Насправді це не дуже цікава історія. Та і я сама не можу сказати, що точно розумію все, пов'язане з цією лівою рукою... чи то «Мавпяча лапа», чи то «Рука диявола», як сказав Кайкі Дейшю, я просто успадкувала її від матері.
Мати.
Якщо називати це спадком Ґаен Тоое, то для мене та ліва рука в дерев'яній скриньці, суха й понівечена, ніби в'ялена мумія, була єдиним, що залишилося.
Це було все, що мати мені заповіла.
Від цієї думки стає сумно.
Було б куди легше, якби вона взагалі нічого не залишала.
Можливо, саме моя мати була тією, хто навчив Кайкі Дейшю основам роботи з дивинами, але мені вона не розповіла нічого.
Вона не вчила мене, як користуватися «Мавпячою лапою».
Якби я знала, що це за річ, я б ніколи нею не скористалася... ні, це лише виправдання.
Я б скористалася нею, навіть якби знала.
Така вже я людина. Слабка людина.
І те, що мати мені нічого не пояснила, — це, мабуть, лише моє нав'язливе бажання перекласти відповідальність на іншого.
Звісно, вона залишила мені лише ту сумнівну руку, але, крім неї, вона залишила й багато слів.
Вона навчила мене слів, щоб жити.
«Якщо не можеш стати ліками, стань отрутою. Інакше ти просто вода».
Вона навчила мене... це лише я не змогла втілити це вчення в життя.
Пливучи за течією часу.
Я просто почала забувати.
— Хм. «Хочу бігати швидше» та «хочу знову бути як раніше зі своєю улюбленою старшою»... як на бажання, то вони доволі невинні. Можна навіть сказати, банальні до крайнощів.
Дослухавши мою розповідь, Нумачі поділилася своїми враженнями. Як для людини, яка сама змусила мене говорити, її відгук був доволі в'їдливим... ну, оскільки я не згадувала про те, що старший Арараґі — вампір, історія моєї руки, мабуть, втратила значну частку гостроти.
Але якби я почала розповідати про стосунки старшого Арараґі та Шінобу, то не закінчила б і до світанку, та й не мені, сторонній особі, розголошувати таємниці їхнього зв'язку.
Про це має право говорити лише сам Арараґі Койомі.
Для Нумачі, чиїм основним раціоном є чужі нещастя, старший Арараґі був би чудовою поживою... проте цікаво.
Як би вчинив старший Арараґі?
Як би він повівся з цією дивною рудоволосою дівчиною?
— Я чула про Сенджьоґахару. Чутки про Сенджьоґахару з середньої школи Кійофу та Ханекаву Цубасу доходили навіть до інших шкіл.
Нумачі продовжила:
— Он як, Сенджьоґахара Хітаґі була хвора. Тяжко їй було. Шкода, я б хотіла послухати і її історію. Але якщо вона одужала, то це головне.
...Так, тут я теж збрехала.
Звісно, я не могла розповісти Нумачі, що старша Сенджьоґахара була пов'язана з дивиною краба, але, дивлячись на розслаблене обличчя Нумачі, яка, попри в'їдливі коментарі, з апетитом слухала мої «хвали нещастям», я відчула дивну провину, ніби збрехала з егоїстичних міркувань.
Сама по собі брехня мене не лякає, але я відчула себе так, ніби вчинила справжнє шахрайство.
Цікаво, чи Кайкі Дейшю, якого я зустріла вчора... відчуває він щось подібне щоразу?
Те, що людина вправна в обмані, ще не означає, що їй байдуже, коли вона обманює — це було б занадто грубим припущенням.
Так само...
Те, що дівчина збирає чужі нещастя і робить це з таким задоволенням та ентузіазмом... ще не означає, що їй це дається легко.
Ми не знаємо, що в неї на душі.
Тим паче якщо вона збирає не лише «нещастя», а й частини «диявола»... цікаво, яка за цим стоїть причина?
— Ну, мабуть, хвороба Сенджьоґахари з часом минула сама собою? Хоча це скоріше не розв'язання проблеми, а просто одужання.
— ...Це не так. Хіба ти не слухала? Проблему тієї старшої, яку я любила, вирішив хлопець, який зараз є її коханим... і мою проблему вирішив він же.
