом та милицями, і це... це мене пригнітило, так.

Десь тоді я і пофарбувалася в коричневий. Я вирішила, що раз я більше не атлетка, то можу дозволити собі такий стиль, але для навколишніх це виглядало лише як ознака того, що я збилася зі шляху.

Так, я збилася. Озлобилася.

Але навіть тоді порада лікаря «краще не замикатися вдома, а активно виходити на вулицю» мені допомогла. Це стало чудовим виправданням перед батьками для моєї «колекціонерської діяльності».

Нарешті настав час для появи «Пана диявола»... тоді це ім'я було іншим, але зараз немає сенсу називати його інакше, Камбару до нього вже звикла. Адже те, що це було попередником «Пана диявола», безсумнівно.

Спершу я покинула рідні краї. У цьому випадку «рідні краї» — це місце, куди ми переїхали... коротко кажучи — я вирішила діяти як колекціонерка за межами своєї території.

Це теж був урок, отриманий на стадії експерименту: я вирішила, що краще, аби моя особа була невідомою. Чим більше людина, що дає поради, є сторонньою особою, тим легше і вільніше з нею ділитися... адже немає жодних гарантій, що я триматиму язик за зубами, навіть якщо мене вважають нижчою за себе. Мудрість предків про те, що «близький сусід кращий за далекого родича», по-своєму правильна, але коли йдеться про критичний момент, для розмови варто обирати «далеку чужу людину».

Га? Ти думала, що я переїхала в це містечко? Ой-йой, це вже занадто. Якби я постійно сиділа в такому глухому місті, то скільки б імен я не змінювала, мене б швидко вирахували.

Краще, щоб особа «Пана диявола» залишалася таємницею... так його магічна сила зростає. Точніше було б сказати «диявольська сила», але це звучить не дуже милозвучно.

Судячи з твоєї реакції, у такому місті з каштановим волоссям я б виділялася неймовірно.

Тому я постійно змінюю місця діяльності... а куди ж я переїхала? Про це я промовчу. Якщо ти збираєшся надсилати мені новорічні листівки, то я утримаюся.

До речі, номер мобільного я вже змінила. Скажу заздалегідь, Камбару, ця наша зустріч і розмова — остання. Тому, якщо маєш що сказати, кажи все сьогодні.

Щодо «діяльності за межами рідних країв»... Камбару, які масштаби ти собі уявляєш? Мабуть, думаєш, що в межах префектури? Зовсім ні. Моя діяльність охоплює всю Японію.

Від Хоккайдо на півночі до Окінави на півдні.

За ці три роки я підкорила всі префектури. Напевно, всі навколо думають, що це такий собі пошук себе під час мораторію.

Така собі подорож для залікування душевних ран.

Ну, порівняно з Ханекавою, твоєю старшою зі середньої школи, масштаби моєї подорожі мізерні й ганебні. Втім, на відміну від неї, у мене була чітка мета, тому тут я перемагаю.

Хаха, я чула чутки про Ханекаву. Так само як і про твою ліву руку... вони відомі. Коли я осіла в цьому місті, я почула багато знайомих імен. Я людина, яка забула імена товаришів по команді та вчителів, але я пам'ятала про тебе, Ханекаву та Сенджьоґахару.

І ще.

Ім'я Арараґі Койомі також.

Чесно кажучи, я знала. Раніше я прикинулася дурною, але...

Втім, я дізналася ім'я Арараґі Койомі не тоді, коли осіла в цьому місті, а вже після переведення. Поки я займалася спортом, я не чула цього імені... мабуть, він саме такий чоловік.

Не дошукуйся, це історія, яка не має до справи жодного стосунку.

Повернімося до теми. Природно, моєю чіткою метою було колекціонування нещасть. Оскільки я їх збираю, мені хочеться зібрати якомога більше різних видів, тому цілком природно охопити всю країну. Насправді якби я могла, то, як і Ханекава, охопила б увесь світ, але, на жаль, я не розумію жодної мови, крім японської. У таких речах мені не зрівнятися з розумними людьми.

