Розділ 112: Диявол Суруґи - 016

Ну, гадаю, це через мою надто просту вдачу, але я маю таку рису — беззастережно поважати людей, які швидко бігають.

Мабуть, тому, що я надаю швидкості бігу великого значення, і хоча я, звісно, розумію головою, що насправді це не так... що швидкість бігу аж ніяк не пов'язана з характером людини... проте природно, цілком природно, лише через те, що хтось «швидко бігає», мені здається, ніби ця людина не може бути поганою.

Повторюся: я чудово розумію, що це зовсім не привід довіряти людським якостям іншої особи.

Я ж не кінь, ну, тобто я дурепа, але розумію... проте це щось на кшталт «яким у три роки вродився, таким до ста залишишся».

Тому щодо Кайкі, який двічі мене обігнав, я, звісно, відчуваю і досаду, і бажання взяти реванш... але разом із тим мушу визнати, що в мені народився певний компроміс: мовляв, можна і вислухати, що він скаже.

Це ніби зрада старшого Арараґі чи старшої Сенджьоґахари, і мені від цього трохи... ні, дуже важко на душі...

Місце, куди він мене привів, було аж ніяк не кав'ярнею, а закладом якініку.

Ну, вигляд закладу був настільки розкішним, що навіть ніяково називати його просто «рестораном якініку», тож, можливо, для нього існує інша, влучніша назва, яка входить до жаргонного поняття «кав'ярня», але я не знаю інших слів, тому можу лише описати це як ресторан якініку.

— Це Кайкі, я бронював.

Щойно ми пройшли крізь завіски, промовив Кайкі.

Він забронював столик?

Коли це він встиг?

Така завбачливість навіть лякає.

Нас шанобливо провели до окремої кімнати (окремої кімнати?!), і мене посадили на почесне місце.

«Стривай-но, відколи це Камбару Суруґа стала такою панянкою?», — я була в повному замішанні.

Хоча старший Арараґі й називає мене багатійкою, але я просто можу купувати все, що заманеться, а гроші належать дідусеві з бабусею, тому за відчуттями я нічим не відрізняюся від звичайної старшокласниці.

Тому в цьому незвичному закладі я почувалася не у своїй тарілці.

«Ах ти ж, обіцяв чай, а натомість годуєш м'ясом, та ще й привів у таке місце, де фартухи не паперові — цей чоловік і справді шахрай, як і кажуть чутки», — я намагалася підбадьорити себе такими думками, хоча й розуміла, що це звучить притягнуто за вуха.

— Ось, їж м'ясо. У ресторані якініку нема чого замовляти овочі. Якщо хочеш овочів, іди в ресторан смажених овочів. Якщо що, то я сам посмажу.

Не встиг він договорити, як схопив принесене м'ясо щипцями та почав одне за одним викладати на гриль.

Це було радше не смаження, а легке підрум'янення поверхні, миттєва термічна обробка.

Невже він любить сире?

Ну, м'ясо в таких закладах, мабуть, можна їсти навіть сирим...

Як він і казав, овочі замовляти не варто... Кайкі не взяв ні санчу, ні кімчі, а окрім м'яса замовив хіба що середню порцію рису.

Він справляв враження людини, яка любить усім керувати, справжнього «м'ясного диктатора», і, чесно кажучи, це не дуже приємно, але водночас і не викликало сильної огиди.

Він не завдавав мені ніякої шкоди.

Навпаки, з певного погляду це була доброта... він здавався дорослим, який належним чином піклується про неповнолітню, що розгубилася в незвичному місці.

Хоча Кайкі міг би замовити до м'яса розливне пиво, він обмежився чаєм улун, і мені навіть здалося, що він зробив це заради мене.

Дідько.

Чому цей тип здається хорошою людиною?

— Поки молода, треба їсти м'ясо. Якщо їсти м'ясо, можна стати щасливою, спадкоємице Ґаен. Ну, хоч у молодих, хоч у старих, проблеми в житті ніколи не закінчуються, але якщо з'їсти смачного м'яса, всі ці негаразди вирішаться самі собою.

— ...

Досить.

Не будь до мене добрим.

Ти ж заклятий ворог моїх шановних старших, тож не кажи таких речей, через які тебе важко ненавидіти.

