Розділ 114: Диявол Суруґи - 018

— Коли я ще ходила до школи, то вважала, що однокласники, які звертаються до класного керівника просто на ім'я, неймовірни невігласи.

— Я думала, що це жалюгідні люди, які, бувши лише дітьми, вдають із себе дорослих і намагаються триматися нарівні з учителями, повноцінними членами суспільства.

— Я була твердо переконана, що до вчителя треба звертатися належним чином, тому, як би не називали їх інші і яким би нікчемним не був сам викладач, я завжди казала лише «вчителю» та «вчителько».

— Мені здавалося нечемним отак фамільярно називати людину на ім'я.

— Я вважала себе вихованою та добропорядною дитиною.

Наступного ранку.

Коли я зайшла до своєї нової класної кімнати третьорічок, до якої вже почала поступово звикати, то побачила там лише одну людину.

Це була Нумачі, яка з зухвалим виглядом сиділа на моєму місці, закинувши ногу на ногу, ніби так і мало бути.

Як сказав би пан Ошіно, вона зачекалася.

Не те щоб я прийшла так рано... навпаки, через завантажений ранок я зазвичай приходжу пізніше за більшість учнів, і сьогоднішній день не став винятком.

Проте в класі, окрім Нумачі, не було нікого.

Чи то вона всіх вигнала... ні, якби дівчина з такою зовнішністю, явна чужинка, захопила центр кабінету, учні старшої школи Наоецу, які здебільшого є тихими «травоїдними» інтровертами, просто не наважилися б увійти всередину, наче там було встановлено бар'єр.

Навіть я, якби не знала її в обличчя... якби не наша нещодавня зустріч — можливо, розвернулася б і пішла геть.

Її неохайне каштанове волосся, яке виглядало радше як результат самокатування, ніж фарбування, мало в собі таку силу.

Шляхетний чоловік уникає небезпеки.

Хоча в цьому випадку доречніше було б згадати приказку: «Не зайшовши в лігво тигра, не впіймаєш тигреня».

— Але тепер я думаю, що ті діти, які зверталися до вчителів на ім'я, були куди правішими, ніж здавалося, — мовила вона.

— Нехай це було нечемно, але правильно... вони визнавали в людині особистість, а не просто посаду.

— Я ж була лише ввічливою, але не правою.

— Адже я вже зовсім забула тих людей, яких колись так шанобливо називала «вчителями».

— Навіть не згадаю їхніх імен.

— Мова, математика, природничі науки, історія... праця, музика, фізкультура.

— Кожен із них був для мене лише «вчителем», і я не розуміла, що всі вони — окремі люди зі своїм власним життям.

— ...

— Хоч між середньою та старшою школою є різниця, але, завітавши сюди вперше за довгий час, я дійшла такого висновку. Це просто мої роздуми, гравчине Камбару.

Сказавши це, Нумачі повільно знизала плечима, взяла милиці, що спиралися на парту, і так само повільно підвелася.

— ...Чому ти тут? Ні, не так... — розгублено запитала я.

Так, я була збентежена.

Адже «Пан Диявол», якого я вчора марно шукала, тепер стояв просто переді мною... та ще й у шкільному класі, який мав би бути моєю територією.

Я справді почувалася так, ніби зустріла демона.

— ...Навіщо ти сюди прийшла?

— Просто проходила повз... звісно ж, ні.

— Це була справжня стелс-місія — пробратися до школи непоміченою.

— Так, звісно, я прийшла побачитися з тобою. Подумала, що ти теж хочеш мене бачити.

— ...Можливо, — моя відповідь мимоволі вийшла непевною.

Я прокрутила в голові думку, чи не принесло плоди вчорашнє прохання до Карен, але це було малоймовірно.

Як не крути — занадто швидко.

Отже, все саме так, як вона каже — мої дії минулого тижня якимось чином дійшли до Нумачі, і вона сама вирішила прийти.

Але навіщо? Прийшла до мене? Чому?

У голові був суцільний безлад.

— Що таке, гравчине Камбару? — запитала Нумачі.

