Розділ 116: Диявол Суруґи - 020

Мене звеличували як ключову гравчиню, що вивела жіночу баскетбольну команду старшої школи Наоецу на національний рівень, тож мої слова можуть неправильно зрозуміти, а когось на кшталт Ошіно Оґі вони можуть і розчарувати, але якщо казати прямо, десь у глибині душі я вважаю, що в такому спорті, як баскетбол, немає перемог чи поразок.

Можливо, це вже не просто крайність, а безглуздя?

Або й узагалі щось недоречне?

Та я кажу це не для того, щоб здаватися ексцентричною чи вдавати з себе гравчиню, яка перейшла певну межу. Це мої щирі думки.

Чомусь, що більше я граю, що більше занурююся, то сильнішим стає відчуття, що в цьому спорті немає остаточного результату.

Я почала відчувати, що справа не в перемогах і поразках.

Звісно, у матчі є переможець і переможений, але якщо спитати, чи це і є справжня суть змагання, я б сказала, що це трохи не так.

Мабуть, я так відчуваю через те, що в реальності не існує жодного гравця, чи то чоловіка, чи жінки, який міг би закидати м'яч зі стовідсотковою точністю.

Кажуть, що найважливіше в баскетболі — це підбирання, але це, перш за все, означає, що існує значна кількість неточних кидків.

Жоден гравець не кидає з наміром схибити, а захист, навпаки, з усіх сил намагається завадити.

У результаті успішність кидка неминуче стає справою ймовірності... навіть якщо кидати однаково, м'яч то влучає, то ні.

Так, справою ймовірності.

Звісно, сильні та слабкі команди беззаперечно існують, але якщо заглибитися, то в матчах між командами, що перетнули певний рівень, перемогу чи поразку починає вирішувати удача.

Команда, якій пощастило, перемагає... а команда, якій не пощастило, програє.

З якогось моменту я почала так думати.

Я не думаю, що всі зрозуміють таку думку, і це погляд, за який інша баскетболістка... наприклад, Хіґаса... могла б на мене розсердитися, але насправді я перемагала команди, що були явно сильніші за нас технічно, і бувало навпаки.

Це те, що називають «ходом гри».

Це дещо прикрашене визначення реальності. Я б назвала це «випадковістю», а точніше — «везінням».

Тож не знаю, як це виглядає для глядачів, але з погляду гравця, між переможцем і переможеним немає великої різниці. Невелика зміна в ході гри могла б легко все перевернути.

І це стосується не лише баскетболу, а, мабуть, більшості видів спорту... справжнє змагання — це тренування для відточування техніки, а сама гра — лише додаток, щось на кшталт випробування удачі.

Слова «тренуйся так, ніби це справжня гра, а в справжній грі поводься так, ніби це тренування» слід сприймати буквально.

Тому, коли на першому році навчання наша команда програла на національному турнірі, чесно кажучи, я не відчувала особливого розчарування.

Дехто зі старших плакав, але я не вважала нашу команду слабшою за суперників, тому, мабуть, і не відчувала, що ми «програли».

Якби я програла в грі на удачу, бо мені не пощастило, було б прикро (старший Арараґі колись кепкував з мене через це), але програти в грі на баскетбольну майстерність через невдачу — тут немає причин соромитися чи шкодувати.

Ось так.

В основі цього світогляду, мабуть, лежить той факт, що я почала тренуватися як спортсменка саме з бігу.

Легка атлетика.

Тут, мабуть, немає місця для якогось там «ходу гри».

Немає випадковостей, немає везіння.

Перемагає швидший, а програє повільніший — це змагання суто на майстерність, де немає місця випадковостям.

Хоча я ніколи не була в легкоатлетичному клубі... я не пішла туди, бо вважала, що такій людині, як я, що не терпить поразок, не варто ступати у світ, де «перемога й поразка» настільки чіткі.

Що я зроблю, якщо програю?

Я сама не знаю.

Такі, як я, взагалі не створені для боротьби. Я тут довго розводила свої теорії, але якщо коротко, то я хочу сказати, що для мене баскетбол — це спорт просто для задоволення.

Спорт, яким я можу насолоджуватися від щирого серця, без жодних негативних емоцій.

Якщо мене звинуватять, що це образа для баскетболу, що я несерйозна, мені залишиться лише схилити голову і погодитися.

Саме так.

Я несерйозна.

Адже навіть граючи проти Нумачі, до якої я навряд чи мала теплі почуття... я забула про все.

Забула і про Пана Диявола, і про диявольську руку.

Я просто поринула в гру з головою.

Нам було ліньки навіть вести рахунок, і ми з головою поринули в гру, стрімко змінюючи ролі в нападі та захисті.

Мабуть, зрештою ми зійшлися на тому, що за очками перемогла Нумачі, а за якістю гри — я.

Нумачі була хоча б у спортивній формі, а я — у шкільній, що давало мені фору, але насправді ця фора нічого не важила. Принаймні не мала значення.

Ліва рука й ліва нога Нумачі, загіпсовані, здавалося, рухалися як зазвичай... хоча, судячи з мого досвіду, частини «диявола» за фізичною силою незрівнянні з людськими, тому, можливо, «як зазвичай» — не зовсім точне слово... та все ж, сама громіздкість гіпсу, що приховував ці дві кінцівки, була очевидною перешкодою, і це правда, що в багатьох моментах її гра була незграбною.

