Хоча вона мені про це й казала, будинок «Тамікура», де жила Сенджьоґахара, мав жахливий вигляд. Він був настільки старим, що можна було подумати, ніби його звели ще до війни.
Та хоч Арараґі якось і в'їдливо зауважив, що сейсмостійкість цього будинку турбує його більше, ніж покинутої підготовчої школи (як на мене, так він виявляв свою турботу про Сенджьоґахару), конструкція видалася напрочуд міцною, коли я підіймалася сходами.
Можливо, старі будівлі в цьому плані надійніші за сучасні панельки.
До того ж заходи безпеки тут були на зовсім іншому рівні.
На дверях квартири навіть був замок!
Опинившись у справжньому домі, я усвідомила, наскільки небезпечними були ті руїни.
— Мій тато сьогодні не повернеться через роботу. Залишайся на ніч.
— Що...? Справді?
— Розумієш, ем… моїх батьків сьогодні не буде вдома.
— Навіщо ти перефразувала це так, ніби ми в романтичній комедії?
У Сенджьоґахари було тонке почуття гумору як до, так і після її реабілітації.
Квартира 201.
Я зняла взуття і зайшла всередину.
Вона казала правду. Коридору не було.
Це була охайна маленька кімнатка площею десь у десять квадратних метрів... більшість меблів складали книжкова полиця та комод для одягу. Зважаючи на розмір помешкання, вона, мабуть, намагалася не мати багато речей, але Сенджьоґахара й так ніколи не справляла враження людини з великою кількістю майна. Її тато, певно, був таким самим.
— Правда в тому, що раніше я жила в маєтку... у ті дні я б позичила тобі цілу кімнату, але, на жаль, моя принцесо, це все, що я можу зробити зараз.
— Можеш не казати це так, ніби ти Люпен?
— А що б ти подумала, якби я сказала, що обійшла всі крамниці й витратила загалом дев'яносто тисяч єн на іграшкову лотерею Люпена, бо мені конче потрібна була модель його машини?
— Я б подумала, що тобі страшенно не щастить. — Я сіла й озирнулася. — Знаєш, тут якось затишно.
— Справді? Арараґі завжди здається ніяковим.
— Який хлопець почуватиметься спокійно в домі дівчини? Але мені тут подобається. — Я говорила свої думки без фільтра, щойно вони спадали на думку. — Наче у власному домі.
— Хах.
Вираз обличчя Сенджьоґахари казав, що вона не зрозуміла.
Мабуть, і не зрозуміла.
Звісно ж ні. Навіть я не зрозуміла.
Я бовкнула ці слова.
Наче говорила сама до себе.
Що взагалі таке «власний дім»? Так, резиденція Ханекава, що згоріла, була будинком, у якому я прожила п'ятнадцять років, що робило його за визначенням, або, якщо хочете, за логічною аргументацією, «моїм власним домом»; це був «мій дім», як я і вимовила, коли побачила, що він горить.
Але.
Чому це місце, квартира 201, будинок «Тамікура», змушувало мене почуватися спокійніше, ніж той коридор?
Чому воно заспокоювало мене?
— Принаймні мені це не здається «моїм власним домом». Ми не так давно сюди переїхали, — сказала Сенджьоґахара. — Але, гадаю, що стосується мого останнього дому, то його більше немає.
— …
Це правда.
Будинок, у якому вона жила раніше, який ніхто б не заперечував назвати маєтком, відомий у своєму районі, тепер був порожньою ділянкою землі.
Ні, навіть не ділянкою.
Це була... вулиця?
Я не була впевнена.
Хоч і здалеку, я змогла добре роздивитися, як горить мій дім... Цікаво, як це — не бути поінформованою про зникнення свого попереднього дому.
Я не знала.
Ще одна річ, якої я не знала.
Я не знала... тому перестала про це думати.
Так.
Я не буду перейматися.
Не буду перейматися тим, що почуваюся спокійно.
— Тобі варто сьогодні не йти до школи, — порадила Сенджьоґахара, знімаючи мокру від поту футболку.
Я знала, що ми обидві дівчата, але вона роздягалася досить безтурботно. Настільки, що я нею захоплювалася.
— Я теж візьму вихідний, — сказала вона.
— Що?
— Я сонна. Як і можна було очікувати. — Коли я придивилася, її погляд був розфокусованим. — Зараз я б поспала б з будь-ким. Навіть з футоном.