— Хм... зрозуміло. Судячи з твоєї розповіді, він неабияка особистість. Факт існування такої порядної людини дивує мене понад усе.
— …
Коли про нього кажуть «порядний» або «шляхетний», мені, мабуть, варто було б заперечити: «Це не так, зовсім не так».
З часом його особистість ставала все більш некерованою, і навіть я, яку називали майстринею солодких промов, уже не могла його виправдовувати. Було сумно відчувати цей розрив, стоячи перед старшим, якого я поважаю.
І все ж.
І все ж Арараґі Койомі до кінця залишався собою... і я впевнена, що він такий і зараз.
...Так, навіть попри те, наскільки заплутаними стали його стосунки з сестрами.
— Хіхі. Але все ж... тобі дівчата подобаються більше за хлопців, так, гравчине Камбару?
— Що значить «все ж»?
— Та ні, я ще з давніх-давен помічала, що ти якось підозріло дивишся на своїх товаришок по команді та суперниць.
— Під час гри у здоровий баскетбол я не кидаю навколо себе сумнівних поглядів.
Принаймні я так думаю.
Але тепер, коли вона це сказала, я вже не так впевнена...
Можливо, я просто ідеалізую минуле... у шкільному баскетболі я теж завдала Хіґасі чимало клопоту.
Мабуть, краще не торкатися цієї теми.
— Слухай, може поцілуймося?
— Пхе!
Від раптової пропозиції Нумачі я мимоволі пирхнула... бо це була фраза, яку швидше могла б сказати я сама.
— Хахаха. Мені теж дівчата подобаються більше, ніж грубі хлопці.
Говорячи це, Нумачі рачки, ніби плазуючи, почала наближатися до мене. Вона рухалася повільно, я могла б легко втекти, але, наче жаба перед змією, я відчула, що мої стегна ніби прикуті до підлоги.
Параліч?
Чому?
Ніби насолоджуючись моїм станом, Нумачі сповільнилася ще більше, нарешті наблизилася впритул і притиснула мене до підлоги спортзалу.
Хоча «притиснула» — гучне слово для такої тендітної дівчини.
До того ж вона була скута гіпсом і не могла вільно рухати лівою ногою чи лівою рукою.
За чистою фізичною силою я була набагато сильнішою, тож за бажання могла б відштовхнути її одним рухом.
Навіть якби вона навалилася всією вагою, я б легко звільнилася... тим паче Нумачі, хоч і була зверху, не тиснула на мене, ніби намагаючись не завдати болю.
Навіть коли вона притулилася до мене, ситуація не змінилася: я могла втекти будь-якої миті.
Могла б, але не робила цього.
— Тобто ти не хочеш тікати, так? — сказала Нумачі, нависнувши наді мною.
— Таких, як ти, справді багато. Більшість проблем можна вирішити, просто втікши, але багато хто вважає, що втеча — це поразка. Кайкі Дейшю, мабуть, заперечив би, але з мого погляду такі люди просто самі прагнуть бути нещасними.
— Самі прагнуть...
— Серед баскетболістів теж такі були, правда? Ті, хто ніби сам йшов до поразки... цікаво, що це таке? Чому вони мчать назустріч нещастю?
— ...Це не біг назустріч, це відступ, — сказала я, лежачи під Нумачі.
— Тобі, як гравчині, якій завжди бракувало мотивації, важко це зрозуміти... а тобі теперішній, чиє хобі — колекціонувати чужі біди... тим більше. Але ті люди були на майданчику заради чогось важливішого за перемогу чи поразку.
— Важливішого за перемогу чи поразку?
— Або... важливішого за щастя чи нещастя...
А як було зі мною?
Чого шукала я, коли почала грати в баскетбол? Як я вже сказала Нумачі, спочатку це було лише бажання виправити наслідки того, про що я попросила у «Мавпячої лапи». Але згодом я захопилася.
Проте... я справді думаю, що грала не заради перемоги.
Цікаво, чи мій стиль теж здавався Нумачі «бігом назустріч нещастю»?
Або відступом.
— Втеча — це не поразка, і втеча не приносить нещастя. Якщо не можеш втекти, тоді вже можна і здатися. Чи, може, гравчиня Камбару в глибині душі сама хоче, щоб я її поцілувала?
— ...
