Розділ 119: Диявол Суруґи - 023

…Коли я слухала розповідь Нумачі, то на душі ставало дедалі важче.

Вона казала, що зцілюється, слухаючи про чуже нещастя, але… слухаючи її розповідь, я не відчувала ані крихти подібного полегшення.

Натомість було відчуття… ніби на мене звалили важкий вантаж.

Хай там що вона каже, але насолоджуватися чужими нещастями — це, на мою думку, поганий смак і хвороблива схильність.

Звісно, поєднання хизування нещастями та любові до них могло б створити симбіоз, який, скоріше за двох зайців одним пострілом, приносить подвійну вигоду, але світ навряд чи влаштований так просто.

Чи, може, якраз навпаки?

Можливо, саме тому, що це працює… вона й досі займається колекціонуванням.

Бо світ, хоч як дивно, часто дозволяє таким речам працювати.

Саме тому, що її спосіб мислення правильний.

Невже вона й мою ліву руку… колекціонувала?

Безперечно, коли моя ліва рука зі звіриної знову стала людською, я ридала від радості… але це, здається, зовсім інша історія.

Та, можливо, мені лише хочеться думати, що це різні речі, а насправді це одне й те саме…

Насправді ж та сама «вона» справді врятувалася завдяки Нумачі. Нумачі каже, що нічого не робила, але просто вислухати й полегшити душу… це вже можна назвати порятунком.

Однак я ніяк не можу з цим змиритися.

Я не можу сказати, що вона помиляється, але водночас я абсолютно не здатна визнати її методи правильними.

До того ж…

— Досить довга вийшла сповідь… але ж ти ще не закінчила, атлетко Нумачі?

— Га?

Її вдавано здивований нахил голови дратував мене, але я стримала роздратування й терпляче продовжила.

— Я зрозуміла, чому ти почала колекціонувати нещастя. І які в тебе мотиви. Хобі, що поєднує задоволення з користю та ще й допомогу людям — це благородний мотив. Можна навіть сказати, що я в захваті.

— Іронія тобі не личить.

— Але це лише половина, чи не так?

Проігнорувавши її напівжартівливу репліку, я продовжила.

— Я досі не чула, що спонукало тебе колекціонувати не лише нещастя, а й «деталі диявола».

— Звісно, я якраз збираюся про це розповісти. Але спершу, мабуть, варто зробити паузу й дати тобі вибір.

— Вибір?

Її манера говорити страшенно дратувала мене.

Але водночас це дивно… Чому мене так злить Нумачі?

І хоча вона мене дратує, чому мені й далі хочеться втручатися?

Ким вона для мене є… взагалі?

Адже я не збираюся повертати собі ліву мавпячу руку, успадковану від матері.

Мені навіть Кайкі не треба нагадувати: варто просто віддати її збирачці, яка так вчасно з’явилася, і все буде добре.

Чи виправдано втручатися у внутрішній світ Нумачі лише через те, що я не можу прийняти щастя, яке раптово на мене звалилося…?

— …Що означає «вибір»? Знову «Легко», «Нормально», «Важко»? Щоб я обирала манеру розмови?

— Ні-ні, це не черговий дотеп. Просто вибір із двох варіантів: слухати далі чи ні.

Нумачі, абсолютно не зважаючи на моє роздратування, вела далі у власному темпі.

Неквапливо.

Але, слухаючи цей тон… мені здавалося, ніби випробовують моє терпіння.

Чи, може, радше не терпіння, а фізичну витривалість.

Від розмови з нею втомлюєшся.

Я відчувала, як виснажуюсь… Хоча, звісно, вона навряд чи мала на увазі саме такий вибір.

І справді, Нумачі сказала:

— Далі піде справжня диявольська історія. Можливо, тобі краще не знати, якщо є можливість цього уникнути. Повертайся до звичайного життя. Ну, знаєш, заводь друзів, закохуйся, читай книжки, грайся з телефоном.

— …Досить, Нумачі. Це не мені обирати, а тобі. Або розкажи мені все, або поверни диявольську руку. Ось тобі вибір із двох варіантів.

— Ой, як страшно, як страшно.

На мої слова, які навіть прозвучали трохи загрозливо, Нумачі вдала, ніби тремтить від страху.

Виявляється, вона вміла непогано грати.

— Тоді я продовжу. Розповім про моє знайомство з дияволом… Але мушу попередити: ця нещаслива історія не принесе тобі розради.

У відповідь я лише тихо пробурмотіла: «Запізно попередила».