Розділ 110: Диявол Суруґи - 014

Але після цього темп розвитку подій сповільнився до черепашого, що дуже нагадувало манеру рухів і розмови Нумачі Роки.

Я сподівалася, чи радше занадто оптимістично розраховувала, що зможу одразу дізнатися, де вона, розпитавши Хіґасу, яка, як і ми з Нумачі, зробила собі ім'я в баскетболі ще в середній школі. Але коли я запитала її про це одразу, як прийшла до школи (встигнувши заскочити в останню мить), Хіґаса похитала головою і сказала:

— Ні, без поняття. Нумачі, так? Відома тим, що змушувала гравців грузнути у своєму «Захисті трясовини», за що й отримала прізвисько «Отруйне болото»... Нумачі Рока?

— Так її називали...

— Тебе, до речі, називали «Блискавичним Ангелом».

— ...

Навіть те, що я сама собі вигадала — «Мала Суруґа-всемогуть» — звучало крутіше.

Ох, як же соромно.

— І ще, до речі, я була «Sunshine Umbrella».

— Чому тільки твоє прізвисько було англійською?

— Гей, я була всього лише капітаном слабенької команди. Ви двоє належали до іншого класу. А може, навіть до іншого біологічного виду.

— Слабенької? Це швидше сарказм, ніж скромність. Ви були справжньою «темною конячкою».

— Менше з тим, я гадки не маю... З того, що я чула, вона перевелася з тієї елітної середньої школи невдовзі після того, як покинула баскетбол.

— Справді?

— Ага. Я запам'ятала це, бо воно справило на мене неабияке враження. Здається, вона навчалася безплатно завдяки спортивній стипендії... яку втратила через травму, тож більше не могла дозволити собі там вчитися.

— ...Їй довелося не лише покинути спорт, а ще й змінити школу?

Що тут скажеш... це була до безнадії жалюгідна історія.

Я згадала її милицю.

Виходить, травма забрала в неї все.

— Насправді кажуть, що навіть попри травму в неї ще залишався шанс там вчитися. Зрештою, це солідна школа. Я впевнена, що вона могла б уникнути переведення, якби правильно підійшла до справи, але, мабуть, гордість не дозволила.

— Гордість... Хоча вона не здавалася такою людиною.

— А в кого немає гордості? — досить емоційно відповіла Хіґаса.

Це було дуже в її дусі... ні, радше річ у тім, що хоч я і не Оґі, мої слова прозвучали недоречно.

Якщо вже на те пішло, саме моїм словам бракувало гордості.

— Я чула, що після переведення вона з родиною переїхала, тому навряд чи вона десь поблизу, — сказала мені Хіґаса.

— Не поблизу...

Це було не так.

Насправді я бачила її лише вчора... Нумачі, мабуть, і справді переїхала, але переїхала саме в це місто звідти, де жила раніше.

Вона була просто в мене під носом... проте я б не впізнала в ній ту саму Нумачі, навіть якби ми розминулися на вулиці.

З цим фарбованим каштановим волоссям і в мішкуватому спортивному костюмі, який не одягнула б жодна атлетка.

Після такого повного перевтілення... навіть Хіґаса, яка щойно розповідала мені все це про Нумачі, не впізнала б її.

Хоча, хто б казав.

Якби вона першою не покликала мене на ім'я... сумніваюся, що я б упізнала в ній ту саму Нумачі... те саме «Отруйне болото».

Які ж дивні в нас були стосунки.

Навіть коли ми схрещували мечі на тісному майданчику, навіть коли наше суперництво нагадувало боротьбу не на життя, а на смерть... ми, по суті, нічого не знали одна про одну.

Якби ми з Хіґасою не опинилися в одній команді в старшій школі, з нею було б те саме. Я б ніколи не дізналася, яка манґа для дівчат їй подобається, чи те, що вона вважає себе сором'язливою, і зрештою я б так само про неї забула.

— Тісні зв'язки, — зітхнула я.

— Га?

— Та нічого... Іншими словами, де зараз Нумачі — невідомо.

— Ага. Хоча звучить це якось занадто драматично. Якщо тобі конче треба дізнатися, я можу зв'язатися з однією старою знайомою, яка могла б вивести мене на колишню товаришку Нумачі по команді, але... У них об'єднана середня та старша спортивна підготовча школа, тому учениця, яка покинула спорт через травму — це своєрідна тема-табу. Навіть не знаю, чи мені щось розкажуть...

— Усе гаразд, у будь-якому разі дякую. Не варто так заморочуватися. Нічого серйозного, просто вчора я читала один роман, і там був персонаж із таким самим прізвищем, от я про неї раптом і згадала.

— Ого. Пасив? Актив?

— Не роби поспішних висновків, що це BL-роман.

«Менше з тим, це справді дрібниця», — сказала я, і Хіґаса, здається, задовольнилася цією відповіддю... адже для неї це були лише пусті плітки.

Але не для мене.

Не бажаючи втягувати подругу в справи, пов'язані з дивиною, я згорнула розмову, але це лише ускладнило ситуацію.

Я не знала, що робити... хоча ні, я точно знала, що робити. Найкраще було б просто здатися.

Я спробувала знову зустрітися з Нумачі, але не вийшло — от і казочці кінець.

Гарна спроба, хороша гра.

Я могла б на цьому й зупинитися... ніхто ж не помре від того, що я не змогла її знайти.

Повторюся: я гадки не мала, чи є якийсь причинно-наслідковий зв'язок між зустріччю з Нумачі та зціленням моєї руки. Це були лише сліпі здогадки. Якщо ваша мама зламає спину, це навряд чи якось пов'язано з тріщиною на асфальті, на яку ви наступили вранці... Можливо, це просто чистий збіг, що я натрапила на свою стару суперницю за день до того, як моя рука стала нормальною.

Та яке там «можливо», шанси на це були надзвичайно високі.

Такий збіг цілком імовірний.

І тому... я могла б на цьому й зупинитися.

Я могла б сказати «і жили вони довго та щасливо» і завершити цю історію.

Залишкові сумніви, відчуття якоїсь незавершеності... напевно, час усе це вилікує.

— ...Гх.

Але я так не могла.

Хоч я вже давно покинула спорт, але як людині, що віддала життя баскетболу, мені до самих кісток в'їлося правило: ти не зможеш виграти, якщо не гратимеш.

Тому я не могла здатися.

Здаватися не було жодних виправдань.

Я мусила побачитися з Нумачі Рокою.

Минув тиждень.