Що? Подорожувати всією Японією і збирати нещастя... мовляв, дівчині-старшокласниці це не під силу?

Тому я і не старшокласниця.

Хоча мене не раз намагалися затримати як підозрілу підлітку... послухай, якщо в людини є гроші та час, вона може зробити майже все.

Якщо не ходити до школи, з'являється купа часу. Люди не можуть покинути місце проживання лише тому, що поруч є школа, робота або улюблена родина... насправді людина вільна йти куди завгодно. Зазвичай саме ті, хто каже, що ненавидить кайдани, найбільше прагнуть осілості.

Гроші? А... ні, я не працювала. Зараз того болю вже немає, але на початку подорожі я відчувала постійний сильний біль. Я терпіла з останніх сил.

Чому зараз не болить... ти напевно здогадуєшся, і я поясню пізніше. Коротко кажучи, зараз ця ліва нога належить дияволу, і в цьому сенсі травма «вилікувана».

Хоча правильніше було б сказати не вилікувана, а змінена.

Чи багаті мої батьки? Ну, я вдячна, що вони дали мені свободу, але, на жаль, вони належать до середнього класу. Не так, як у тебе, Камбару.

Хм? Твоє багатство відоме всім. Ти ж живеш у розкішному маєтку, чи не так? Але, здається, через те, що ти так по-дурному витрачаєш гроші, тобі ніхто не заздрив.

Світ добрий до дурнів і блазнів. Якщо безрозсудний дурень скоїть злочин, це сприймається легше, ніж злочин видатної людини. Вимагати від великої людини ще й бездоганного характеру — це явно виходить за рамки благородного обов'язку.

Не можна сказати, що в здоровому тілі завжди здоровий дух, і так само не можна стверджувати, що у великому розумі живе велика душа.

Якщо відкрити таємницю — це страховка.

Моя нога була застрахована, страхування від нещасних випадків.

Не знаю, як було у вашій школі, але в моїй була така система.

І внески там були чималі. Навіть якщо навчання безплатне, це треба було сплачувати. Коли мати казала, що все пішло прахом, вона, можливо, мала на увазі й ці інвестиції, але ці інвестиції повернулися величезною сумою грошей.

Оскільки внески платили батьки, то це ніби їхні гроші, але вони не зупинили мене, коли я почала витрачати ці кошти на розпусне і неслухняне життя. Чи, може, не змогли зупинити.

Ну, ті гроші колись закінчаться, тому доведеться щось думати... джерелом фінансування «Пана диявола» є не що інше, як моя нога.

Спочатку не все йшло гладко, але поступово я навчилася, як пускати чутки в незнайомих містах і як приймати звернення.

Може, у мене був до цього талант? Згідно з моїм твердженням, що все є талантом, то так воно і є, але, можливо, цього разу все інакше. Те, що поранений звір відчайдушно намагається вижити, теж впливає на результат.

Теорія еволюції.

Помилятися, тікати, бути викритою, спійманою, розкритою, перепрошувати, обманювати, викручуватися... повторюючи це знову, і знову, і знову, я знайшла свій шлях.

Той шлях, який ти знаєш.

Після всього сказаного, мудра Камбару вже зрозуміла, як я познайомилася з Кайкі Дейшю? Так, ми зіткнулися в одному місті.

Його шахрайська діяльність і моя колекціонерська діяльність мають схожі риси... моя діяльність не має на меті прибутку, але за методами ми майже як ділові партнери.

Мушу зауважити, я не схвалюю його шахрайство... використовувати знання про закляття, щоб виманювати гроші в невинних людей. Бувають же погані люди.

Проте не варто забувати, що є й ті, кого це рятує.

На відміну від мого методу, у нього завжди є жертви, і це мені не подобається, але ж закляття для більшості людей все одно не діють.

