Розділ 118: Диявол Суруґи - 022

«Отже, з чого б почати? Якщо просто згадувати епізоди, починаючи з районних змагань трирічної давнини, коли я пошкодила ліву ногу, це було б легко й швидко, але тоді це було б занадто поспішно, щоб ти зрозуміла моє життєве кредо. Я аж ніяк не вважаю, що поспішність — запорука успіху... як ти добре знаєш. Зрозумілість — це останнє, що мене хвилює в цьому світі. Ти, як атлетка, Камбару, чудово знаєш, що мій стиль гри полягає в тому, щоб максимально використовувати час — поняття, рівне для всіх.

Загалом, мені прикро, що ту травму вважають першопричиною всього. Звісно, можна сказати, що той випадок обірвав мою атлетичну кар'єру і повністю змінив життя, але ще до того мене цікавило «чуже нещастя».

Щоправда — тоді це була протилежна концепція.

Можна сказати — діаметрально протилежна.

Зараз я, не покладаючи рук, працюю на Пана диявола чи когось іще, щоб знайти «людей, нещасніших за мене», але в той час я порівнювала «щасливу себе» з «нещасними людьми», зіставляла і дивувалася.

«Чому в мене є такий видатний талант, а в інших його немає?» ... Ах, талант у цьому випадку стосується моїх спортивних здібностей.

Можна навіть сказати, що талант до володіння м'ячем.

Ні... ну, якщо вже зовсім заглибитися, то це «майстерність володіння ногами».

Ти, мабуть, думаєш, Камбару, що я була атлеткою, яка зациклилася виключно на баскетболі... і, загалом, це правда, хоча, строго говорячи, це не зовсім так. Точніше, в моїй початковій школі просто не було баскетбольного клубу.

Як і ти спочатку не належала до легкоатлетичного клубу, але починала з бігу на короткі дистанції, так і я прийшла з іншого спорту... В початковій школі я була футболісткою.

Грала разом з хлопцями, штовхала м'яч. М'яч — друг, він не страшний... хоча, зрештою, цей друг мене зрадив.

Друзі — це страшно.

Ні, я просто перестаралася. Можливо, зараз часи трохи інші, але це було досить давно. Якщо дівчина грає у футбол з хлопцями й до того ж усіх їх обігрує, то, звісно, її зненавидять.

Це називається «від воріт до воріт». У баскетболі це було б «від краю до краю».

Мене зненавиділи всі хлопці в школі. А якщо тебе ненавидять хлопці, то це означає, що й дівчата теж. У ті часи я жила, борючись проти всієї школи.

Звучить перебільшено? Але чи не здається тобі, що для дитини в початковій школі немає нічого страшнішого, ніж «школа без союзників»? Судячи з твоєї недавньої розповіді — ти теж через це пройшла.

Однак у такому середовищі я міркувала: «Якби у всіх був талант, мене б не зненавиділи. Чому ж у світі є талановиті й неталановиті люди?»... Згодом я почала активно приховувати свій талант. Я перестала робити такі ефектні речі, як «від воріт до воріт», і зосередилася на захисті. Це, так би мовити, перегукується з моїм нинішнім стилем «болотяного захисту».

Чи відчувала я талант як тягар? Так, мабуть, відчувала, хоч би як я намагалася хоробритися. У тебе, напевно, так само, Камбару. Ти, здається, вважаєш себе трудоголічкою, але це глибока помилка. Просто дрімучий талант розквітнув — ось і все. Слово «зусилля» — це лише прояв турботи про нещасних людей. Мовляв: «Дивіться, ми отримали такий результат завдяки зусиллям. Ми нічим не відрізняємося від вас, просто трохи більше старалися»... «Ми не отримали перевагу від народження чи завдяки удачі», іншими словами: «Тому, будь ласка, не виключайте нас».

Ті, хто володіє талантом, повинні найбільше боятися традиційного людського звичаю забивати цвяхи, що стирчать. Адже у світі більше нещасних пересічних людей, які не мають таланту. Деякі щасливчики з талантом, як я в початковій школі, якими б талановитими вони не були, програють через свою меншість.

Страшно-страшно.

Мати талант — це за своєю суттю щастя, але в цьому сенсі це, мабуть, все ж таки нещастя... Я можу так озиратися на ті часи саме тому, що це «зараз».

