Розділ 113: Диявол Суруґи - 017

Здається, навіть від дорогого якініку запах в'їдається в усе тіло, тож, повернувшись додому, я одразу вирішила прийняти ванну.

Я ретельно вимила волосся та тіло, а потім занурилася у ванну, вщерть наповнену гарячою водою.

Занурилася по плечі... ні, навіть по саму шию.

Оскільки я зайшла у воду з розпущеним волоссям, яке помітно відросло порівняно з часами, коли я грала в баскетбол, воно тепер плавало навколо, наче морські водорості.

Як саме Нумачі зв'язалася з Кайкі? Цього я не знала і не могла запитати.

Можливо, Кайкі й знав, де вона перебуває, але якби я поставила це питання, мені б неминуче довелося згадати й про «Пана Диявола», і про «ліву руку».

Мені здавалося небезпечним розкривати таку інформацію цьому чоловікові.

Яким би «добрим дядечком» він не здавався мені особисто, беззастережно довіряти Кайкі Дейшю все одно ризиковано.

Навіть якщо я буду в безпеці, це не означає, що небезпека не зачепить моє оточення.

— Але... мене турбує не стільки Кайкі, скільки Нумачі, яка передала йому ці відомості...

Навіщо вона це зробила?

Яка її мета?

Чи знає вона, що я її шукаю?

Хай там як — я більше не могла дозволити собі зволікати чи перейматися виглядом.

Час припинити вдавати з себе невідь-кого.

Можливо, десь глибоко в душі я все ще думала, що достатньо просто відчайдушно шукати й не здаватися, а якщо ми не зустрінемося — то так тому й бути, але тепер мені, здається, час відкинути цей спортивний дух.

Коли справа дійшла до такого, потрібна не чесна гра.

Потрібна непохитна рішучість будь-що покінчити з цим... можливо, у цьому почутті є частка злості через те, що я програла Кайкі в спринті, але якщо так, то нехай.

Адже те, що я зазнала тієї принизливої поразки саме через Нумачі, яка повідомила Кайкі про мою прогулянку — це чиста правда.

Я просиділа у ванні десь пів години, влаштувавши собі не напів-, а повне занурення, після чого вийшла, замотала голову рушником наче тюрбаном, накинула халат на ледь витерте тіло й повернулася до своєї кімнати, де зателефонувала Карен.

— У мене є прохання, Кареночко, вислухаєш?

Коли я так почала розмову, Карен на мить замовкла, ніби здивована.

— Угу, зрозуміла, — одразу погодилася вона.

Мені стало трохи ніяково від того, що я ніби маю її довіру... адже це була суто особиста справа, яка не мала жодного стосунку до «справедливості».

— Здається, у цьому місті живе дівчина, на ім'я Нумачі Рока, можеш її знайти?

— Без питань! — вона погодилася без жодних вагань, щойно прийнявши рішення.

Так. Її характер справді викликає занепокоєння.

Братику, захисти її, будь ласка.

Хоча насправді найбільшою загрозою для її безпеки був саме цей самий братик.

— Назва середньої школи, в якій вона навчалася...

Я надала всі дані, які мала, змішавши те, що знала раніше, з інформацією, зібраною за останній тиждень.

— Зрозуміло. З такими даними Цукіхі знайде її в одну мить.

— Нуууу... добре, завтра я тобі зателефоную.

— Завтра? Ні, мені не настільки терміново...

— «Не терміново» — це не про Цукіхіньку, вона останнім часом кудись страшенно поспішає.

— Чомусь вона стала такою, хоча раніше була настільки повільною, що здавалася безсмертною.

— Хм... то ось як?

Я не зовсім розуміла, про що вона.

Я мало що знала про Цукіхі й майже з нею не бачилася.

— Добре. У будь-якому разі, покладаюся на тебе. Я обов'язково віддячу.

— Та забудь! Просто пограйся зі мною ще колись, — весело відповіла Карен.

Її відповідь була водночас надійною та приємною.

Здається, я готова була в неї закохатися.

— Дякую, — щиро промовила я.

Проте... це прохання до колишніх «Полум'яних сестер» зрештою виявиться марним.

Хоча ні, в кінцевому підсумку воно не було даремним.

Вона справді все з'ясувала про Нумачі.

Тут варто віддати належне родоводу Арараґі.

Але якщо дивитися на найближчу перспективу, саме це прохання було зайвим для розвитку історії.

Тому що наступного дня, у понеділок...

Як не дивно, я зустрінуся з Нумачі Рокою просто у шкільному класі.