Здається, навколо тебе справді були постраждалі? Тоді я розумію твій гнів, але все ж варто спробувати це усвідомити.

Не існує зла, яке було б злом для всіх сторін.

Будь-яке зло щось рятує.

Будь-яке зло, будь-який диявол.

І навпаки, будь-яка справедливість когось ранить... вислів «у цьому світі немає нічого абсолютного» означає також і те, що не існує ні абсолютної справедливості, ні абсолютного зла.

Війна приносить великі винаходи, а великі катастрофи — економічний ефект. Так було завжди. Насправді слово «доброзичливість» варто було б замінити словом «вигода».

Втім, це не означає, що ми з Кайкі порозумілися. Виникла невелика суперечка, і ми просто уклали угоду: «Нумо обмінюватися інформацією, щоб надалі не заважати одне одному».

Хоч ми й ділові партнери, мій метод був незручним для нього, а його — для мене.

Він чоловік, з яким можна домовитися.

Те, що він діє заради грошей, означає, що з ним можна вести справи.

І ось, крім існування Кайкі, я дізналася ще дещо. Як гадаєш, що? Так, про закляття і... про дивини.

Кайкі Дейшю як фахівець розповів мені, що в цьому світі існують такі речі, як дивини. Ну, сам він у привидів не вірить, тому, точніше кажучи, він розповів мені теорію про їхнє існування... і це.

Це стало передвісником майбутнього.

Передвісником того, що я розширю свою діяльність і почну збирати навіть «дияволів».

Цікаво, скільки часу минуло від початку колекціонування. Камбару, яка ходить до школи, цього не зрозуміти, але якщо не належиш до подібних структур, календар втрачає сенс. Понеділок, неділя, п'ятниця, січень, лютий, грудень — усе стає однаковим. Відчуваєш зміну пір року хіба що за ротацією акцій у «МакДональдз». Це по-своєму поетично. Сучасна поезія. Тому я не знаю точно, скільки минуло часу, і не можу згадати, але принаймні рік уже пролетів.

Я не нумерую свою колекцію, тому зовсім не знаю, якою за чергою була та дівчина. Мабуть, понад сотою, але менш як двохсотою — десь таке відчуття.

Вибач, що так розмито. Хоча я присягнулася говорити правду, виходить нечітко.

Але в одному я впевнена. Та дівчина... Хаторі Рока, була моєю «колекцією диявола» під номером нуль. Вона була старшокласницею в місцевій школі, і, хоч я не питала, вона, мабуть, була старша за мене.

Так, я пам'ятаю її ім'я.

Це ім'я справило на мене таке сильне враження, що я випадково вибовкала його, забувши про приватність... ну, частково тому, що наші імена звучать однаково, але не тільки через це.

Хоча між «Квіткою вежі» та «Восковою квіткою» велика різниця... така, що аж заздрість бере.

Але проблема, яку вона несла, розвіяла всі ці дурні заздрощі та ревнощі.

Я розповім, бо це необхідно, але, будь ласка, нікому не кажи. І не намагайся нічого дізнатися про Хаторі. Це стосується моєї професійної етики. Це не робота, тому я могла б просто відмахнутися, якщо щось випливе, але в мене теж є гордість.

Скажімо, це було в одному місті. Коли я осіла там і діяла як «Пан диявол»... саме тоді Хаторі з'явилася переді мною.

Я вже тоді використовувала трирівневий фільтр: легкий, звичайний, важкий... і вона обрала важкий. Вона прийшла зустрітися зі мною особисто. Знаєш, про що я тоді подумала?

Саме так... «Ну, мабуть, у цьому місті моїй діяльності кінець». Краще, щоб клієнтів з «важким» рівнем було якомога менше. Бо чим серйозніша проблема, тим більше вона залишає по собі наслідків, незалежно від успіху чи невдачі. Бувають тривоги, про які навіть збрехавши не зможеш сказати «залиш це мені». А тогочасна Хаторі з'явилася переді мною з таким обличчям, ніби вона вже разів п'ять спускалася в пекло.

