Тиждень потому… точніше, у неділю, через п'ять днів після того вівторка, коли я дізналася, що Нумачі зникла, я сіла в потяг і вперше за довгий час виїхала зі свого міста.
Я їхала на відкритий кампус у місцевому коледжі… це не була школа, до якої я мріяла вступити, але Хіґаса тягла мене з собою. Це також не була школа, до якої мріяла вона, але це був «генеральний прогін для відвідування відкритого кампусу в її школі мрії», що звучало як репетиція репетиції — розрахований хід, дуже типовий для обережної Хіґаси.
Щодо мене, то шлях попереду не був таким зрозумілим, але я припускала, що врешті-решт вступлю до коледжу, тож казати, що Хіґаса мене тягне, робить мене більш незацікавленою, ніж я була насправді. Це давало мені шанс просто насолодитися чужим простором, відомим як коледж.
Хоча це не була школа, до якої я мріяла, переживання такого місця й побачення його власними очима дійсно нагадувало мені, що я готуюся до вступних іспитів.
Приблизно в цей час наступного року.
Що, чорт забирай, я робитиму?
…До недавнього часу я не могла уявити такого майбутнього… але тепер, коли моя рука повернулася до нормального стану, я навіть могла провести наступні чотири роки своєї юності як баскетболістка.
Моє повернення було реальною реальністю.
Завжди була стурбованість, що повернення моєї руки до людської форми може бути лише тимчасовим явищем і що завтра чи післязавтра вона може знову стати лапою мавпи, але після п'яти днів не було жодних ознак цього.
Оскільки вона відновилася без попередження, не було б нічого дивного, якби вона знову стала лапою мавпи без попередження, тож я не могла дозволити собі розслабитися… не те щоб у мене був спосіб бути пильною чи недбалою… але наразі здавалося, що я могла дозволити собі повірити, що моя рука насправді знову стала «людською».
Ось вони й були.
Переді мною… вибори.
Варіанти.
Чи буде шлях легким, нормальним чи важким… чи матиме навіть вищий рівень складності, хто знає? У будь-якому разі, шлях до місця, яке, як я думала, було закрите назавжди, з'явився переді мною.
Я думала, що він тягнеться лише позаду мене.
Тепер він з'явився переді мною.
Залишалося лише вирішити, чи брати його.
Не було багато часу… але перш ніж я могла прийняти рішення, була річ, про яку я мала подбати.
Нумачі Рока.
Мені потрібно було з'ясувати її роль… якщо я дізнаюся, що вона не має до цього жодного стосунку, то все гаразд.
Поки я не врегулювала справу, я абсолютно не могла повідомити про це моїм дорогим старшим.
Однак була межа в тому, щоб тримати старшого Арараґі якомога далі від мене за допомогою збочених повідомлень.
Була межа в тому, щоб тримати нашу збочену розмову обмеженою.
У різних сенсах.
Зберігання секретів від мого рятівника посилювало моє почуття провини.
Проте… протягом останніх п'яти днів.
Я вичерпала всі засоби, що були в моєму розпорядженні, і все ж не знайшла жодної зачіпки, щоб дістатися до Нумачі.
Як таке могло бути?
Тобто, її джерсі осторонь, було неможливо, щоб не було інформації про дівчину з таким помітним волоссям.
Вибілене до того неприродного коричневого.
У певному сенсі, це мало бути легше, ніж знайти Шінобу з її природним білявим волоссям… але факт залишався фактом, що я не могла.
Здавалося, ніби коли вона відмовилася бути Паном дияволом, вона взагалі вийшла зі світу.
Це було як намагатися схопити хмару… ні, схопити хмару могло бути легше.
Це було гидкіше, як намагатися схопити комаху, і це мало б змусити мене відвести руку, але я не знала, коли зупинитися.
Я завжди могла піти до Карен за інформацією, але тільки як останній варіант. Не те щоб я думала, що вона скаже своєму братові, що я ставлю питання… але змушувати її пообіцяти не робити цього було б дивно, і до того ж у мене були деякі сумніви щодо залучення захисниці справедливості як вона в справі з Нумачі, яка насправді не вчинила жодних «злих вчинків».
Хмм, коли я так кажу, захист «справедливості» — така дилема. Тобто, більшість людей не особливо ображаються на зло.
Однак такими темпами останній варіант ставав моїм єдиним варіантом…
«Це твоя робота — нав'язуватися людям. Кожен, хто не нав'язується іншим, просто моторошно дивний».
Слова моєї матері, які я пригадувала в критичні моменти, здавалися сповненими сенсу, але ніколи по-справжньому не служили.
Вони здавалися нічим іншим, як перекрученими самоствердженнями.
Саме вона доручила мені Лапу мавпи, Руку Диявола, з самого початку, але чому вона це зробила?