Хоча, якщо подумати, мої претензії теж не зовсім логічні.

Він наче й повчає, але насправді просто наполегливо радить їсти м'ясо, і мені здалося, що ці слова Кайкі м'яко торкнулися поверхні проблем, які мене зараз гризуть.

Я мала б бути вдячною, а не лихословити.

Проте я все одно не могла дякувати Кайкі, ворогу моїх благодійників, тому я лише спромоглася на грубість, чіпляючись до дрібниць:

— Прошу не називати мене так дивно, «спадкоємицею Ґаен».

Це було все, на що я спромоглася.

— Хм. Що ж, твоя правда. Але називати тебе «Камбару» мені неприємно. Це прізвище не належить Ґаен... Тож мені доведеться кликати тебе Суруґою, ти ж не проти?

— ...Краще вже так, ніж «спадкоємицею Ґаен».

— Он як, сучасні старшокласниці доволі розкуті. Дозволяють чоловікові, якого бачать уперше, називати себе на ім'я. Тоді, Суруґо, швидше їж м'ясо. З м'ясом головне встигнути, поки воно ще гаряче.

Думки про те, до чого тут перемога чи поразка в поїданні м'яса, змішалися з усвідомленням того, що я справді з легкістю дозволила називати себе на ім'я, що було дуже легковажно, і на душі в мене стало ще складніше й заплутаніше.

Проте я не могла просто мовчки дивитися, як холоне м'ясо, яке Кайкі поклав у мою тарілку.

М'ясо ні в чому не винне.

Ненавидь гріх, а не м'ясо.

Я промовила «дякую за їжу», взяла палички в праву руку і почала їсти.

Десь на задвірках свідомості я думала про те, що треба знайти момент і написати бабусі, що вечеряти не буду.

— О? Суруґа — правша? А от Ґаен була шульгою... Чи, може, ти навмисне використовуєш праву руку, бо ліва травмована?

— ...

Я не відповіла.

Я не зобов'язана відповідати.

Хоча він влучив у ціль.

Хоча ні, це правда лише наполовину, бо моя ліва рука стала рукою «Мавпи», і я обмотала її бинтами, щоб буквально приховати цей факт, лише вдаючи поранення. І як частину цієї гри я, бувши шульгою, користуюся паличками правою рукою.

До паличок я звикла швидко, а от на те, щоб навчитися писати, пішло чимало часу.

Лише нещодавно я почала писати так само плавно, як і лівою рукою.

Хоча, оскільки в мене від природи жахливий почерк, це «так само» мало про що каже.

...Хоча тепер, коли ліва рука повернулася до норми, причин продовжувати користуватися правою немає... але принаймні доки я ношу бинти, доведеться це робити.

Можливо, зараз ліва рука навіть гірше справляється з паличками чи ручкою.

— Ну як, смачно? Смачно ж, правда?

— ...

— Гей-гей, ти зовсім не знаєш манер. Не їж м'ясо з таким похмурим і мовчазним виглядом.

— У мене немає манер для тебе.

— Це не манери щодо мене. Це манери щодо м'яса. М'ясо — це життя. Не забувай, що те, що ти зараз їси — це чиєсь життя.

— ...Смачно.

Коли він прикривається бідною корівкою, мені нічого не залишається, окрім як погодитися.

З одного боку, я знову подумала, що він боягуз, але з іншого... зважаючи на репутацію, про яку я чула від старших, цей чоловік мав би сказати щось на кшталт: «Гроші за це м'ясо — з мого гаманця. Мої гроші — це моє життя. Ти зараз їси моє життя, тому не варто робити таку незадоволену пику».

Десь так?

Проте справжній Кайкі, який сидів переді мною і з похмурим обличчям жував м'ясо, зовсім не згадував про гроші, а навпаки:

— Хочеш ще якогось м'яса?

Запитав він.

Здається, він і далі не збирався давати мені нічого, крім м'яса, але якщо не зважати на це, він здавався якимось «непривітним, але добрим дядьком».

Благаю, припини.

Зроби щось таке, щоб я могла тебе зненавидіти.

Наприклад, розкритикуй BL-романи.

Або скажи, що підтримуєш постанову мерії!

Інакше я не зможу знайти спокій.

