Розділ 108: Диявол Суруґи - 012

І все ж, я не була настільки наївною, щоб думати, ніби Нумачі якимось дивом розв'язала мою проблему за допомогою містичної сили у своїй ролі Пана Диявола.

Цього просто не могло бути.

По-перше, вона лише вислуховувала і насправді нічого не робила для розв'язання чужих проблем. А в моєму випадку я просто прийшла до неї, я навіть не просила про допомогу і не зронила про це жодного слова.

Містична сила, ага, так-так, звичайно.

Я була майже впевнена, що Нумачі повірила, ніби стан моєї руки — це результат нещасного випадку під час баскетбольного тренування.

Вона не знала, що я цим переймаюся, тож як вона могла позбавити мене цих переживань? Я навіть не заїкалася про це, і мені мало стати легше?

Єдиними, хто знав правду про мою руку, були мої старші Арараґі та Сенджьоґахара, а також пан Ошіно.

І, можливо, старша Ханекава та… Оґі? Але більше ніхто.

Навіть Хіґаса не знала, хоча вона була моєю напарницею по команді.

Нумачі не могла знати.

Навіть якби вона якимось дивом дізналася, вона нічого не змогла б із цим вдіяти. Хоча велика збирачка нещасть, можливо, була б у захваті, почувши мої «жалісливі вихваляння»… хоча як баскетболістка вона могла б і образитися на таку брехню… вона ніяк не могла змусити проблему зникнути.

Я це розуміла.

Але попри це, навіть враховуючи все це… саме вона спадала мені на думку, коли я дивилася на свою щойно відновлену руку.

Ця жінка з фарбованим каштановим волоссям, у спортивному костюмі та з її неквапливими рухами.

— Що ж мені тепер робити…?

Усвідомивши, що весь цей час стояла голою, я швидко одяглася. У мене досі травма після того разу, як бабуся побачила мене голою в кімнаті.

Навіть у такий час я не могла дозволити собі порушити розпорядок, тож одягла спортивний костюм для ранкової пробіжки.

Той самий, що чітко підкреслював контури мого тіла.

Одягаючи його, я відчула напругу.

Звільнена, але водночас напружена.

Я зібрала своє вже досить довге волосся у хвіст і, зрештою, знову обмотала ліву руку бинтом. Оскільки вона повернулася до людської подоби, більше не було причин ховати її під бинтом, але оскільки я тримала її замотаною майже рік під приводом «травми», було б недобре раптом вийти без нього.

Контур був зовсім іншим, але я нічого не могла вдіяти… і лише після того, як знову замотала руку, я згадала, що забула достригти нігті — власне те, заради чого я її розмотувала. Тепер уже пізно.

Це як той заворожений бинт, який Хієй використовує, щоб запечатати чорного дракона… те, що така легковажна думка спала мені на думку в такий момент, змусило мене замислитися, чи не дурна я, зрештою. Це змусило мене подумати: так, я точно дурна.

Нумачі казала, що мій серйозний стиль гри — це моя слабка сторона, а це означає, що я дурна і серйозна.

Ну й клоун.

У цьому сенсі я дуже схожа на старшого Арараґі, який патологічно не здатний не жартувати, хоч би якою була ситуація, і ми з ним — гарна пара.

Я взула кросівки, вийшла в холодну темряву і побігла… поступово прискорюючи темп.

— Кхааах…

Мій баланс зовсім порушився.

Ні, з відновленням двосторонньої симетрії баланс став якраз правильним, але мій лівий бік раптово став легшим, тож що швидше я бігла, то більше моє тіло нахилялося вбік, загрожуючи падінням.

Тобто, я таки впала.

Я не вписалася в поворот і з плюхом… ні, занадто мило, це не передає всієї картини… радше з хрускотом мій лівий бік вгатився в асфальт.

Боляче. Дуже боляче. Неймовірно боляче.

Я намагалася відновити рівновагу, але не змогла.

Якби я встигла спертися лівою рукою на землю, то, мабуть, змогла б пом'якшити удар, але мені було важко керувати рукою, розмір якої ледь помітно змінився (повернувся до норми), і мої рефлекси схибили.

— Ай, ай, ай… ауч.

Глянувши, я побачила, що від сильного тертя об асфальт бинт розірвався, і моя ліва рука, яка щойно повернулася до норми, була вся здерта і стікала кров'ю. Я вперше за довгий час упала під час бігу, і це відчуття здертої шкіри було таким свіжим.

Я почувалася так, ніби впустила новенький мобільний телефон на землю і поставила на ньому жахливу подряпину в перший же день… іншими словами, я справді змогла відчути, що це моя власна рука.

Це була моя власна рука.

З кров'ю, нервами, відчуттями.

Моя ліва рука.

Моя ліва рука… яка завжди вела м'яч, яка завжди підтримувала мене.

— Ой-йой… Хаха, ай, ай… ахахаха.

Не лише через якісь мазохістські схильності, які я могла мати, я вибухнула сміхом, сидячи на землі, де впала, і притискаючи поранену ліву руку до всього тіла.

Бо я також плакала.

Бо, тримаючи свою нещодавно повернуту ліву руку… я ридала як божевільна.

— Ахахаха, хаха… Ай, ай… Хаха, ай… ай, ай…

Я така щаслива.

Ось що я сказала.

Як же болить.

Уся та риторика про те, що я більше спантеличена, ніж щаслива, про те, що дискомфорт затьмарює радість — усе це було лише позою.

До біса причини.

Я була просто щаслива.

Це було єдине, що я відчувала в той момент.