Тоді я просто дивувалася з несправедливості Бога. Хоча, можливо, вже тоді я відчувала не Бога, а Диявола. У цьому сенсі, можливо, я відчувала несправедливість Диявола.

Хоча несправедливість Диявола — це в порядку речей.

Навіть якщо не брати це до уваги, реальність така, що результат для людини визначений від народження. Реальність така, що однакові зусилля не дають однакових результатів. Переважна реальність. Це просто невимовно сумно.

Хлопці з моєї команди мріяли про майбутнє. Ну, про Джей-лігу, здається, тоді ще не чули? Вони хотіли грати в стартовому складі на Чемпіонаті світу чи чомусь подібному... якось так? Так, чудова мрія. Але, слухаючи збоку, я розуміла: «Це неможливо. У мене, можливо, й вийшло б, але у вас немає жодного шансу».

Мене зненавиділи, бо я не тільки так думала, але й справді таке казала. У старших класах я, звісно, прикусила язика.

Мабуть, краще казати не «м'яч — друг», а «м'яч вибирає друзів». Гадаю, це стосується не тільки футбольного, але й баскетбольного м'яча.

Чому я покинула футбол і перейшла на баскетбол? Та немає особливої причини. Просто, закінчуючи початкову школу, я закінчила і з футболом.

Мені хотілося спробувати й інші види спорту. Життя таке дорогоцінне, чи не марнотратство присвячувати його чомусь одному?

Коли мені запропонували спортивну стипендію, я попросила: «Якщо можна, то не футбол, а баскетбол». Спочатку скаут вилаяв мене, мовляв, «що ти верзеш, дівчисько», але після того, як я протягом трьох годин демонструвала йому свій талант, він змінив свою думку.

У мене утискало серце, коли я думала, що десь є учень, який не отримав стипендію через те, що я зайняла баскетбольне місце. «Як несправедливо влаштувався цей талант», — думала я.

Чому з багатьох видів спорту я обрала саме баскетбол... цікаво, чому ж? Якщо футбол — це гра ногами, то, можливо, мені хотілося спробувати вид спорту, де м'яч тримають у руках. Якби в середній школі був гандбольний клуб, я б, напевно, пішла туди.

Пам'ятаєш, я казала, що вправно володію ногами? Тому я вирішила підвищити рівень складності.

З легкого на нормальний.

Так, нормальний. Баскетбол був для мене звичайним... Не кривися так, Камбару. Якщо тобі не подобається, коли тебе називають серйозною, то не звертай уваги на такі легкі жарти. Узагалі, через те, що я почала з таких мотивів, я отримала покарання і втратила ліву ногу. Ось що таке блискавична небесна кара.

Я не каюся, але згодна з цим.

Я й досі згадую той матч.

Мабуть, брешу. Адже це було три роки тому, спогади потьмяніли... Час усе зцілив.

Що? Ти кажеш, що я суперечу сама собі, бо три роки втішала себе колекціонуванням нещастя, хоча й казала, що час розв'язує всі проблеми? Хахаха, можливо, й так... але це не те що варто було б зазначати з розумним виразом обличчя. Такі випади мені не зашкодять, я не здригнуся.

Я теж не вважаю себе абсолютно правою. Я не думаю, що помиляюся, але навіть якби я помилялася, я б не змінила своїх методів. Люди живуть, суперечачи собі.

Хоча, мабуть, точніше було б сказати, що вони помирають, суперечачи собі. І навіть після смерті вони продовжують суперечити собі вічно.

Суперечність — це, зрештою, лише дитяча нетактовна спроба причепитися до слів.

Ну, з часом ти теж це зрозумієш. Навіть така серйозна як ти, Камбару.

Узагалі, навряд чи знайдеться хтось суперечливіший за тебе... ні, нічого.

Обмовилася-обмовилася.

Отже, про матч трирічної давнини. Чи хотіла б ти спочатку дізнатися, яке становище я займала в команді тієї школи до нього?

Можеш собі уявити, так? Так, мабуть. Ну, звісно, я ж перетворила відому команду на театр однієї акторки... Ні, становище було не дуже. Адже, хоч ясно було, що я — номер один у команді, номер на моїй формі завжди був 15. Знаєш, цькування в спортивних командах буває дуже підступним. Тому я терпіти не можу того гасла, що «в здоровому тілі — здоровий дух».

