Розділ 109: Диявол Суруґи - 013

Хтось викликав поліцію на мене.

Зважаючи на те, що я голосно сміялася й одночасно плакала посеред вулиці, це було цілком природно.

Я пояснила ситуацію поліціянту, який прибув на місце події... хоча, звісно, не могла пояснити, що насправді відбувалося. Коли я виправдалася, що плачу, бо впала під час пробіжки, але водночас сміюся, бо я мазохістка, він подивився на мене так, ніби я якась потвора.

— Старшокласники сьогодні такі зіпсовані… Я почуваюся динозавром. Я думав, що Арараґі Койомі був єдиним таким старшокласником... це мені нагадало минуле. Цікаво, чим зараз займається той хлопець.

Це був коментар, який я отримала.

Ага.

Мій дорогий старший був трохи надто відомим.

Я нічого поганого не зробила, і подряпина на руці була не така вже й сильна, тож поліціянт не став мене забирати на допит, а люб'язно підвіз додому в патрульній машині.

Це був мій перший раз у такій.

Як їх називають, мініпатрульні машини?

Не змогти завершити пробіжку відчувалося трохи як розлад шлунка, але я не збиралася відшивати поліціянта, який прибув на місце, щоб продовжити, тож сумно, але вибору не було — довелося завершити ранкові вправи на тому.

Я подякувала йому за підвіз і повернулася до своєї кімнати. Мій дідусь, який поливав рослини в саду, здивувався, побачивши патрульну машину, що зупинилася перед будинком, але я поясню це пізніше... повернувшись до кімнати, я дістала аптечку, ретельно продезінфікувала подряпину й наклеїла пластир.

Пластир, який я використала, був новітнього типу, що вростає в рану (що тільки наука не придумає наступного?), а зверху я замотала новим бинтом... хоча здавалося, що я, мабуть, переборщила для такої дрібної травми.

Потім я поснідала, як завжди.

Як завжди, перевірила ранкову газету й телевізійні новини й зняла з себе всі фальшиві звинувачення, яких на мене не висували.

Не спітнівши, я не прийняла душ, а невдовзі, як завжди, вирушила до школи.

Це принаймні залишалося незмінним, наразі... незалежно від стану моєї руки.

— Ой, з тобою щось погане сталося?

По дорозі до школи... Оґі під'їхав поруч, як і вчора, і поставив це зовсім невідповідне питання. Чи цей хлопець чатував на мене, чи що?

Чи він був залишком тієї таємничої організації, яку силоміць розформував (знищив) старший Арараґі наприкінці минулого року, неофіційного фан-клубу Камбару Суруґи «Камбару Сьоль»?

Якщо так.

То він справді погано вихований.

«З тобою щось погане сталося?»

Він стверджує, що є племінником пана Ошіно, а потім каже геть протилежне?

Що за біда?

— Хм, — буркнув він. — Але це вперше. Бачу тебе пішки, маю на увазі. Усе гаразд? Поранила ногу чи щось?

— Нічого подібного я не робила.

— Тоді в тебе місячні?

— …Ти більше нечемний, ніж невихований, та?

— Чорт. Я ж зараз маю бути хлопцем.

— Хм?

— Нічого, просто розмовляю сам із собою. — З заплутаним висловом «Це вийшло неправильно в обох сенсах» Оґі розвернувся, зробив розворот переді мною й почав їхати задом наперед на своєму велосипеді, як і вчора.

Я перевірила в Хіґаси вчора, бо мене це турбувало, і виявилося, що існують велосипеди BTM для трюків, які спроєктовані рухатися назад, коли педалюєш назад, як уніцикл... У Оґі точно був бабусин велосипед, але він мав таку ж конструкцію.

У будь-якому разі це було очевидно небезпечно й тривожно нестабільно.

— То чому ти йдеш пішки? Ти, Камбару Суруґа, справжня реінкарнація Гермеса?

— Ну…

Реінкарнація Гермеса? Хто ще міг би таке казати, як не старший Арараґі?

Він завжди надає дивні епітети людям, яких знає.

Я вагалася, чи розкривати Оґі справжній стан речей, що з моєю рукою, яка повернулася до норми, моя рівновага зовсім розхиталася... або радше що моя рівновага повернулася до норми, і поки я не звикну, я падатиму, якщо побіжу.

Не те щоб я не хотіла комусь розповісти про це, я була така рада... і Оґі знав про мою руку, хоч і побічно, тож фактично не було б проблеми йому сказати, але...

Мені чомусь не подобалася ідея, що першою людиною, якій я розповім, буде Оґі.

Так я почувалася.

Якщо можливо, я хотіла, щоб першою людиною, якій я розповім, був один із моїх двох дорогих старших... або в ідеалі, обоє одночасно.

Тож я збрехала.

— Я трохи гарячкую. Мабуть, ще зарано в сезоні було починати спати голою.

— …Я ж хлопець, знаєш.

— О. Але тоді я не можу уявити, щоб ти зацікавився мною в голому вигляді.

— Ні-ні, ти помиляєшся. Я зацікавлений усіма дівчатами, якщо вони голі. Серед голих дівчат немає поганих.

— Розважайся з золотошукачками.

«Шокована», — це все, що я могла вимовити.

