Розділ 107: Диявол Суруґи - 011

На мить я подумала, що, можливо, все ще сплю, що мені сниться один із тих снів про «пробудження від сну», але це було не так.

«Це, мабуть, сон» — це радше ідея з коміксів, і я не настільки мрійлива дівчина, щоб ходити й щипати себе за щоку... і все ж, побачивши свою гладеньку, тонку ліву руку.

Не звірячу, а людську.

Я не могла не ахнути... і не придивитися ще раз, не вірячи своїм очам.

Я в буквальному сенсі не могла повірити своїм очам.

Ошелешена, я роздяглася догола і подивилася на себе в дзеркало на повен зріст, що стояло в кутку моєї кімнати... і в моєму відображенні, хоч би як я позувала, моя ліва рука.

Моя права рука у відображенні була людською.

Моя люба, втрачена рука... Я майже забула, якою вона була.

...Якщо подумати, мені зовсім не обов'язково було роздягатися догола, але настільки я була спантеличена.

І це було цілком природно.

Раптове, різке, несподіване повернення руки, яка була звірячою з минулого травня... руки, яка змусила мене піти з баскетболу, в який я грала ще з середньої школи... було не тим, що я могла б так просто осмислити.

Що, бляха, відбувалося?

Тобто.

Звісно, я відчувала радість.

Не те щоб я не чекала з нетерпінням того дня, коли моя рука повернеться до свого нормального стану... хоча я й переконала себе, що це по заслугах, що це карма, ніби я з честю прийняла це, мені все одно було сумно бачити цю звірячу руку щоразу, коли я розмотувала її, щоб перевдягнутися чи прийняти ванну.

Я ховала руку під бинтом, щоб уникнути чужих допитливих поглядів... але я також ховала її від своїх власних.

Навіть коли я була сама у своїй кімнаті, навіть коли лягала спати вночі, я знімала бинт якомога рідше... тож.

Тож не можна сказати, що я не раділа.

Але збентеження займало значно більшу частку моєї емоційної кругової діаграми, ніж радість.

Чому?

Чому моя ліва рука була... звільнена?

Сьогодні, саме цього дня, так раптово? Без попередження?

До речі, пан Ошіно казав, що час розв'яже цю проблему... за його експертною думкою, моя рука мала звільнитися від диявола, коли мені виповниться двадцять.

Невже він просто трохи помилився з термінами?

Це сталося на два роки раніше?

Чи це в межах похибки?

— ...

Але, але, чи могло все скластися настільки вдало? Чи справді нормально, що хтось на кшталт мене, хто накоїв щось настільки жахливе, був нагороджений такою удачею?

Ні, була ще одна ймовірність.

Жахлива ймовірність, про яку я навіть думати не хотіла.

Ця рука взагалі стала Мавпячою Лапою через те, що я попросила диявола... «позбутися старшого Арараґі», бо ненавиділа його всім своїм єством.

Рука Диявола була прямим і простим втіленням цієї ненависті... і саме через те, що справа так і не була вирішена, через те, що все закінчилося без виконання мого бажання, вона застрягла в такому стані.

Якщо моя рука стала нормальною... це ж не означає, що з ним щось трапилося, чи не так?

Того дня минулого року.

Того разу.

Те негативне бажання, яке я загадала тоді... чи могло те непрощенне бажання якимось чином здійснитися десь там?

Ця немислима ймовірність зринула в моїй голові, і тієї ж миті я потягнулася до мобільного телефону, який був підключений до зарядного пристрою.

Я залишила його вимкненим ще з учорашнього дня, але тепер у паніці увімкнула... враховуючи, що я щоранку пробігаю двадцять кілометрів, я прокидаюся набагато раніше за більшість старшокласників, і, ну, на той момент це був радше передсвітанок, ніж ранній ранок, але попри це, я мусила це зробити. Я мусила зв'язатися з ним якомога швидше.

Саме тоді, коли я намагалася відкрити контакти й знайти його ім'я, на телефоні висвітилося нове повідомлення.

Нове повідомлення.

Від мого любого старшого.

Вчасно, подумала я, але насправді, здається, воно було доставлене на сервер, поки мій телефон був вимкнений, і я отримала його тільки зараз.

«Те інше повідомлення було жартом. Чому ти не відповіла? Ти злишся? Ти ж не злишся, правда? Ну, мені справді шкода, я не хотів, дозволь мені якось загладити свою провину»

...

Жалюгідно!

Якби це справді було щось, за що варто перепрошувати, такого недбалого повідомлення було б недостатньо.

Хмм, наскільки я могла судити з повідомлення, він, здається, не потрапив у якусь халепу...

Це було б цілком у його дусі — зустріти якусь жахливу долю одразу після відправлення повідомлення, але принаймні здавалося, що мені не потрібно поспішати йому дзвонити.

Або, радше, я не хотіла йому дзвонити.

Якщо я взагалі злилася, то саме зараз.

Тобто, серйозно...

Але якщо з ним не сталося нічого поганого, чому моя рука повернулася до норми?

Це було загадково... Я безперечно почувалася більше спантеличеною, ніж щасливою.

Чесно кажучи, це навіть трохи тривожило.

Те, що ланцюги, які сковували мене вдень і вночі, раптом розірвалися... викликало виразну тривогу.

Щоб це сталося... без причини.

Хіба пан Ошіно не казав, що кожна дивина має свою причину?

Час лікує всі рани.

Невже це все?

Чи могла я справді просто взяти й зрадіти, чи могла просто насолоджуватися цим... не хвилюючись, не накручуючи себе?

Але те, що спало мені на думку.

Те, що виринуло в моїй голові, була дівчина, яка вешталася на тому згарищі.

Моя давня заклята суперниця, Нумачі Рока.