У цьому плані ти чи, скажімо, Хіґаса, чудово вписувалися в команду. Ні, дозволь мені тебе щиро похвалити. Я вважаю, це чудово — мати талант і при цьому вміти ладити зі звичайними людьми. Як ти підлещуєшся, щоб таке вдавалося?

Мабуть, розповідаєш непристойні жарти й граєш роль безневинного блазня... адже маси ненавидять здорових героїв.

Не треба так на мене витріщатися. Я лише відверто й прямо висловлюю свої почуття, бо мене попросили розповісти. Якщо хочеш, можу й збрехати, гаразд? Але ти ж хочеш почути не брехню, правда? Чи ти, бува, не сподівалася почути «гарну історію» від цієї Нумачі Роки, яка колекціонує нещастя і навіть увібрала в себе диявола?

Якщо хочеш почути гарну історію, то читай манґу чи романи. У книгарнях їх повно.

Що? Можна продовжувати? Справді? Ну, тоді продовжу.

Це історія про те, як я зламала цю ногу.

Хто був суперником — не пам'ятаю. Це я справді забула. Здається, це була звичайна команда, а не якийсь фаворит. Хоча, оскільки вони перемогли мене, буквально звалили мене, то хотілося б, щоб вони хоч трохи далеко пройшли.

Га? Кажеш, та команда відчула відповідальність за мою травму і відмовилася від наступної гри? О... наступною за розкладом була твоя команда? Хм. Тоді це, мабуть, правдива інформація, але що за дурниці. Чи не дурість це? Це ж просто надмірна відмова від боротьби.

Це я і ніхто інший зламала собі ногу.

Діагноз лікаря — втомний перелом.

І це місце перелому було фатальним... Причиною, швидше за все, була не так перевтома, як нехтування заминкою.

Типовий фінал для того, хто надто покладався на свій талант.

Отже, це сталося просто тому, що межа настала під час того матчу, а могло статися і на тренуванні, і вдома, коли я лежала під котацу.

Так? У моєму домі котацу стоїть цілий рік. Що, не можна? Цікаво, чи не випустять кондиціонер у вигляді котацу? Раз з'явився обігрівач у вигляді вентилятора. Після вентилятора без лопатей наступним буде кондиціонер-котацу. Хотілося б запропонувати цю ідею компаніям. Цікаво, скільки б вони заплатили? Аж дух перехоплює.

Йой, вибач, я я відірвалася від теми. Чи, може, й не відірвалася. Адже я була ейсом, яка ганьбила команду, і водночас ледарювала вдома... Я зневажливо ставилася до таланту, дарованого мені Богом і Дияволом, тож вони просто втратили терпець і відібрали його в мене.

Мовляв: «Тобі ж не потрібен талант? Ну, тоді...»

З початкової школи я робила що хотіла, покладаючись на свій талант. Ба більше, відчуваючи цей талант як тягар, я ставилася до нього так, ніби хотіла його знищити. Га? Як до свого рудого волосся? Хаха, гарно сказано. Волосся — це життя жінки, її найважливіший скарб. Так, до особливого таланту слід ставитися так само дбайливо, як до скарбу.

Але відмова від гри, кажеш.

Хм. Ну, я ще можу зрозуміти, коли гравці команди-суперниці відчувають відповідальність, якщо суперник падає під час гри... але їм слід було б просто втекти від такої відповідальності.

Слабші люди живуть більш серйозно.

Ні, мабуть, не можна назвати їх серйозними. Якби вони справді відчували відповідальність, то прийшли б перепрошувати переді мною в лікарні. Точніше — вони просто зупинилися на півдорозі.

Не зрозумій мене неправильно, я не кажу, що ненавиджу слабких людей, навпаки, вони мені симпатичні. Саме тому я хотіла, щоб вони втекли. Я хотіла, щоб вони думали, що одна дурепа впала сама. Я б навіть хотіла, щоб вони посміялися.

«Отут і треба сміятися»...Ось так.

Камбару, ти справді помиляєшся саме в цьому. Ти, мабуть, сприймаєш моє слово «втекти» як щось негативне та песимістичне, але це не так.

Для того щоб втекти, теж потрібна мужність. Можливо, навіть більша, ніж для того, щоб боротися й протистояти.

...Не погоджуйся з такою грою слів. Втеча — це точно боягузтво. Це ніяк не може бути мужнім вчинком. Але навіть так, це боягузтво треба проковтнути.

Бо всі ми живемо.