Навпаки, мені було легше пробити її оборону, якщо я атакувала зліва... або ж концентрувалася на захисті праворуч.

Але вона часто блокувала мої вирішальні кидки, тому за очками, мабуть, усе ж перемогла Нумачі.

Виходить, «болотяний» захист Нумачі Роки, попри довгу перерву, досі в силі.

До речі, свого часу казали, що команда, в якій грала Нумачі, хоч і була сильною, але дотримувалася досить специфічної філософії: «не програти — це вже перемога».

Вона виглядала в команді білою вороною, але, можливо, Нумачі якраз і була втіленням цієї філософії.

Навіть її «колекціонування нещасть» у ролі Пана Диявола... ідея про те, що час знецінює проблеми, цілком вписується в цю логіку.

Усе просто.

По-своєму, вона, навіть отримавши травму і покинувши спорт... навіть перевівшись до іншої школи та ставши такою відлюдькуватою... можливо, так і залишалася баскетболісткою.

— Тобі варто було зробити данк.

Після години бездумної гри в напад і захист, коли я врешті вибилася з сил, сказала мені така ж виснажена Нумачі.

— Якби ти зробила його в цій грі, то я б зараз нізащо не змогла тебе зупинити.

— ...Насправді я не люблю данки.

— О? Справді?

— Для мене це як порушення правил.

Можливо, «порушення правил» — це занадто.

«Козир» або «таємна зброя» — мабуть, так буде точніше... але оскільки я, ймовірно, єдина старшокласниця в Японії, здатна на данк, асоціація з порушенням правил ніяк не зникає, тому в матчах я намагаюся його не використовувати.

Ну, якщо говорити про ймовірність чи хід гри, то данк — це коли м'яч втискаєш просто в кошик, тому успішність тут стовідсоткова.

Те, що я притримую його... це тому, що я намагаюся уникнути справжнього змагання?

— Ну, це скоріше фристайл. Таке роблять не стільки для перемоги в матчі, скільки для розваги глядачів.

— Хм. Для такої коротунки, як я, це чудова техніка, якій можна лише позаздрити.

— Я теж не така вже й висока.

— Справді? Мені здається, ти виросла з часів середньої школи... а в мене зони росту закрилися ще в першому класі середньої.

Зріст Нумачі, якщо подумати, і справді, здається, не змінився ані на сантиметр із часів середньої школи.

Я звернула увагу лише на колір її волосся, тому склалося сильне враження, що вона кардинально змінилася... але якби вона перефарбувалася назад у чорний і одягла свою стару форму, можливо, її колишній образ легко б повернувся.

...Хоча ні.

Щоб повернутися в ті часи, вона за ці три роки надто далеко зійшла зі шляху. Навіть якщо вона сама не змінилася, її спосіб життя став зовсім іншим.

Не те щоб я мала право її засуджувати... але принаймні я не колекціоную частини «диявола».

Я б не займалася такою, в прямому сенсі, огидною колекцією. Ліва нога.

Ліва рука.

Гіпс, мабуть, приховує не лише те, що на поверхні.

— Якби можна було загадати бажання дияволу...

Сказала Нумачі, граючись м'ячем, що здавався завеликим для її маленького тіла.

— Я б, напевно, попросила, щоб він зробив мене вищою.

— ...

— Хоча ні, якби я так зробила, то, мабуть, перебила б усіх людей навколо, хто вищий за мене... і таким чином, відносно, мій зріст би збільшився.

«Бо так каже диявол-плакса», — багатозначно сказала мені Нумачі.

— А чого забажала ти? Гравчине Камбару.

— ...Не дуже хочу про це говорити.

— Агов, гравчине Камбару. Ми ж щойно стільки всього обговорили, завдяки грі.

Нумачі покотила баскетбольний м'яч по підлозі в мій бік.

— То що зараз ще приховувати?

— Це правда... але тоді, Нумачі, поклянися, що ти теж розповіси мені все, нічого не приховуючи.

— Добре. Але про що розповідати?

— Про те, чим ти займалася ці три роки.

— Здається, я вже про це розповідала.

— Включно з тим, про що ти не розповідала.

Я покотила м'яч назад.

— Включно з твоєю лівою ногою... і лівою рукою.

— Добре.

Легко кивнула Нумачі.

Аж несподівано.

— Але спочатку твоя історія.

— ...

— Я розповім свою історію настільки ж цікаво, наскільки цікавою буде твоя... історія походження цієї лівої руки, яку я в тебе забрала... Слухай, Камбару, у тебе є тип хлопців, які тобі подобаються?

— Я про це не дуже думала.

— А... до речі, ходили чутки, що ти по дівчатах.

— Не скажу, що ці чутки зовсім безпідставні. Але хлопці мені теж подобаються. Невисокі й добрі.

— Он як. У мене теж є свій тип. У такому віці, знаєш... — сказала Нумачі з передмовою, наче стара, хоча ми ровесниці. — Зовнішність чи характер стають неважливими. Вирішальним стає те, яке життя людина прожила, її історія та минуле... сподіваюся, історія цієї лівої руки буде для мене цікавою.

— ...Не чекай від мене цікавої історії.

Відчуваючи легке роздратування через химерну манеру розмови Нумачі, я відповіла.

— Мене часто неправильно розуміють... але я вкрай нецікава людина.

Так.

У мені немає цікавинки... є лише дві сторони.