Вона сказала мені не питати (гадаю).
Невже вона справді думала, що це не затуманить життя її дитини? Невже вона справді вірила, що це не спотворить мене?
Слухай, я не хочу звинувачувати свою матір щодо моєї лівої руки… навіть зараз я вірю, що відповідальність за те, що я звернулася до диявола, лежить виключно на мені.
Я не знаю.
Я серйозно не знаю.
Про що думала та людина, коли доручала мені «руку», коли заповідала мені свою безнадійну спадщину.
Я також не знала, куди поділася рука… коли я використовувала «руку» в початковій школі, вона повернулася у свою коробку наступного дня після того, як моє бажання було виконане.
Цього разу, коли я змогла викопати коробку… вона була порожня.
У такому випадку, куди, чорт забирай, подівся диявол…
— Нарешті ми зустрілися, спадкоємице Ґаен.
Коли ми закінчили з відкритим кампусом, ми з Хіґасою зібрали зустріч у ресторані швидкого харчування та обговорили наші враження від дня, потім розійшлися на станції… вона поверталася до міста потягом, а я збиралася бігти… одразу після чого.
До мене звернувся таким чином чоловік зловісного вигляду.
«Зловісний» був, ну, просто враженням, яке він справляв; не було нічого конкретного, але я впевнена, що це слово ідеально його описує.
Костюм для похорону.
Борода, волосся зачесане назад, тіньові очі за окулярами в срібній оправі.
Його вигляд був самою темрявою.
Я ніколи його насправді не зустрічала й знала про нього лише з других рук через старшого Арараґі… і я чула лише анекдоти, і мені ніколи не описували його зовнішність… але я впізнала його миттєво.
Цей чоловік.
Цей чоловік середнього віку, який раптом опинився переді мною, експерт у дивинах, який ходив до коледжу з паном Ошіно, але насамперед шахрай…
— Кайкі... Дейшю.
— А?
Почувши своє ім'я з мого рота, він підняв брови в видимому здивуванні… але якщо це так він почувався, вираз був надто стриманим.
Не набагато відрізнявся від кліпання.
— Ти знаєш, хто я… бачу, ти, мабуть, чула про мене від Арараґі чи Сенджьоґахари. Це прискорить справу. Заощаджує мені клопіт представлятися. Яке щастя. Урок, який я маю винести з цього — ніколи не можна передбачити, де і як твої зв'язки стануть у пригоді.
…
Я вдихнула… потім повернулася до нього спиною і почала йти геть.
— Гей, зачекай-но, спадкоємице Ґаен. Я чекав на тебе…
— …Нкх!
Коли він говорив, я відчула, як він рухається, щоб покласти руку мені на плече, і почала бігти. На мені були кросівки для бігу, природно. Я набрала максимальну швидкість з першого кроку, вилітаючи з місця достатньо швидко, щоб виривати ями в землі.
Минуло вже п'ять днів, як моя рука повернулася до норми.
Майже тиждень.
Достатньо часу, щоб звикнути до повністю відновленої двосторонньої рівноваги.
Без жодного погляду через плече я взяла справу у свої руки (ноги) і намагалася чисто втекти від Кайкі…
— Не втікай так бігом. Це ж небезпечно.
— …Кх?!
Я не втекла.
Тобто, він мене обігнав.
У своєму обтислому костюмі, його шкіряні туфлі створювали жахливий галас, чоловік обігнав мене ліворуч з неймовірною швидкістю, обійшов спереду і розставив руки як дорожній блок.
— Хуф…
Я розвернула свою інерцію з достатнім моментом, щоб розірвати ахіллесове сухожилля, думаючи, що цього разу, цього разу я залишу його позаду.
Я була абсолютно впевнена, що залишу Кайкі позаду.
Я, мабуть, несвідомо пожаліла його, але моя швидкість бігу була моєю абсолютною ідентичністю, моєю причиною існувати і єдиною визначальною рисою характеру. Бути обігнаною зловісним чоловіком, який виглядав так, ніби ніколи в житті не займався спортом, було саме…
— Ти не на доріжці, тож не втікай так, бо спіткнешся й упадеш. Ти досить-таки хлопчикувата, чи не так? Будь обережна.
…Саме це й сталося.
Це Кайкі в низькій стійці залишив мене позаду ніби нічого, і як раніше він поставив себе на моєму шляху як дорожній блок.
…
У мене не було сил розвернутися знову.
Оскільки я надто сильно розігнала мотор, сильний біль прострілював стегна, і навіть якби не це, я могла лише зупинитися.
Неможливо…
Неможливо, чорт забирай…
Мої ноги, які пройшли тренування, що було понад суворе з початкової школи, повністю перевершені… гуманітарієм.
Я не могла списати це на те, що це був біг на довгу дистанцію чи щось; він обігнав мене за лічені секунди, тож це було чисто спринтерське змагання.