Моя вдача не настільки складна, щоб я могла продовжувати ненавидіти людину, яка перемогла мене в моїй стихії, нагодувала чимось смачним і виявила доброту.

Я проста.

Коли мені роблять добро — я хочу віддячити.

— Третій клас старшої школи... випускниця. Приїхала в інше місто на день відкритих дверей? Пригадую, я теж колись був абітурієнтом. Хоча я зовсім не готувався до іспитів. Я змалечку вмів крутитися... тому як абітурієнт я не можу дати тобі жодної поради.

«Ти не виглядаєш кмітливою».

«Тож просто їж і вчися».

Коли Кайкі заговорив уже зовсім як родич, я нарешті сама підштовхнула його до розмови:

— Що тобі потрібно?

Запитала я.

Кажуть, що секрет того, як заманити в пастку самовпевненого простака — це змусити його ставити запитання, тож, можливо, я повністю піддалася на його хитрощі, але я просто більше не могла терпіти його доброту.

— Хіба ти не хотів зі мною поговорити?

— А... ну так, точно. Хм, справді, було таке.

Кайкі знизав плечима так, ніби й справді забув про це, поки я не нагадала.

— Хоча, можна сказати, що на цей момент справу вже зроблено.

— Га?

— Гадаю, ти вже здогадалася, Суруґо. Я знав твою матір.

— ...

— Ее, до речі, ти випадково не зустрічалася зі своєю тіткою в серпні минулого року? Ну, з Ґаен Ідзуко...

— ...Ні.

Я похитала головою, заперечуючи слова Кайкі.

Мені було навіть трохи приємно заперечити йому, але водночас я відчула огиду до себе через таку дріб'язковість.

— Та жінка назвалася мені іншим ім'ям. Про те, що її прізвище Ґаен, я дізналася вже після того, як вона поїхала з міста.

— Ось як... Це цілком у її стилі.

— Я думала, що це може бути просто збіг прізвищ, але...

Он воно як.

Значить, вона справді була... молодшою сестрою моєї матері.

Вона не була дуже схожою на неї й навіть не натякала на це — але я підозрювала щось подібне.

— Ну, в роду Ґаен багато дивних жінок. Але серед них Ґаен Тоое та Ґаен Ідзуко були особливими — вони були повними протилежностями. З Ідзуко я не ладнав... але твоя мати кілька разів мені допомагала.

— ...

— Ми познайомилися випадково, коли я був ще зовсім малим... і спілкувалися аж до моїх студентських років. Вона була мені чимось на кшталт репетитора. Намагалася відучити мене від моєї звички шукати легких шляхів.

Отже, ми з Кайкі колись жили в одному місті на Кюшю?

Тоді, можливо, ми зустрічалися в дитинстві. Я вперше пильно вдивилася в його обличчя.

Але я нічого не згадала.

Це обличчя бачу вперше, я в цьому впевнена.

— Тоді Ґаен попросила мене: «Якщо зі мною щось станеться, наглянь за моєю донькою».

— ...Мама просила тебе про таке?

Брехня.

Я відчула це інтуїтивно.

Моя мати загинула в автокатастрофі разом із батьком... тобто це була раптова смерть. Вона не могла передбачити свою загибель і сказати щось подібне.

І до того ж чому вона довірила мене саме Кайкі? Навіть якщо він тоді не був шахраєм, навіщо просити про таке студента...

Хоча ні.

Вона не була людиною, яка зважала на те, чи хтось шахрай, чи студент... Навіть на мене, власну дитину, вона дивилася як на окрему особистість.

Вона оцінювала будь-яку людину як «характер», незалежно від титулів чи статусу... можливо, це й чудово, але для життя в людському суспільстві це виглядало дещо хворобливо.

Насправді я, вихована нею, була ніби під дією прокляття... як і цей похмурий шахрай переді мною.

Адже він досі пам'ятає прохання, дане ще в студентські роки, і прийшов зустрітися зі мною.

Якщо це не прокляття, то що?

— Я покинув рідне місто, коли ми з другом кинули університет, тому не знав, що було далі. Старша Ідзуко мала такий характер, що навіть коли ми були в одному гуртку, вона не розкривала свого походження. Про смерть Ґаен я дізнався нещодавно. Як і про те, що її єдину доньку забрали дідусь і бабуся по батьковій лінії... Я не повірив своїм вухам, коли почув це. Вона не була схожа на жінку, яка може померти... Хоча, можливо, саме тому вона й померла.

