Розділ 115: Диявол Суруґи - 019

Щойно Нумачі вийшла з класу, всі мої однокласники зайшли всередину, ніби чекали в коридорі.

Радше не «ніби», а я справді підозрювала, що так воно і було, але якби це виявилося правдою, то просто спостерігати здалеку, як я розмовляю з явно небезпечною особою, було б надто холоднокровно з їхнього боку. Проте виявилося, що це не так: просто всі випадково, саме сьогодні, затрималися і прийшли в останню мить перед дзвінком.

Дивна історія... дуже дивна.

Випадковість, яка здавалася спланованою.

Є одна відома історія про те, як у церкву під час меси влучила блискавка і почалася велика пожежа, але всі зазвичай пунктуальні парафіяни того дня випадково запізнилися з різних причин, і ніхто не постраждав... Ця ситуація нагадувала мені саме її.

Хоча порівнювати це з церквою було б блюзнірством.

Адже якщо хтось і підлаштував цю випадковість, то це не Бог і не ангел, а «Пан Диявол».

Тепер це вже не просто вивіска для приваблення клієнтів... принаймні її ліва рука вже перетворилася на руку диявола.

І, можливо, її ліва нога також...

— Що сталося, Руґо? Ти якась похмура.

— Хіґасо...

Я не могла зізнатися подрузі, яка з'явилася зі своїм звичним ентузіазмом, що щойно в цьому класі була моя колишня суперниця.

Тим паче я не могла сказати, наскільки вона змінилася... змінилася так жахливо, і зовні, і всередині, що її вже важко було назвати людиною.

— ...Нічого. До речі, вчорашній день відкритих дверей був чудовим. Не те щоб я хотіла саме в той університет, але сама атмосфера університету мене зачарувала. Так, тепер треба добряче постаратися на вступних іспитах...

Я перевела тему, і хоча Хіґаса, мабуть, помітила цю різку зміну, вона проявила дружню тактовність і пропустила це повз вуха.

Навчальний день, як мені здалося, пролетів непомітно... і настала пора після уроків.

Коли я прийшла до спортзалу.

У порожньому, ніби печера, спортзалі на мене чекала Нумачі Рока.

Вона поклала на підлогу милицю, яка мала б підтримувати її травмовану ногу... але спокійно стояла на цій нозі, а лівою рукою в гіпсі, якою мала б тримати милицю, легко й ритмічно вела баскетбольний м'яч.

Вона чекала на мене.

Нумачі Рока чекала на Камбару Суруґу.

— Зіграємо?

Замість привітання сказала Нумачі.

Зрозуміло.

Ось чому... Нумачі призначила зустріч після уроків саме в спортзалі, а не деінде.

Адже баскетбольні кільця поблизу є лише в шкільному спортзалі.

До того ж як і вранці, вона подбала, щоб тут нікого не було, і все підготувала. Учасники волейбольного, бадмінтонного та, звісно ж, баскетбольного клубів напевно запізнюються з різних причин.

У такому разі я дам відповідь.

Та, хто відмовиться в такій ситуації, не може називатися баскетболісткою.

— Зіграємо.