Якби ми були персонажами манґи, то, звісно, могли б просто круто виглядати. Ненавиділи б боягузтво, ненавиділи б страх.

Але всі ми живемо.

Тож, мабуть, слід сказати, що в цьому сенсі я завинила перед тією командою. Через те що я марнувала свій талант, я залишила їм на важливі середньошкільні роки чималу травму.

Але вже те, як вони самі роздряпували цю рану, — це не моя справа.

Мені байдуже.

Хоча, якщо, попри таке відсторонення, вони прийдуть порадитися, я охоче візьму на себе і це нещастя... До речі, Камбару, ти, можливо, й не знаєш, бо твоя травма лівої руки була вдаваною, але після госпіталізації з втомним переломом я була як порожня оболонка.

Ні-ні, те, що я зараз така байдужа й незворушна, — це результат колекціонування нещасть. Я теж людина.

Я теж сумую і впадаю в депресію.

Я теж страждаю і шкодую.

Лише втративши баскетбол, яким зайнялася лише з бажання підвищити рівень складності, я зрозуміла, що любила його.

Я зрозуміла, що той талант, до якого я ставилася так недбало, був неоціненним скарбом. Я дізналася, що той талант, який я відчувала як тягар, насправді був для мене дуже важливим.

Так.

Ненавиділи мене в школі, чи була я білою вороною в команді — я була щасливою.

І ось я стала нещасною.

Я стала нещасною, жалюгідною людиною.

І, що смішно, члени команди, з якими я до того ворогувала, і вчителі, які мене дратували, раптом стали надзвичайно люб'язними й почали відвідувати мене.

Казали: «Вибач, що ми змушували тебе так напружуватися».

Ні, я була зворушена й плакала. Я потиснула їм руки, і ми попросили одне в одного вибачення.

Але після того, як вони пішли з лікарні, я замислилася. Що це я роблю? Мене це справді зворушило, але що з того?

Незалежно від того, зворушило мене це чи ні, реальність така, що моя ліва нога вже не витримує спорту, і це не змінилося.

Тому я покинула школу. Я не могла навіть перебувати поруч зі школою і попросила батьків переїхати... Точніше, спочатку мій батько, радіючи, що я вступила до тієї середньої школи, перевіз нас ближче до неї.

Чудова річ — батьківська любов.

Мою матір це дратувало... до речі, мати була єдиною людиною, яка не сказала мені доброго слова, коли я отримала травму.

Вона казала щось на кшталт: «Що ж ти наробила? Хіба я не казала тобі берегти себе? Тепер усе зруйновано...».

Хахаха. Мати в мене сильна.

Це не сарказм. У той час я зовсім не потребувала добрих слів — я хотіла, щоб мене суворо лаяли.

Саме завдяки тому, що мати так мене сварила, я змогла втекти, не вдаючись до дивної хоробрості.

Однак, перед тим як переїхати, перед тим як втекти, сталася подія, яка поклала початок моєму хобі, моєму поганому хобі — «колекціонуванню нещасть».

Це одна з моїх товаришок по команді, яка прийшла відвідати мене в лікарні, вказала мені шлях, яким я маю йти. Я їй справді вдячна.

Звісно, це не була моя близька подруга. Зовсім ні. До того ми з нею навіть до пуття не розмовляли.

Ім'я? Я його не пам'ятаю. Як і вчителів, я називала членів команди за номерами.

Здається, це було звичайне, пересічне ім'я, а може, й ні... мабуть, така інформація гірше, ніж ніяка. Я навіть не користуватимуся псевдонімом, щоб не заплутувати.

Коли відвідувачі співчувають, потім, коли я приходила до тями, мене охоплювала розгубленість, але сам процес співчуття був приємним. Тож коли одного дня ця дівчина сама завітала до моєї палати, я, звісно, була рада, але, всупереч очікуванням, вона прийшла не для того, щоб пожаліти мене.

Вона прийшла до мене за порадою.

Після звичайних слів співчуття вона сказала мені: «Можна з тобою трохи порадитися?».

Це була типова проблема дівчини-підлітки. Щось там про однокласницю, про хлопця, який їй подобався, і таке інше. На відміну від її імені, я добре пам'ятаю зміст розмови... адже це нульовий екземпляр моєї колекції... але через конфіденційність я не розголошуватиму деталей.

Типова проблема дівчини-підлітки.