— Хіба ти не хотіла про щось мене запитати? Тому я була такою люб'язною, що сама прийшла до тебе на своїх двох.

При цих словах Нумачі демонстративно підняла ногу... ту саму, що була в гіпсі та бинтах.

Демонстративно.

Огидно.

— ...Мені вже нема про що питати.

— Га?

— Бо я побачила тебе на власні очі... і твою ліву руку теж, — я вказала пальцем.

На ліву руку Нумачі Рока, яка також була загіпсована й замотана бинтами — її край визирав із рукава недбало накинутої спортивної куртки.

Минулого разу цих бинтів не було.

Невже з того дня вона потрапила в аварію і зламала руку?

Ні, подібні припущення здавалися надто надуманими й обтяжливими.

Якщо вже шукати докази там, де вони й так очевидні, то вона тримала милицю тією самою загіпсованою лівою рукою.

Якби рука справді була зламана, вона б не змогла цього зробити.

А навіть якби змогла, то не стала б.

Тож відповідь лише одна. Єдина.

— Ти, — промовила я.

— Ти... забрала мою ліву руку.

— Я її вилучила. Або ж... колекціонувала, — сказала Нумачі й, ніби ця розмова її зовсім не обходила, витягла з кишені олімпійки жуйку.

Це була не пачка, а ціла баночка.

Здається вона запхала її туди цілком... перевага безрозмірного спортивного одягу.

Вона відкрила кришку, висипала на долоню штук шість подушечок і, закинувши їх до рота, почала гучно хрустіти.

Вельми розмашисто.

— Будеш?

— Не хочу...

— Як хочеш.

Коли я відмовилася, Нумачі виглядала трохи розчарованою, але без зайвих вагань поклала баночку назад у кишеню.

Усі ці рухи вона виконувала лівою рукою.

Попри гіпс, кінчики пальців були лише злегка забинтовані, тож вона могла вільно ними користуватися.

— Коли? Коли саме ти її забрала?

— Тоді, коли я мацала твої груди, а ти отримувала від цього задоволення. Хоча в той момент я лише підготувала ґрунт.

— Ефект мав проявитися наступного ранку, — додала Нумачі.

Її здогадка була точною, але в тому, що винуватиця сама про це каже, не було нічого дивовижного.

Вона була схожа на злочинця, який хизується своїм вчинком, що виглядало навіть кумедно.

— Ой-йой, чого ти так витріщилася? Гравчине Камбару, ти мала б мені подякувати.

— Я ж позбавила тебе лівої руки, яка була причиною твоїх страждань.

— Я... через ту руку зовсім не...

— Невже ти скажеш, що не страждала? Дівчина, яка дивилася на мою ногу з таким невимовним виразом обличчя.

— ...

Цікаво, який же вираз був у мене на обличчі?

Побачивши скалічену ногу колишньої суперниці, яка пішла зі спорту через травму... чи ні?

— ...Слухай. А що тоді з твоєю лівою ногою? Невже вона теж...

Озвучивши здогадку, що спала мені на думку, я одразу ж зрозуміла її неможливість.

Адже, на відміну від мене та моєї брехні, Нумачі отримала травму під час матчу.

Це сталося на очах у багатьох людей, тож збрехати було неможливо.

Її травма була справжньою.

Проте, навіть якщо так, оскільки вона забрала мою руку... чи, якщо бути точною, руку диявола, то цілком логічно вважати цю жінку тим самим «колекціонером», про якого згадував Кайкі.

Відчуття неправильності не зникало, але це було те відчуття, яке мало логічне пояснення.

— ...Кайкі, — почала я, хоча й розуміла, що про таке не варто питати Нумачі прямо.

— Він не знав, що ти «колекціонерка», чи не так?

Я спитала це з певною часткою впертості, намагаючись підманути її.

Я вже подумки охрестила Нумачі тим самим «збирачем», про якого казав Кайкі.

Але якщо подумати, Нумачі вже зізналася, що забрала мою руку, тож усі мої хитрощі були зайвими.

Вона спокійно відповіла: «Ось як. Значить, ви вчора успішно зустрілися. Це добре», а потім додала:

— Ні, той шахрай чудово знає, хто я така. Ми з ним досить близькі знайомі й знаємо одне одного дуже давно.