Вона навіть не зреагувала на мою ліву ногу. А я ж навмисно виставляла напоказ свою «слабкість» — бинти, гіпс, милиці — аби співрозмовнику було легше говорити.

«Допоможіть мені...», — благала вона з відчаєм. Не варто і казати, що в моїй голові вже почався відбір інстанцій, куди варто було б перекинути справу: чи то поліція, чи то служба опіки.

Але всі ці розрахунки миттєво перекинулися.

Вона носила спортивні штани під шкільною спідницею. Такі мішкуваті штани... саме такі, як зараз на мені.

Взимку часто можна побачити дівчат у такому стилі, тому я спершу подумала, що це теж частина образу — була зима? Чи кінець зими... У будь-якому разі, вона одягла штани під спідницю не для захисту від холоду. Вона зняла їх просто перед моїми очима.

Ти розумієш, так?

Її нога... стала ногою диявола.

Так, цією самою ногою. Волохата, груба, абсолютно не пропорційна для дівчини... ця сама нога.

Проте Хаторі бідкалася не через те, що її нога стала такою.

«Ця нога», — сказала вона.

«Ця нога сама по собі намагається вбити мою маму», — сказала вона.

Я коротко перекажу її історію, але послухай і одразу забудь. Дуже прошу. У неї був хлопець-студент, з яким вони планували спільне майбутнє, що саме по собі звична справа, але вона завагітніла від нього. Теж звична історія, чи не так? А потім, звісно, батьки були категорично проти й вимагали зробити аборт — і це теж звична історія.

Така собі типова історія для мобільних романів... але те, що вона «типова», не робить її менш трагічною.

Я? Я була шокована, звісно ж. «Оце так халепа», — подумала я. До того в мене теж були серйозні випадки, але цей був номером один. І з величезним відривом.

Можливо, варто було б порадити лікарню, але вона напевно вже там була і без моїх порад... До того ж це був випадок, на який не поширювалася моя гарантія «більшість проблем вирішує час».

Вагітність — це не та проблема, яку вирішує час.

Навпаки, з часом вона лише поглиблюється.

Чесно кажучи, я розгубилася. Подумала, навіщо вона вивалює таку важку проблему на мене. Це була не та історія, яку несуть до міської легенди... але як я вже казала, ця «буденна» історія була лише вступом до того, що вона мені розповіла.

Звісно, вона теж не збиралася від самого початку покладатися на якісь чутки... але вона була загнана в кут. Вона не хотіла вбивати нове життя, але й вік був не той, щоб ставати матір'ю, власна мати її звинувачувала, а хлопець, на якого вона покладалася, виявився нікчемним... і ось.

І ось вона звернулася до диявола.

Так само як ти колись загадала бажання мумії лівої руки... вона загадала бажання мумії лівої ноги.

Я проґавила момент і не запитала, звідки вона її взяла. Це був перший такий випадок, тому траплялися такі промахи. Саме тому цього разу я збираюся не проґавити це у твоїй розповіді... ну, здається, вона казала щось про пам'ять від батька. Сім'я, де тільки мати й донька... хе-хе. Оскільки один із батьків живий, вона, можливо, була щасливіша за тебе. Хоча я й не чула чітко, що батько помер. Втім, саме через таку ситуацію в сім'ї мати, мабуть, ще більше хвилювалася за доньку і суворо її карала.

Що добре, а що погано...

Цей світ абсолютно незрозумілий.

Так само як твоя мати була кимось особливим, її батько теж міг бути кимось таким. Це лише припущення. Але в будь-якому разі... саме через такі схильності вона звернулася до диявола.

І сама стала дияволом.