— Ми обидві виглядаємо як хлопчиська, але ти чомусь за характером — явна «пасивна» сторона. Цікаво, що ти, якою захоплюються молодші дівчата як прекрасним принцом, насправді більше за всіх схожа на тендітну панну. Ось так часто сприйняття інших розбігається з власним самосприйняттям... хоча, мабуть, жодне з них не є абсолютною істиною.
Говорячи це, Нумачі з загадковою посмішкою почала повільно наближати свої губи до мого обличчя.
— Ч... чекай...
Моє тіло, яке могло б звільнитися від Нумачі одним поворотом, навіть не намагалося втекти.
— Хтось... хтось може зайти!
— Не зайде.
— ...!
Ні, чекай.
Хоча я і наговорила багато зайвого старшому Арараґі, і маю непогані теоретичні знання, на практиці я повний нуль...
— Цьом.
Нумачі легенько торкнулася моєї щоки й, на противагу тому, як довго вона наближалася, миттєво відсторонилася.
— Розчарована?
— ...
Я нічого не могла відповісти Нумачі, яка сказала це з пустотливим виразом обличчя. Я лише підвелася, торкаючись щоки, ніби перевіряючи місце поцілунку.
А.
Вона мене розіграла.
— Що ж, нумо поводитися пристойно. Ми молоді люди з майбутнім, тож не варто занадто гратися з вогнем.
Взявши м'яч, що лежав поруч, Нумачі почала вести його правою рукою, прямуючи до кільця і залишаючи мене позаду. Потім вона відштовхнулася своєю загіпсованою лівою ногою.
Я думала, вона зробить звичайний кидок, але, на мій подив, вона спробувала данк.
Данк, який у Японії серед старшокласниць могла робити лише я... вона виконала його блискуче і легко.
Вона просто втиснула м'яч у кільце своєю рукою.
— ...Фристайл-баскетбол. Влучно сказано. Мабуть, це і справді лише циркова розвага... вона дуже далека від того, що я вважаю суттю баскетболу.
М'яч глухо застрибав по підлозі, а Нумачі так і залишилася висіти на кільці.
— Але не забувай, що навіть циркова розвага, доведена до досконалості, стає мистецтвом. Гравчине Камбару, ти ж не любиш данки не тому, що вважаєш їх підлими? Коли ти єдина можеш робити те, чого не можуть інші, це часто стає причиною комплексів.
«Надмірний талант — це важка ноша», — додала Нумачі.
Я подумала, що під словом «важка» вона мала на увазі тиск, а отже — нещастя.
Зрештою, для Нумачі все могло стати причиною або джерелом нещастя... і, мабуть, вона не так уже й помилялася.
— ...В середній школі ти точно не могла робити данки. Я не чула про прізвисько «Отруйне болото» до зустрічі з Хіґасою, але про «Нерухому Нумачі» я чула.
Хоча насправді це прізвисько виникло через те, що її «болотяний» захист позбавляв суперників можливості навіть стрибнути, і з часом «Нумачі, що не дає стрибати» перетворилося на «Нерухому Нумачі». Її стиль гри не був зовсім без стрибків... але данк вона точно не могла зробити.
Це ж не манґа.
— Хахаха. У будь-якому разі, мене вважають болотом. Тоді вже краще називайте «безоднею», так звучить приємніше.
— І до того ж... з такою ногою.
— Так. З такою ногою.
Сказавши це, вона нарешті відпустила кільце і спустилася на землю... вона приземлилася на підлогу спортзалу саме на загіпсовану ліву ногу, мабуть, навмисно, щоб показати це мені.
— Що ж, я повністю забрала твоє нещастя. Цей «Пан Диявол» прийняв його на себе без залишку. Тепер можеш не хвилюватися, забудь про «диявольську ліву руку» і живи собі щасливо з посмішкою.
— ...Ти серйозно?
Це звучало майже щиро, ніби вона справді бажала мені добра, але я не могла так просто це прийняти.
— Ця рука — доказ мого гріха. Я не дозволю комусь невідомому просто так забрати її та нести цей тягар замість мене...
Старший Арараґі зберіг у своєму тілі часточки вампіра. Для нього це доказ гріха... і, думаю, це його вибачення та щирість перед Шінобу. Мабуть, Арараґі Койомі міг би будь-якої миті знову стати звичайною людиною, якби захотів. Ошіно Меме про це казав.