— …
Ну й вислів.
— Я ледве пересуваю ноги. Знаю, колись я була в легкоатлетичній команді, але відтоді минуло багато часу. А як щодо тебе, Ханекаво? Здається, у тебе було добре зроблене ліжко, але ти навряд чи могла добре виспатися в тому місці.
— Хм? Ну, мабуть, ти маєш рацію.
— У тебе ще й волосся в жахливому вигляді.
— Можеш про це не говорити? — засоромлена, я повернулася до неї. — Це лише другий день другого семестру, тож нам варто піти до...
— Було б набагато дивніше, якби дівчина, чий дім згорів, наступного дня прийшла до школи весела й бадьора, ніби нічого не сталося. Ось тут тобі варто бути трохи менш наївною, — суворо сказала вона мені, знявши джинси й повернувшись до мене в спідній білизні.
Вона не збиралася відступати.
Попри те, що була в спідньому, вона не могла б виглядати хоробрішою.
Або менш сексуальною.
— Ти ж усе одно не плануєш вступати до коледжу, так? Тож тобі не треба турбуватися про відвідуваність чи рекомендаційні листи.
— Ну, це правда…
Але правила.
Я хотіла дотримуватися правил.
Це ж були правила.
— Просто візьми вихідний. Якщо наполягатимеш на школі, спершу доведеться перемогти мене, — попередила вона, ставши в позу з кунфу.
Бездоганна, але безглузда стійка богомола.
— Вшиньк.
— Можеш, будь ласка, не озвучувати себе? Гаразд, гаразд. Сьогодні я зроблю, як ти кажеш. І, чесно кажучи, це буде непоганий перепочинок. Я рада, що ти змушуєш мене це зробити.
— Сподіваюся. Пхати носа в чужі справи — не моя сильна сторона.
Вона звучала зніяковіло, але насправді її спосіб пхати носа в чужі справи був дуже в її стилі.
— О, а-але, Сенджьоґахаро, а як щодо тебе? Тобі теж можна взяти вихідний?
— Мені? Ну, я планую вступати до коледжу на стипендію. Відвідуваність — це одне, але що стосується мого табеля... хмм, точно.
На мить удавши, що вагається, вона вихопила свій мобільний. Коли я почала гадати, куди вона дзвонить, вона затиснула ніс і заговорила хрипким голосом.
— Кхе, кхе, о, вчитель Хошіна? Це Сенджьо... кхе... Сенджьоґахара. Я-я, здається, якось підхопила несезонний грип... Можливо, це абсолютно новий штам. Кхе, що ви кажете, температура? Чи є в мене температура? Так, трохи вище сорока. Мій кондиціонер щойно зламався від неї. Я майже впевнена, що мене можна назвати причиною цьогорічної спеки. Я можу плавати у власному поті. Моє тіло болить так, що, здається, от-от вибухне... Я знаю, що, ймовірно, заражу весь клас, але хотіла запитати, чи можу я все-таки прийти сьогодні до школи. Ні? Он як. Розумію, дуже шкода. Я справді хотіла відвідати ваш урок. Гарного дня.
Завершивши дзвінок, вона мала безневинний вигляд.
— Тепер мене не потурбують.
Ні, це було зовсім не гаразд.
— Грип? Навіщо було так брехати? Чим погано просто сказати, що в тебе застуда?
— Чим більша брехня, тим менша ймовірність, що тебе зловлять. Не хвилюйся, мій давній сімейний лікар може підробити мені довідку.
— Я в цьому дуже сумніваюся.
Який лікар ризикуватиме своєю медичною кар'єрою, щоб допомогти школярці прогуляти уроки?
Хоч Сенджьоґахара й уміла брехати, але її брехня була жахливою.
— І взагалі, може, ти вже одягнешся? — попросила я. — Буде ніяково, якщо ти й далі стоятимеш у спідній білизні.
— Що? Але я якраз збиралася в душ.
— А, зрозуміло.
— Ти теж приймеш?
— А, так. Якщо ти не проти.
Тепер, коли вона про це згадала, я відчула, що все моє тіло ніби вкрите пилом. Я, мабуть, добряче спітніла уві сні, а спідня білизна, яку я купила в магазині «все по сто єн», здавалося, була в досить поганому стані. До того ж розмір трохи не підходив.