— ...Тому ти приїхав у те місто минулого року?

Якщо так, то це просто неймовірно.

Виходить, цей чоловік приїхав у місто заради мене... щоб подивитися, як я живу, а заодно вирішив ошукати групу школярок...

— Навпаки. Це ти була «заодно». Ґаен мені не платила, тож у мене не було причин так старатися. Я просто вирішив глянути на тебе при нагоді.

— ...

Гадаю, це була правда.

Але навіть якщо так, мені не стало легше.

І до того ж чому він сьогодні чекав на мене на вокзалі й пригощає вечерею? Для простої «нагоди» це якось занадто...

— ...Може, ти був закоханий у мою матір?

— Га? Хм, от же ж діти. Усе хочуть звести до кохання.

Кайкі відповів на моє пряме запитання без жодних ознак роздратування.

— Аж нудно, наскільки все просто. З таким мисленням тебе легко ошукає будь-який шахрай.

— ...Але ти називаєш її Ґаен. Хоча, судячи з твоєї розповіді, коли ви познайомилися, вона вже мала прізвище Камбару.

Я говорила це, намагаючись здаватися впевненою.

Хотіла завдати удару у відповідь.

— Чи не тому, що ти не хотів визнавати її шлюб? Прізвище «Камбару» було для тебе ім'ям суперника...

— Дурниці.

Проте він додав, що моя проникливість заслуговує на похвалу.

— Хоча з такою проникливістю ти можеш надумати собі зайвого і стати ще легшою здобиччю...

— ...

— Та ні, ти майже вгадала. Так, у студентські роки я захоплювався твоєю матір'ю.

Він визнав це надто чітко й невимушено.

Але це було настільки прямолінійно, що я зовсім не відчула смаку перемоги.

Радше навпаки... я ніби схибила.

— Вона була чудовою жінкою, не те що її сестра. Ну, на той час у мене вже була дівчина, тож між нами нічого не було, не хвилюйся. Я прийшов не тому, що я твій справжній батько чи щось таке. Це просто ностальгія.

Спогади, просто спогади.

Спогади, які не варті й ламаного гроша.

...Це була брехня.

Він не вважав, що вони нічого не варті... але те, що це лише «спогади», було правдою.

Он як.

Це очевидно, навіть занадто... але для цього чоловіка стосунки з моєю матір'ю вже давно стали просто спогадом.

А як щодо мене?

Чи стала моя мати для мене просто спогадом?

— ...Я схожа на свою матір?

— Хтозна, я ж знав Ґаен років п'ятнадцять тому. Якщо питаєш, чи схожа — ви ж рідня, тож, мабуть, схожа, але я вже погано пам'ятаю її обличчя.

— Ти забув обличчя жінки, якою захоплювався?

— Я ж казав, що я холодна людина. Та й ти така сама.

Відчувши докір у моїх словах, Кайкі відповів:

— Ти весь час називаєш Ґаен «вона» або «та жінка»... Хіба так звертаються до матері? Може, ти сама вже почала забувати матір, яка померла понад десять років тому?

— ...

Це не так.

Навпаки — мати закарбувалася в моєму серці настільки глибоко, що її неможливо забути.

Вона стала частиною мене.

Вона приходить у моїх снах, я чую її голос.

Вона назавжди зі мною.

Просто я змалечку, чи навіть з немовляти, називала Ґаен Тоое «тією жінкою».

...Але як і лапа Мавпи, яку я вважала невіддільною, легко від'єдналася... чи настане день, коли й вона зникне з мого серця?

Я не можу знати правди про те, які стосунки були у Кайкі з моєю матір'ю, коли він був старшокласником, але здається, він уже повністю перетравив це минуле.

— Принаймні твоя мати не була з тих, хто так багато думає. Я назвав тебе простою, але Ґаен була, мабуть, простішою за будь-яку дитину. Її мислення було настільки простим, що люди навколо самі губилися. Вона казала: «Думати — це лише марнувати час. У житті немає жодної зайвої секунди на роздуми». У цьому наші погляди зовсім не збігалися.