Але він цього не зробить.
Нізащо.
Тому і я не збиралася віддавати цю руку за власною волею...
— Ця рука — моя.
— Ні. Це рука диявола.
— Якщо на те пішло, ти ж мала піти у відставку з посади «Пана Диявола».
— Тоді я назвуся «Паном Дияволом у квадраті». Якщо вірити словам того зловісного дорослого, то ця рука належала твоїй матері. Вона ні на мить не була твоєю власною.
Сказавши це, Нумачі високо закотила рукав своєї широкої олімпійки, оголюючи гіпс... і напружила ліву руку.
Тієї ж миті гіпс тріснув.
Точніше буде сказати — розлетівся вщент.
Те, що з'явилося з-під нього, було очікуваним, і я зовсім не здивувалася, побачивши знайому... вкриту шерстю мавпячу ліву руку.
— Га...?
Ні, я не здивувалася тому, що ліва рука Нумачі перетворилася на руку диявола, але відчула якусь невідповідність.
Мені здалося, що ця рука трохи... коротша за ту, яку знала я.
Коли вона була частиною мого тіла, рука диявола поглинала мою плоть майже до ліктя... але та рука, що злилася з тілом Нумачі, доходила щонайбільше до зап'ястя.
Вона стала коротшою.
— Чому...?
— Хіба це не очевидно, гравчине Камбару? Адже ти вже здійснила своє перше бажання. Тоді ця «Рука диявола» мала вирости. Здається, ти сама про це казала.
— Так. Якщо подумати... але ж...
— Та частина твоєї душі, яку тоді з'їв диявол, залишилася в тобі. Тому ця рука повернулася до свого початкового розміру.
— ...Ціна за перше бажання?
Це ж... це якесь безглуздя.
Це був непорушний контракт, укладений з дияволом, тож не може бути, щоб я повернула собі втрачену частину свого існування.
Якби я сказала це в стилі тієї манґи, яку любить старша Сенджьоґахара, то це порушує закон рівноцінного обміну... вона що, використала філософський камінь?
Ні.
Взагалі, вона так легко каже «колекціонер», «збирач», «утилізатор», але що насправді означає — збирати частини «диявола»?
— ...Вже пора, Нумачі. Навіть запізнення учасників баскетбольного клубу має свої межі. Я, як і обіцяла, розповіла про походження цієї руки. Тепер твоя черга.
Я сказала це рішуче.
Чесно кажучи, мені й зараз хочеться втекти... бажання піти додому і вчитися до іспитів, не слухаючи Нумачі, дуже сильне, але я вже налаштувалася.
Я вирішила розібратися з цією дівчиною до кінця. Інакше я просто не знатиму, куди подіти весь цей тягар від лівої руки...
— Нарешті розкажи мені. Що з тобою сталося за ці три роки? Що сталося у твоєму житті? Що ти робила всі ці три роки?
— ...Твоя віра в те, що обіцянки обов'язково мають виконуватися, свідчить про твою серйозність. Обіцянки не для того, щоб їх виконувати чи порушувати. На них треба забивати.
— І чим це відрізняється від «порушувати»?
— Тим, що ти не відмовляєшся від них. Ти просто відкладаєш їх на потім... і поки ти це робиш, сама обіцянка втрачає силу. Розумієш? Людина може втекти навіть від власної долі... саме про це я зараз і розповім.
Сказавши це, Нумачі зачепила лівою рукою диявола гіпс на лівій нозі. І розірвала його, ніби це був не гіпс, а звичайний бинт... хоча навіть звичайний бинт так не розірвеш, швидше як туалетний папір — зверху вниз, вертикально.
— Попереджаю, це не якась там історія. Це швидше схоже на набридливу післямову, що йде після того, як одна баскетболістка втратила кар'єру і в її житті поставили крапку.
Під гіпсом на лівій нозі було... звісно ж, те, що я й очікувала побачити.
Вкрита шерстю нога диявола.
— Якщо не дивитися на форму стопи, а просто глянути на ногу, то вона більше схожа на диявольську, ніж на мавпячу, правда?
— ...
— Але, гравчине Камбару. Диявол у моєму тілі не обмежується лише цим...
Розділ 117: Диявол Суруґи - 021
Том 3