Скажу лише, що це не надто відрізняється від того, що ти, Камбару, яка колись була такою ж, можеш собі уявити.

Хоча, скоріше, я хочу, щоб ти, Камбару, уявила собі мій тодішній душевний стан. «Що це дитина верзе? Про що вона думає?», — ось що я подумала. Адже я зламала ліву ногу, хоч і з власної вини, і все моє подальше життя перевернулося з ніг на голову, хоча мені було всього п'ятнадцять років.

Я навіть подумала, чи не пов'язана якось ця розмова з моїм майбутнім, але ні. Та й що я можу порадити? Я, яка так чи інакше присвятила себе виключно спорту, звідки мені знати про кохання та зітхання?

«І хіба я, зі зламаною ногою, можу розв'язувати типову проблему дівчини-підлітка? Це ж найгірший вибір співрозмовника для поради», — так я думала.

Але я помилялася.

Зрештою, як людина, до якої звернулися за порадою, я зробила все можливе, щоб бути щирою, але могла лише невиразно щось бурмотіти у відповідь. Коли час відвідування закінчився і вона пішла, я трохи засмутилася того вечора, думаючи, що, мабуть, не змогла дати нормальної відповіді, і вона вже більше не прийде... однак, як не дивно, наступного дня вона знову прийшла до мене.

Не відвідати. А порадитися.

І знову пережовувати ту саму вчорашню розмову... Напередодні я відчувала провину, але коли мене другий день поспіль змушують слухати історії, які не мають до мене жодного стосунку, це вже напружує.

Ця дівчина, звісно, має свої проблеми, але чому я повинна за них перейматися? У мене самої клопотів по горло з власним майбутнім... так я думала.

І саме тоді всі шматочки пазла стали на свої місця. Стали.

Вона не помилялася з вибором співрозмовника для поради. Це не був найгірший вибір, це був найкращий вибір для неї.

Іншими словами — вона хотіла порадитися з кимось, хто явно нещасніший і більш обділений долею, ніж вона сама. Так, наприклад, як я, чиє життя добігало кінця... вона хотіла, щоб я їй порадила.

Чи розумієш ти, що це означає, серйозна Камбару?

Ні, це не загадка. Як доказ, я відразу покажу тобі відповідь.

Іншими словами, вона була стурбована, вона була в біді, але не хотіла, щоб їй співчували. Так само як мені, зі зламаною ногою, була неприємна чиясь доброта.

Вона не хотіла, щоб хтось, дивлячись на неї зверхньо, давав поради щодо її проблем... тому вона обрала за співрозмовницю мене, яка була явно в гіршому становищі, ніж вона, і мала серйозні проблеми, яких звичайна дівчина-підліток не повинна мати.

Я можу зрозуміти цю психологію.

Це так само як ти граєш роль блазня, щоб отримати підтримку товаришів по команді. Це схоже на те, як зірки чи герої повинні мати якісь недоліки, щоб маси могли дивитися на них зверхньо, інакше їх не приймуть. Підлітковий вік — це пора, коли всі шукають недоліки у великих людей і насолоджуються почуттям власної вищості.

Я могла це зрозуміти, але це не означає, що я не розлютилася. Щоправда, це був радше гнів на себе, ніж на неї. Йой, як низько я впала, Нумачі Рока. Товаришка по команді, чиє ім'я я навіть не пам'ятаю, дивиться на мене зверхньо та обирає мене як абсолютно невідповідну співрозмовницю для поради.

Га? Чому я не розгнівалася на неї, коли зрозуміла це?

Тому що вона глибоко помилялася в одному. Вона була впевнена, що я, зі зламаною ногою, втративши спортивну кар'єру, не маючи змоги повернутися на майданчик, вирішивши покинути школу, перебуваючи на самому дні, не буду дивитися на неї зверхньо і співчувати.

Це помилка.

Тому що, слухаючи її розповідь, я добряче втішилася.

Чуже нещастя — на смак як мед. Цей смак меду анітрохи не змінився, навіть коли я зламала ногу. Думка «у мене великі проблеми, але є й інші люди з проблемами» зцілила мою душевну рану. Я відчула, як моє серце наповнюється.

Зауважу, що до того моменту, як я усвідомила її психологію, я не помічала такої психології в собі... я мала намір серйозно дати їй пораду.

Ох, люди — потворні створіння.