— ...

Почувши ці слова, які вона цілком могла б сказати, я переконалася, що Кайкі досі плекає теплі почуття до неї.

І його доброта, те, що він пригощає мене якініку, явно походить саме звідти.

Він ставиться до мене не як до «мене, її доньки», а як до «її доньки, якою є я».

Водночас я зрозуміла, що ця прихильність цілком самодостатня в його душі.

Він не намагається мене ошукати.

Те, що він прийшов глянути на мене при нагоді — це чиста правда.

Як звичайна людина, він просто перегорнув сторінку старого альбому.

...Чи настане такий день і для мене?

День, коли людина, яку я кохала, і мої нерозділені почуття перетворяться на теплі спогади?

Чи зможу я колись із посмішкою розповідати про свої розчарування та розбите серце?

— Усе зміниться. Навіть іграшки чи ляльки, які ти любила в дитинстві, колись набридають, чи не так? Хоча тобі, мабуть, не подобається слово «набридають». Можливо, краще сказати «виростаєш» з них.

— Виростаєш...

— Хай там як, Суруґо, я радий, що ти, спадкоємиця Ґаен, у порядку. Твоя ліва рука... насправді ж вона не поранена, так?

Він сказав це таким буденним тоном, що мені знадобилося кілька секунд, аби усвідомити: він щойно розкрив таємницю, яку я ховала майже рік.

Але за ці кілька секунд, перш ніж я встигла якось відреагувати, Кайкі дістав із кишені піджака візитницю і простягнув мені картку.

Коли я вже збиралася її взяти, він сказав «Ой» і прибрав руку.

Кайкі дістав ручку з нагрудної кишені провів нею по візитці, закреслюючи щось, а потім знову простягнув її мені.

Він тримав її так, ніби підсмажував над грилем.

Я побачила, що напис «Мисливець за привидами» перекреслено лінією.

«Мисливець за привидами Кайкі Дейшю»

А під ним — два номери мобільних телефонів і дві адреси електронної пошти (Gmail та мобільна).

— Це... що?

— Ну, не думаю, що така нагода випаде, але якщо потрапиш у халепу — звертайся. Зрештою, це була обіцянка тій жінці — наглядати за тобою.

— ...Ти збираєшся мене ошукати?

Я випалила це рефлекторно, хоча насправді так зовсім не вважала. Проте я не могла стриматися.

— Як старшу Сенджьоґахару?

— Ні, тебе я не ошукаю.

Сказав він чітко.

Це теж була типова фраза шахрая... вона викликала в мені спротив, але після таких слів я вже нічого не могла додати.

— Ти ж поважаєш своїх старших, Суруґо. Ти так напружуєшся і змушуєш себе ненавидіти мене, плекаючи негативні почуття, бо інакше тобі здаватиметься, ніби ти зраджуєш своїх улюблених старших.

— ...

Кайкі говорив так, ніби бачив мене наскрізь.

— Але це марно. Я не збираюся тебе дурити чи завдавати тобі шкоди. Тому ти не зможеш мене зненавидіти.

— ...

— Так само як той, кого ти любиш, не обов'язково полюбить тебе у відповідь — той, кого ти ненавидиш, не обов'язково ненавидітиме тебе. І він навіть не зобов'язаний бути гідним твоєї ненависті.

— Ось як... мабуть.

— Саме так. Ти помиляєшся, якщо думаєш, що я слухняно залишатимуся для тебе лише «поганим хлопцем». Можна сказати й інакше. Якщо є хтось, кого ти поважаєш, обов'язково знайдеться той, хто ненавидить цю людину до смерті. Арараґі чи Сенджьоґахара для тебе герої, але це не означає, що немає жодної людини, яка б не терпіла їх до нестями.

— ...

— Люди — не персонажі манґи. Не буває абсолютно неприємних чи виключно поганих людей. Немає нікого, чий характер виглядав би однаково з усіх боків, і немає нікого, хто залишався б незмінним у будь-який момент часу. Ти, здається, вправна в бігу, але ж ти не бігаєш постійно? Ти й ходиш, і спиш. Те саме і зі мною. Я обожнюю гроші, але я також їх витрачаю.

«Навіть не маючи особливих почуттів, можна виявити до когось доброту».