— Але, будь ласка, йди першою, — сказала я.
— Чому ти така стримана? Ходімо разом.
Моя пропозиція була зустрінута контрпропозицією.
Та ще й із широкою усмішкою на обличчі.
Усмішкою, яскравою, як сонце, якої раніше не міг бачити навіть Арараґі.
— Нема чого соромитися, — наполягала вона. — Ми ж обидві дівчата.
— Ні, зачекай хвилинку. Ні-ні, зачекай набагато довше. У мене погане передчуття.
— Ой, та годі тобі. Я не планую нічого підступного. Чи ти хочеш сказати, що не довіряєш своїй подрузі, Ханекаво?
— Можливо, я не довіряю подрузі, яка використовує таку фразу в такій ситуації...
— Не зрозумій мене неправильно. Я не така, як Камбару, — сказала вона, її вираз обличчя став серйозним. — Я просто хочу побачити тебе оголеною і не маю наміру робити нічого більшого.
— …
У Сенджьоґахари почали з'являтися нові риси характеру.
Хоча я й чула раніше про вподобання Камбару, я починала думати, що їхні стосунки в середній школі як «Дуету Вальгалли», можливо, були не такими односторонніми, як мене змусили повірити.
— Будь ласка, Ханекаво. Будь ласка, прийми душ зі мною! — благала вона, склавши долоні разом.
Її нові риси характеру були такими передовими. Чи зможе хтось за нею встигнути?
— Я знаю, що ми з тобою, як команда, зможемо перемогти Сенґоку!
— Ти ще не маєш знати про неї за сюжетом...
Ось воно. Метазауваження.
Треба бути обережними.
Приблизно так само обережними, як я була із Сенджьоґахарою.
— Ну, добре, — поступилася я. — Звісно ж ми обидві дівчата, і я не особливо проти.
— О, а я не очікувала, що ти погодишся.
Сенджьоґахара повернулася до своєї звичної поведінки.
Я справді не знала, наскільки серйозною вона була.
З нею все було так неоднозначно.
— Я знаю, що це я запропонувала, але я завжди думала про тебе як про людину, яка ніколи не перетне певних меж, навіть із подругою.
— Хаха, «певних меж»? Наприклад ніколи не впускати нікого до своєї кімнати або ніколи не гуляти ні з ким поза школою?
— Так.
— Ну, я цього не заперечую.
У мене була така риса.
Можливо, це можна описати як вторгнення в чуже життя, але ненависть до того, коли інші намагаються втрутитися в моє... це, здається, ідеально описувало мої стосунки з Арараґі.
І саме тому все сталося так, як сталося.
— Але, — нагадала я, — як би я виглядала, якби намагалася віддалитися від дівчини, яка плакала й лупцювала мене?
— Кх.
Сенджьоґахара зашарілася.
Вона надула губи, майже як ображена дитина.
Вона була чудовою ще тоді, коли не виявляла жодних емоцій, але стала ще прекраснішою тепер, коли показувала повний їх спектр. Дійшло до того, що я сама хотіла попросити її прийняти душ разом... чи, може, це вже занадто?
— О.
Саме тоді її мобільний, усе ще в її руці, задзвонив. Я подумала, що це передзвонює наш учитель, усвідомивши, наскільки неприродною була відмовка, але, здається, це було не так. По-перше, це було повідомлення.
Я запитала:
— Від кого?
— Від Арараґі. Хмм. Судячи з тексту, він, мабуть, надіслав його і на твій телефон.
— Га?
— Чому б тобі не перевірити? Скористайся розеткою он там. Не хвилюйся, я не виставлю тобі рахунок за електроенергію.
— Якщо ти намагаєшся не здаватися скупою, то остання фраза була контрпродуктивною…
Як вона й запропонувала, я дістала телефон із сумки й увімкнула його. Замість того, щоб чекати на вхідне повідомлення, я вручну перевірила нові.
Нових повідомлень... 957.
— Йой, — сказала Сенджьоґахара, — забудь про всі ті, що від мене. Я так хвилювалася.
— Дев'ятсот п'ятдесят шість за одну ніч?!
Майже всі попередні повідомлення в моїй скриньці були витіснені й зникли з пам'яті телефону.
Чи це моя провина?
Чи не мала б я насправді вимагати вибачень?
Подумавши так, я кинулася перевіряти найновіше повідомлення... і справді, відправником був Арараґі.