Однак, здається, я успішно його обдурила. Здається бунтарський, але дивно слухняний Оґі, здавалося, купився на мою брехню повністю. Він сказав:

— Але якщо ти й далі так спокійно гулятимеш цим темпом, то запізнишся.

— Ти правий.

Він мав рацію.

Я йшла досить швидким кроком, і якби пішла швидше, упала б.

Перший урок був класною годиною, і вони просто проходили програму, тож я йшла до школи з настроєм, що в найгіршому разі не матиме великого значення, якщо запізнюся…

— Сідай позаду, якщо хочеш. Можемо їхати вдвох.

— Нізащо, це занадто непристойно.

— Їхати вдвох? Звідки ти взяла таку напівдупову ідею?

— …

Від старшого Арараґі.

Звісно.

— Я ненавиджу слово «дупа». Воно вульгарне, — заперечила я. — Напівдупа, напівдупа… Куди поділася решта дупи?

— Якщо ти й далі так її половинитимеш, то взагалі не залишиться дупи… Якщо хочеш, можеш сама педалювати.

— Ти просиш даму в поганому здоров'ї крутити педалі на твоєму клятому велосипеді? Ти справді не думаєш наперед, чи не так?

«Забудь про мене, просто їдь далі», — підганяла я, як персонаж із хлопчачої манґи, і помахала йому рукою.

Ніби відганяла його.

Але він не звернув на це уваги й продовжив розмову:

— До речі!

Оґі сильно дав мені відчути переваги не вловлювання соціальних сигналів... хоча я сама зазвичай жахлива в цьому.

Відтепер я б воліла, щоб усі соціальні сигнали мали субтитри.

— Це про нашу вчорашню розмову щодо Пана Диявола, — сказав він. — Пам'ятаєш?

— Хм? Ні, забула. Нагадай?

— Ти жахлива. Треба уважніше слухати, коли з тобою говорять. Я маю на увазі Пана Диявола, який завжди безпомилково розв'язує твої проблеми, — поскаржився він, стискаючи губи з очевидним невдоволенням. Потім продовжив:

— Кажуть, вона зникла.

— Зникла?

— Так. Цікаво, чи Пан Диявол повернувся до пекла... зачекай, а пекло — це місце, де тусуються дияволи? Чи демони? Чи я просто заплутався через визначення? У будь-якому разі вчора ввечері почало ходити повідомлення, що вона більше не приймає справи. Було сумлінно з її боку випустити оголошення про закриття бізнесу, гадаю... Цікаво, чи всі дияволи такі?

— …

Чи Нумачі справді вирішила зав'язати? Бо її викрила не клієнтка й не та, хто шукає допомоги, а третя сторона, я... «просто для приколу»?

…Звісно, вона навряд чи мала намір справді все закінчити; закриття крамниці було лише прелюдією до її наступного починання... Я уявляю, що причина, чому вона так сумлінно випустила оголошення про закриття бізнесу, полягала в тому, щоб не створювати конкуренцію зі своєю наступною «справою зі збору нещасть».

Не було моїм наміром казати їй, що робити, і навіть якщо вона так сприйняла, я ані на мить не повірила, що вона з тих, кого можна зупинити.

Хмм.

Я справді влипла.

Це було проблематично.

Тепер, коли вона зникла з радара, буде набагато важче її дістати... вона здійснила напрочуд швидке відступлення для когось із такими повільними рухами. І саме коли я планувала знайти після школи Карен і попросити її розповісти мені поточне місце зустрічі для важкого режиму, щоб піти й побачити Нумачі знову.

Моя рука повернулася до нормального стану.

У той момент це була моя здогадка, заснована на власному довільному судженні, що це якось пов'язано з моєю зустріччю з Нумачі, але...

Щастя є щастям.

Я не могла його приховати.

Я не збиралася брехати про це.

Хоча я сама це спричинила, я все одно була рада звільненню... можливо, не варто було радіти, але я справді раділа.

Це не змінювало того факту, що я хотіла знати чому.

Я мала знати, чому мені було даровано помилування від богів... від диявола.

І я була впевнена, що побачити Нумачі знову — найкращий спосіб розпочати своє розслідування... ну, навіть якщо вона відмовилася бути Паном Дияволом, мав бути якийсь інший метод.

Може, варто було обмінятися з нею електронними адресами й номерами телефонів учора, але це не була така ситуація, плюс я не очікувала побачити її знову, тож цілком природно, що ми не обмінялися... але я знала її ім'я й середню школу, яку вона відвідувала, тож неважко було б дізнатися, де вона живе.

— Цікаво, чому вона відмовилася, — замислився Оґі. — Пан Диявол, мабуть, врятував стільки людей.

— Люди не можуть рятувати інших людей.

— Це звучить як щось, що сказав би мій дядько... але ми говоримо не про людину, а про диявола.

— Диявола?

«Ніби вони існують», — сказала я, проводячи рукою по бинту на лівій руці.

— Крім того, не можна бути одночасно людиною й дияволом. Ти просто диявольська людина.

Диявольська людина.

Або... людський диявол?

Але я не спрямовую це на Нумачі... і не на мою матір.

Коли я думаю про це, мені здається, що диявольська людина — це не погана чи грішна людина, а та, яка звертається до диявола по допомогу.

Іншими словами — я.