Сказавши це, Кайкі скривив губи... цей вираз можна було сприйняти як самоіронічну посмішку, але його справжній намір залишався загадкою.

Ну, зрештою, так воно і є.

Так само як я беззастережно героїзую людей, які швидко бігають, люди часто вважають, що талановита людина має бути видатною і в особистісному плані.

Але насправді все не так просто.

Часто трапляється, що люди, яких називають великими, знущалися зі своїх дітей або мали заплутані стосунки... і зворотне теж цілком можливе.

Людина, яку зневажають як лиходія, може бути чудовим батьком у родині або слухняною донькою. Бувають навіть скнари, які витрачають більшу частину нажитих жорстокістю грошей на благодійність у рідному місті.

Злочини можуть водночас когось рятувати, а злий намір часом іде на користь людям... ні, не так. Немає потреби роздмухувати проблему, вдаючись до таких антропологічних роздумів.

Достатньо сказати ось що.

У людей, яких я ненавиджу, теж є друзі.

Є ті, хто любить людей, яких я ненавиджу.

Якщо не визнати цей незаперечний факт, то, мабуть, у суспільстві не вижити.

Так.

Цей чоловік, який поранив моїх улюблених старших та сестру мого шановного старшого... він ніколи не зашкодить мені.

Хоч би як я намагалася ненавидіти його з почуття обов'язку перед старшими — цей чоловік продовжуватиме бути до мене добрим.

Кайкі продовжує виконувати свій обов'язок перед моєю матір'ю.

Заклятий ворог моїх старших.

Для мене він... просто добрий дядько.

— Якщо потраплю в халепу — звертатися... значить.

— Так. Більшість людей я зможу ошукати замість тебе.

— ...Якщо так, то я не хочу звертатися.

«Якщо потраплю в халепу».

Ці слова нагадали мені про «Пана Диявола» — про Нумачі. Дівчину, яка зараз зникла безвісти, Нумачі Рока. Дівчину, яка колекціонує біди, проблеми... нещастя.

— Але що ж, я прийму твою люб'язність.

Сказавши це, я вихопила візитку з його рук і навмисне грубим жестом запхнула її до кишені. Це був мій єдиний спосіб виявити опір.

Мабуть, мені не варто було її брати. Слід було надати пріоритет обов'язку перед старшими. Треба було кинути цю візитку просто на решітку гриля, щоб вона згоріла.

Але оскільки Кайкі простягнув її не з прихильності до мене, а з прихильності до моєї матері... я не могла не прийняти її.

Щодо прихильності, доброти та всього іншого — я лише посередниця.

— Що таке? Ти перестала їсти м'ясо. М'ясо, м'ясо, м'ясо-м'ясо-м'ясо. Їж у такому порядку: яловичина, яловичина, свинина, птиця, яловичина, яловичина, тельбухи, тельбухи. Ти якась занадто худа. Їж м'ясо і гладшай.

— ...У мене така статура, що ні м'язи, ні жир не тримаються. Взагалі-то я не дуже вправлялася у спорті. Була худорлявою дівчинкою. Від природи я була дитиною, яка повільно бігає...

Сказала я, згадуючи, як щойно програла Кайкі у швидкості ніг.

Так.

Саме тому я загадала таке бажання «Мавпячій лапі» — і зрештою мені довелося виконувати це неймовірне бажання самотужки.

Тому ці ноги — мій скарб.

І водночас доказ мого гріха.

Можливо, це історія про те, як із невдачі народжується перевага... чи щось таке.

— Хм. Здається, ти справді досі жалкуєш, що програла мені у швидкості. Ну, я в середній та старшій школі був у секції легкої атлетики.

— Легкої атлетики...

Зовсім не схоже.

Люди не такі, якими здаються, а їхнє минуле... ще інше.

— Так, якщо хочеш, я можу навчити тебе свого унікального способу бігу? Я називаю його «крок Кайкі».

— ...Ні, дякую.

Навіть якщо це було сказано з доброти, це було б занадто принизливо. І, звісно, я не могла використовувати техніку з такою назвою.

— До того ж я була не в секції легкої атлетики, а в баскетбольній. Хоча вже пішла звідти.

— Он як. У легкоатлетичній була Сенджьоґахара.

— ...