Ти знаєш це краще за будь-кого, але суть цього диявола в тому, що він виконує бажання власника в негативній формі. Справді, проблема Хаторі була б тимчасово вирішена, якби матері не стало. Її можна було б вирішити й позбувшись хлопця чи дитини в животі... чи це називається комплексом Електри? Мовляв, сини проклинають батьків, а доньки ненавидять матерів... можливо, річ у тім, що мати була на відстані найлегшого удару ногою.

*П.п: (Вікіпедія) Комплекс Електри — термін аналітичної психології Карла Густава Юнга на позначення надмірно сильної любові дочки до батька з одночасним ворожим ставленням до матері.*

Є багато інтерпретацій, і я не знаю, яка з них правильна. У будь-якому разі, вона загадала бажання дияволу, і диявол намагався виконати його у формі «знищення матері»... оселившись у нозі Хаторі.

Сама спроба провалилася. Хаторі, перебуваючи вночі в стані трансу, добряче побила матір, яка спала під тим самим дахом, але це не призвело до смерті.

Ну, на відміну від твого випадку, Камбару, де була посилена рука, тут була нога. Навіть якщо бити такою ногою, важко втримати рівновагу, тому, здається, обійшлося без занадто важких травм.

Арараґі у цьому сенсі справді дивом уцілів. Він що, безсмертний чи що?

Вона одразу зрозуміла, що причиною госпіталізації матері була вона сама. Ну, оскільки корінь усього — її власне бажання, а нога стала звірячою, то будь-хто б це зрозумів... і ось тоді вона остаточно зайшла в глухий кут.

Поки бажання не буде виконане, нога залишатиметься такою. Але якщо виконати бажання — вона вб'є власну матір. Можливо, краще було б вчинити самогубство, але це означало б убити й немовля. Порадитися з хлопцем вона, звісно, теж не могла... не хотіла, щоб він бачив таку ногу.

І тоді вона прийшла до мене.

Це не було просто «хапатися за соломинку», можливо, це вже був відчай. Або ж вона хапалася за солом'яне опудало.

Проте я, здається, зрозуміла причину, чому вона вирішила покластися на міську легенду... на таку легенду як «Пан диявол». Якби це була реальна проблема з вагітністю — це одне, але як співрозмовник у питанні з дияволом я була цілком доречною.

Хоч я тоді ще не називала себе «Паном дияволом», для постановки мені завжди була потрібна певна зловісність. Ця похмурість і притягнула її. Наче нічного метелика на світло пастки.

Ну що ж, запитаю тебе ще раз те саме. Як гадаєш, про що я тоді подумала? Про що подумала я, «колекціонерка нещасть», вислухавши її історію?

...Мимо. До того ж зовсім не влучно. Попри те, що ти очолювала команду, ти несподівано погано розумієш людські серця.

Я подумала: «Я хочу їй допомогти».

Це не брехня. Вперше в житті... я щиро захотіла допомогти людині.

Я розумію твої сумніви. Справді, я нікчема. Людина, яка лише збирає чужі нещастя і нічого не робить, просто залишає все як є. Людина, яка втішає власні рани чужим горем. Але чому ти вважаєш, що моє бажання допомогти цій людині — брехня?

Повертаючись до попередньої теми... натовп любить скандали великих людей. Але будь-яка розсудлива людина має розуміти: навіть якщо в блискучій біографії є одна ганебна пляма, це не перекреслює все інше. Якщо хтось збожеволів на старість, це не скасовує його заслуг у молодості.

Так само не варто заперечувати почуття хулігана, який тримає парасольку над покинутим собакою під дощем. Теорія про те, що коли погана людина робить щось добре, це виглядає кращим, ніж є насправді... у цьому є частка правди, але це не привід повністю заперечувати почуття того хлопця, який не зміг кинути змоченого псом напризволяще.

Немає людей, які складаються лише з добра.

Немає людей, які складаються лише зі зла.