«Деякий час не повернуся. Не хвилюся».
Без теми, без підпису... чесно кажучи, воно було абсолютно порожнім. Мало того, він, здавалося, так поспішав, що не зміг правильно набрати «Не хвилюйся» чи виправити помилку. Це було напружене повідомлення, яке змушувало думати, що він набирав його під тиском.
— Хоч це й було очікувано, він знову щось затіяв... і цього разу, здається, це щось серйозне, — зітхнувши, сказала Сенджьоґахара, яка, вочевидь, отримала те саме повідомлення. Вона виглядала навіть приголомшеною. — Я не знаю подробиць про весняні канікули, але, судячи з повідомлення, чи може це бути так само погано, як тоді, або й гірше?
— Ти теж так думаєш?
— Так. Але, гадаю, він виріс у тому, що все-таки надіслав нам це повідомлення... Раніше він був дуже зашореним.
— Ти маєш рацію.
Чи могло це бути пов'язано... з Майой?
Звісно, вона лише шукала Арараґі, щоб забрати в нього свій забутий рюкзак, тож це могло не мати нічого спільного з тим, у що він зараз вплутався, але...
Чомусь у мене було таке відчуття.
І я була в цьому впевнена.
— Невдало. Я намагалася йому подзвонити, але не можу додзвонитися. — Сенджьоґахара, яка почала дзвонити йому раніше, ніж я помітила (вона була надто нерішучою), закрила свій мобільний, не виглядаючи особливо розчарованою, і поставила його на зарядну станцію. — Зрештою, він хлопець. Гадаю, мені не варто... надто про нього турбуватися. Коли він повернеться, я просто змушу його слухати мої хвастощі про те, як ми разом приймали душ.
— Не схоже на ефективний спосіб дошкулити йому.
— Я можу розповісти йому, що твої лінії ось такі й такі, а ось тут ти така.
— Будь ласка, припини жестикулювати.
Це було непристойно, чи радше, еротично.
— У будь-якому разі, — зауважила вона, — схоже, нам доведеться розібратися з цим тигром самим.
— З цим тигром?
Тигр... якого я бачила дорогою до школи.
Гігантський тигр.
Тигр, що говорить.
Тепер, коли вона згадала, вона казала, що саме цей інцидент змусив її надмірно за мене хвилюватися...
— Але той тигр...
— Хм? — перебила Сенджьоґахара. — Я припустила, що пожежу спричинив тигр, але... хіба ні? Ти знаєш, що стало причиною?
— Ні, вони ще не знають... — Можливо, це був підпал, сказав мені пожежник... тигр, тигр як причина... — тож ми не знаємо.
— Зрозуміло. Тоді, можливо, я робила поспішні висновки. Як колишня членкиня легкоатлетичної команди.
— Це навряд чи заслуговувало на те, щоб говорити це з таким хвацьким виглядом.
— Гаразд, Ханекаво. Чому б нам не піти прийняти той душ. Ми навіть приймемо його за Арараґі.
— Не вплутуймо сюди Арараґі.
— Я добре роздивлюся твоє оголене тіло, достатньо для нас обох.
— Можеш роздивитися щонайбільше для себе?
— Добре, — охоче погодилася вона.
З іншого боку, будь-який опір був би проблематичним.
— Насправді, — визнала вона, — якщо подумати, то оголені дівчата чи їхня спідня білизна його більше не збуджують.
— Це правда?
— Ага. Після всього, що він пережив за останні кілька місяців, він на новому етапі. Тепер він каже, що його заводить просто вид дівчини у спідниці.
— Погляд, від якого не захиститься жодна дівчина.
— Він каже, що тканина, яка колишеться на вітрі, для нього вже майже занадто.
— Їй навіть не треба задиратися…
Він справді був на іншому рівні.
Чи радше…
Так…
— Гаразд, ходімо туди й розважимося, миючи одна одній груди.
— Ти не спину мала на увазі?
— Ем, Ханекаво?
Я почала знімати одяг, стурбована тим, що ця розмова може затягнутися, коли Сенджьоґахара раптом поставила мені запитання з виразом обличчя десь між усміхненим і серйозним.
— Ти все ще кохаєш Арараґі?
— Так. Усе ще кохаю.
Я відповіла негайно.
Розділ 11: Тигр Цубаси - 011
Том 1