Взаємне зализування ран, порівняння нещасть. Але, усвідомивши це, я почала отримувати задоволення. Я з усіх боків обмірковувала і застосовувала на практиці, як найефективніше вивудити з неї її страждання та болі. Так би мовити, це був мій початковий досвід роботи на «Пана Диявола».

Думаючи про те, яка я нікчемна, я доїла її проблеми... і відчула, що трохи врятувалася.

Однак, я не могла просто вислухати й відпустити її. Того дня, проводжаючи її, я сказала: «Я повністю зрозуміла твої проблеми». Це не було брехнею. А потім додала: «Я розв'яжу ці проблеми за тебе, тож тобі більше немає про що хвилюватися».

Ось це була брехня. Велика брехня. Як я, лежачи в лікарні й не знаючи навіть, що зі мною буде далі, могла обіцяти розв'язати її проблеми, які розгорталися в школі, яку я вже вирішила покинути?

Це аж ніяк не була добра брехня, сказана заради неї. Це була егоїстична, егоцентрична брехня, яку я вигадала, бо вже наситилася її проблемами й не хотіла, щоб вона прийшла знову наступного дня і я мусила слухати все втретє.

Не змушуй мене виправдовуватися. Не забувай, що те, що вона зробила, було настільки нетактовним вчинком, що її могли б вилаяти й вигнати. Тому це не добра брехня, а можливо, просто вияв ввічливості.

Дівчина виглядала здивовано, але, хоч і з дещо спантеличеним обличчям, сказала «дякую» й пішла. За що дякувати? Ну, я відчула, що трохи врятувалася, але все ж вважала це поганим хобі й того вечора каялася, хоча це й було марно, вирішивши, що більше ніколи не робитиму таких речей.

Здивувало мене те, що сталося через деякий час... здається, незадовго до виписки. Коли вона втретє відвідала мене в лікарні.

Вона виглядала такою просвітленою, ніби позбулася якоїсь одержимості. «Дякую!» — сказала вона цього разу з широкою усмішкою на обличчі, дякуючи мені.

Від її збудженої балаканини годі було щось до пуття зрозуміти, але одне було ясно: її проблеми, вочевидь, успішно вирішилися.

«Це все завдяки тобі, дякуююю!» — повторювала вона, але я, звісно, нічого не робила. Я просто лежала в ліжку в лікарні.

Іншими словами, це і є той зрозумілий приклад, про який я казала: «Час розв'язав проблему». Вона, мабуть, не могла повністю прийняти мої слова, але повірила в них принаймні наполовину... довіривши свої проблеми мені й переставши турбуватися, вона дозволила проблемі вирішитися самій собою.

Ну, там, однокласниці, хлопці... можливо, її почуття з часом трохи охололи.

У будь-якому разі, вона позбулася своєї одержимості.

Можна сказати, що диявол відступив... і лише в мені залишилися її проблеми.

«Ну що ти, не варто дякувати. Я лише зробила те, що й слід було», — сказала я, попросивши її піти. Вона, мабуть, сприйняла таку поведінку як прояв моєї скромності, але мені просто не було до неї ніякого діла, коли в неї не стало проблем.

Отже, я замислилася.

Спробуй і ти систематизувати це, Камбару.

Я зі смаком вислухала її проблеми. І зцілилася. Вона, не соромлячись, порадилася зі мною, на яку тепер дивилася зверхньо, звільнилася від своїх проблем, довіривши їх мені, і до того ж час... з її погляду я... розв'язала її проблеми.

Хм, виходить, ніхто не постраждав.

Ба більше, усі врятувалися.

Парето-оптимальний чи рівновага Неша... хай там як.

Я й іншим допомогла, і свої рани зцілила — одним пострілом двох зайців... і до того ж з найкращим співвідношенням витрат і вигоди.

Тому я відразу ж прийняла рішення. У мене не було ні найменших докорів сумління чи моралі, через які я б вагалася цілу ніч. Така психіка, яка, можливо, й була в мене раніше, зламалася разом з лівою ногою.

Я твердо вирішила зробити це сенсом свого подальшого життя. Ні, це не було настільки позитивним почуттям, як сенс життя. Скоріше, це було почуття, ніби я, як спортсменка, знайшла місце для смерті. Тому, так, я вирішила зробити це своїм надгробком.

Отже, колектор нещастя.

Так народилася Нумачі Рока — колекціонерка нещастя.»