Я програла в спринті.
Це був величезний шок, і я буквально зсувалася на землю.
— Агов, а ти дивна дитина. Ти зазвичай падаєш ниць, коли тебе переслідує хлопець і ти не можеш втекти? Я справді виглядаю таким лиходієм? Ну, може й так.
…
У мене не було енергії заперечувати слова Кайкі, які були сказані вкрай щирим і не особливо глузливим тоном.
Невже все буде погано?
Перше бажання, яке я загадала на Лапі мавпи, було «уміти бігати швидше», тож якщо хтось виявиться швидшим за мене, це означає… ні, може, все гаразд. Зрештою, моя ліва рука більше не була лапою мавпи… але хоча це трохи полегшило мою душу, це нічого не змінило в моєму приголомшливому відчутті поразки.
Я програла…
Цьому шахраю, з усіх людей…
Шахраю, який розвалив сім'ю старшої Сенджьоґахари й нацькував дивину на сестричку старшого Арараґі, і який навіть спрямував свою злість на Шінобу, повністю перевершив мене в єдиній арені, де я вирізнялася, розгромив мене так ретельно, що не було місця для виправдань…
Я почувалася розчавленою своєю власною некомпетентністю.
Мені було соромно. Я хотіла померти.
Хай світ просто закінчиться…
— Тц, і що з тобою робити? Ти справді спадкоємиця Ґаен?
Звучало це досить болісно бачучи мене, що сумно дивилася в землю. Кайкі схопив мене за комір і підняв на ноги, ніби підіймаючи кота чи якір.
Бути підданою співчуттю свого ворога змушувало мене ще більше бажати зникнути.
Я хотіла плакати.
Якби я зараз розридалася, то мій плач п'ять днів тому став би брехнею, тож я зібрала останні резерви й стримала сльози.
— Що з тобою? Ти робиш дивне обличчя. — Кайкі, який, очевидно, не мав наміру співчувати й не збирався ставитися до мене доброзичливо, легко відпустив мій комір з тими жорсткими словами й пригрозив. — Не намагайся втекти. Як я сказав раніше — ми нарешті зустрілися. Оскільки Арараґі та Сенджьоґахара вигнали мене з твого міста… я чекав тут із минулого літа, поки ти виїдеш.
— Чекав… на мене?
— Так. Хоча, звісно, я брешу.
З цим шахрайським оголошенням він почав іти. Не те щоб він хапав мене за руку, він навіть не дивився в мій бік, тож цього разу я можу втекти, якщо захочу… навіть я сама не така оптимістична, і не думала так.
Насправді це тому, що він був абсолютно впевнений, що якщо я рвону бігти, він зможе наздогнати й перепинити мене, що міг відвести від мене очі, не стримуючи мене.
Ось наскільки великою була різниця.
Між його ногами та моїми.
Я не хотіла визнавати, але це був факт.
— Що з тобою? Ходімо.
— Старший Арараґі сказав мені, що якщо я коли-небудь побачу тебе, я маю втекти, не промовивши жодного слова.
— А, ось чому ти раптом побігла… такий добрий старший у тебе. Але я б сказав, що було недобре не порадити, що робити, якщо ти не зможеш втекти. Урок, який ти маєш винести з цього — деякі речі не можна вирішити просто втечею.
…
Деякі речі не можна вирішити… просто втечею.
Час.
Не зцілює всіх ран.
— Не хвилюйся. Я не маю наміру обманювати тебе чи використовувати. І звісно, я не маю наміру робити щось непристойне зі старшокласницею. Мені просто потрібно поговорити з тобою, спадкоємице Ґаен. Однак тут, перед цією людною станцією не підійде, тож я хочу запросити тебе до кав'ярні… зазвичай для мене це немислимо за будь-яких обставин, але я роблю виняток саме сьогодні, саме для тебе, і навіть пригощу тебе чаєм.
Пригостить мене чаєм.
З того, що я чула, він не брехав… я точно розуміла, наскільки рідкісною й безпрецедентною поступкою це було для цього чоловіка.
— …Гаразд, я піду. Щасливий? — неохоче погодилася я.
Це було жахливо принизливо, але в мене не було вибору.
Якби я не пішла, моя поразка залишилася б… а я ненавиджу залишати поразку таким чином.
Хоча я, здавалося, не могла зрівнятися з ним у швидкості… не було способу повертатися додому, не давши цьому шахраю якоїсь відплати.
Інакше я не змогла б дивитися в очі моїм дорогим старшим… і було ще щось. Він сказав «Ґаен».
Він назвав мене «спадкоємицею Ґаен».
Ґаен було дівочим прізвищем моєї матері.
Іншими словами… цей чоловік знав мою матір.
Розділ 111: Диявол Суруґи - 015
Том 3