— Він дивний чоловік... і справа не в його шахрайських методах, а в тому, що він за будь-яких обставин і з будь-яким співрозмовником видає лише половину інформації, яку має.

— Я й сама не зовсім розумію його принципів, але він завжди хоче залишатися «добромисним стороннім спостерігачем».

— Або ж він просто «притримує» будь-яку інформацію при собі.

— Здається, він не хоче бути тим, хто ставить крапку в історії. Навіть не другорядним персонажем, а радше невидимим помічником на сцені.

— Він знав, хто я, і, напевно, вже помітив, що в тебе забрали руку. Але він нічого не сказав.

— Не знаю чому. Можливо, це не стільки принцип, скільки забобон.

— ...

Казати лише половину того, що думаєш.

Важко зрозуміти, на чому ґрунтується такий принцип, але цей його жахливо систематичний підхід здавався цілком імовірним.

Адже це ідеально збігалося з образом Кайкі, який описували старший Арараґі та старша Сенджьоґахара — вони обоє в один голос казали, що він дивним чином приховує інформацію.

Ось воно що.

Значить, і вчора він теж недоговорював.

Ну, стверджувати, що він мене цим обманув, було б дещо занадто, але думка про те, що цей чоловік — шахрай до кісток, чомусь принесла мені дивне полегшення.

Але все ж таки.

Виходить, Нумачі і є тією самою «колекціонеркою»... Якщо так...

— Навіщо ти розповіла Кайкі, що я вчора йду на день відкритих дверей? На щастя, нічого не сталося, але могло бути що завгодно.

— Та нічого ж не сталося. Хіба ні?

— Це лише наслідок.

— Ти так кажеш, ніби є щось важливіше за результат. Та ні, я просто чула про тебе від Кайкі.

— Про те, що ти хочеш зустрітися, але з якихось причин не можеш. Я ж не можу пройти повз людину, яка потрапила в біду.

— Хто б казав.

— Це жарт.

— Мені байдуже до твоїх намірів... але було б непогано дізнатися, звідки ти довідалася про мій похід на день відкритих дверей, бо це виглядає дещо моторошно.

— Я майстерно збираю чутки.

— ...

Вона постійно викручується.

Розмова не клеїться.

Тож доведеться перейти до головного.

— Нумачі... ти ж не просто збирала нещастя?

— Ти збирала не лише біди, а й частини диявола? Я не розумію, навіщо тобі це...

— Саме для того, щоб пояснити це, я й прийшла сьогодні до цієї оселі розумників.

— Слухай, гравчине Камбару. У тебе є час після уроків?

— ...Є, — відповіла я.

Навіть якби не було, я б усе одно так відповіла.

— Тоді чекатиму на тебе після занять у спортзалі. Скоро пролунає перший дзвінок, тож я поки піду, а там ми вже поговоримо як слід.

Я не розуміла, як можна призначати зустріч у такому публічному місці, як шкільний спортзал.

З погляду конспірації, спортзал після уроків, де зазвичай тренуються гуртки, був найгіршим варіантом, але вона так рішуче нав'язала свої умови, що я не змогла заперечити.

Зрештою, це дівчина, яка спокійно вдирається до чужого класу.

Напевно, вона щось придумала... можливо, ми просто зустрінемося там, а потім перейдемо в інше місце.

Щоб поговорити без зайвих вух.

— Гаразд... я вислухаю твою історію.

— Авжеж, я все розповім. Але й мені хочеться дещо почути від тебе. Історію про цю ліву руку...

Сказавши це, вона підійшла ближче й виставила ліву руку прямо перед моїм обличчям.

Ту саму руку, яка ще донедавна була моєю.

Виставила її. Наче відштовхуючи.

— ...? Що ти маєш на увазі? Навіщо тобі слухати про мою ліву руку...

— Ну, як же інакше, — сказала Нумачі з млявою посмішкою.

У її голосі вчувалося щось маніакальне.

— Бо кожна по-справжньому цінна колекція повинна мати свою історію походження.