Навіть якщо хобі крутого героя — колекціонування еротичних журналів, або якщо ідеальна красуня не знає таблиці множення... це не привід заперечувати їх цілком.

Люди люблять судити про інших, вихоплюючи лише одну сторону, але все не так просто. Батьки бачать у дитині лише дитину, а діти в батьках — лише батьків. Зі зміною статусу змінюється і характер, і з кожною людиною ми поводимося інакше.

І з плином часу.

Характер змінюється.

Навіть на одну мить... але навіть у дияволі може оселитися ангел.

Я нікчемна людина, але, мабуть, я була не лише нікчемою. Я хотіла щось зробити для Хаторі.

Хотіла б помінятися з нею місцями, якби це було можливо.

Чи це була симпатія через однакове ім'я?

Чи я хотіла, щоб вона піднялася там, де я впала?

Ні. Такі розрахунки тут ні до чого. У мені було лише чисте почуття благородства, бажання врятувати її.

Чисте благородство. Не буду заперечувати, що я сама була здивована тим, що в мені знайшлося щось подібне.

Але що б я змогла зробити?

Я — самопроголошена мисливиця за скарбами, яка отримала довший за інших мораторій. Завдяки цій діяльності я добре зналася на чужих нещастях, але я знала лише різновиди горя, а не способи їх вирішення. Тим паче проблеми Хаторі — чи то вагітність, чи то нога диявола — були занадто важкими для моєї колекції.

Скільки б знань я не збирала, нічого не допомагало. Я виросла у світі спорту, далекому від чоловіків, вихована за спіраллю вседозволеності та пестощів... хоч у нас однакові імена, наші життя були занадто різними.

Жодні мої слова не дійшли б до неї, не зворушили б її. Тому я нічого не могла сказати.

Нічого не могла сказати.

Тому я її обійняла.

Нумачі Рока обійняла Хаторі Року.

Нічого не кажучи, обійняла.

Ніжно? Ні, міцно, дуже міцно, з усієї сили.

Думаю, плакала саме я. Хоч це був лише початок вагітності, мабуть, не варто було так сильно її притискати... але я про це тоді не думала.

І я сказала.

Єдині слова, які я, не маючи що сказати, змогла вимовити, були тими, що я повторювала вже безліч разів.

«Все добре».

«Всі твої тривоги я взяла на себе».

«Я обов'язково їх вирішу, тож не хвилюйся».

Я шепотіла їй на вухо такі безвідповідальні речі.

Не один раз, а знову, і знову, і знову... мабуть, я плакала. Це виглядало жалюгідно, але я точно плакала.

Чесно кажучи, я не знаю, що вона про мене подумала. Може, їй було просто гидко? Або ж вона відчула себе приниженою через жалість. У будь-якому разі, через деякий час вона пішла.

Вона сказала, що сьогодні теж не спатиме всю ніч, бо боїться напасти на матір... так, сьогодні «теж».

Скільки ночей людина може витримати без сну? Хіба диявол не з'являється, якщо спати вдень... У будь-якому разі, мені залишалося лише мовчки проводжати її поглядом.

Коли вона пішла і я залишилася сама, мої почуття не згасли. Я продовжувала думати про те, як їй допомогти, як врятувати. Я відчувала, що це бажання буквально спалює мене зсередини.

Звісно, я нічого не могла вдіяти.

Але я вирішила принаймні зустрітися з Кайкі Дейшю. Я подумала, що він, хоч і шахрай, але називає себе фахівцем із вигнання духів, тож, можливо, щось придумає... тому я одразу зателефонувала на його мобільний.

Він сказав: «Це буде дорого».

Я відповіла: «Мені байдуже. Я заплачу скільки завгодно».

Як круто звучить.

Але насправді мені не довелося платити Кайкі. Наступного ранку я прокинулася рано, щоб сісти на потяг і зустрітися з ним... і саме тоді я помітила.

Під гіпсом... моя ліва нога перетворилася на ногу диявола.»