— Хоча, хоч я і був у легкоатлетичній, моєю спеціалізацією було штовхання ядра.

Сказавши таку річ, яку неможливо було сприйняти ні як жарт, ні як правду (з огляду на все, це теж могло бути брехнею), Кайкі додав:

— Ну, якщо зможеш обійтися без моєї допомоги — краще обійтися. Це точно.

— Проте краще вже покластися на мене, ніж на «Мавпячу лапу».

— Ем...

— Вона ж тобі дісталася? Від «матері». Мумія «Мавпячої лапи».

Сказав він так, ніби це було очевидно.

— Про всяк випадок попереджу: ніколи не використовуй її. Скоро перед тобою з'явиться збирач, тож віддай її йому.

— Збирач...?

— Так. Так званий колекціонер — людина, що збирає речі.

Кайкі сказав...

Колекціонер.

— Є хтось, хто збирає частини диявола на все тіло. Він намагатиметься відібрати у тебе «Мавпячу лапу» — поганого не пораджу, якщо з'явиться, віддай її йому негайно.

— ...Так.

Кивнувши, я глянула на свою ліву руку — на те місце, яке ще зовсім недавно було саме тією «рукою диявола».

І її.

Вже — відібрано.

— Зрозуміло. Якщо з'явиться колекціонер, я просто віддам йому «руку», яку мені довірила та жінка.

— Ти якась надто слухняна. Може, ти її вже викинула? Якщо так, то нехай. Що ж, видається, дивлячись на мою похмуру пику, ти не дуже хочеш їсти.

З цими словами Кайкі зняв фартух, підвівся, дістав із гаманця кілька банкнот і поклав їх на стіл.

— Я вже піду... а ти не поспішай. Замов ще дві-три порції. М'ясо. Їж м'ясо, м'ясо.

«Бувай», — Кайкі без жодного жалю чи вагань збирався вийти з окремої кімнати... і я мимоволі його зупинила:

— Стривай...

Кайкі обернувся.

Проте, хоч я і зупинила його, у мене не було жодних запитань, і тим паче я не хотіла продовжувати вечерю разом, лише посилюючи почуття провини.

Але якось.

Я його зупинила.

— ...Ну. Еем...

— Що таке? Що, закохалася в мене?

— ...

— Жартую. Яка ж ти серйозна.

— ...Всі називають мене серйозною.

Почувши слова Кайкі, я тихо пробурмотіла це, наче скаргу.

— Мене вже нудить від цього.

— О? Хіба «серйозна» — це не комплімент?

— Переоцінка мені не личить. Я дурна і нерозумна. І я блазень. Слово «серйозна» мені зовсім не пасує.

— Ось як... мабуть.

— Саме так. І я боягузка.

Брехуха і боягузка.

Якщо подумати, я не маю права засуджувати Кайкі... я ошукала своїх товаришів по команді, які мені довіряли, і пішла зі спорту, прикрившись травмою.

Це гріх. Як не крути.

— Як на мене, серйозність і боягузтво цілком можуть співіснувати. Ну, серйозна ти чи ні — мені байдуже. То що? Чому ти мене зупинила?

— Еем... точно.

Покопавшись у голові, я нарешті придумала, про що запитати, аби якось залагодити ситуацію.

— Звідки ти дізнався, що я сьогодні буду на тому вокзалі? Чому ти чекав на мене саме там?

— Мені сказала твоя подруга.

Якщо подумати, це запитання я поставила лише для того, щоб якось залагодити ситуацію, але насправді про це варто було запитати першим — бажання ненавидіти Кайкі було настільки сильним, що я зовсім забула про цю дивність.

Але для Кайкі це було чимось буденним, про що він міг відповісти просто так.

— Подруга... Тобто Хіґаса?

— Хіґаса?

Мене витягла на день відкритих дверей саме Хіґаса, і якщо у Кайкі була подруга-інформаторка, то це могла бути лише вона. Проте було важко уявити, що вона, яка називає себе соціофобкою, має зв'язки з Кайкі, та й реакція Кайкі була такою, ніби він уперше почув ім'я Хіґаси.

— У тієї малої було інше ім'я.

— ...Тоді яке?

— Нумачі.

Кайкі сказав:

— Нумачі Рока. Так, здається, її звали саме так.