Розділ 106: Диявол Суруґи - 010

Після такого довгого переказу попередніх подій це може здатися схожим на чабудай-ґаеші, тобто перевертання накритого столу, але річ у тім, що подібне в моєму житті не було чимось аж надто незвичним. Насправді таке траплялося постійно.

Я почую ледь вловну чутку, сповнена тривоги, йду все перевірити, і щоразу мої ілюзії щодо власної причетності розвіюються… як я вже казала, я робила це знову і знову з минулого року.

Повтор, повтор, повтор. Без кінця-краю.

Що ж, просто минулого року все погіршилося, коли я почала діяти, хоча самі думки переслідували мене ще з початкової школи… відтоді, як я уклала угоду з дияволом.

Наприклад коли я думала, що це через мене закрилася підготовча школа.

Я переслідувала старшого Арараґі приблизно з тієї ж причини, і першою визнаю, що все це межувало з патологією, але з іншого боку, можна сказати, хоч і з певною натяжкою, що така ненормальна поведінка була буденною справою, до якої Камбару Суруґа звикла.

Можна.

Коли звикаєш, ненормальне може стати нормальним, і стає ним.

Дивацтва неминуче стають частиною повсякденності.

Тож хоча моя зустріч із Нумачі Рокою посеред того згарища була, звісно, несподіваною… хоча раптова зустріч зі старою знайомою, яку я ніколи не очікувала побачити знову, та ще й моєю заклятою суперницею із середньої школи, по-своєму стала шоком… я здивувалася, і на цьому все.

Про колишніх гравців забувають. Я забула про неї, доки не побачила знову, і вона, мабуть, теж забула про мене.

«Плин часу — дивна штука, наші зв'язки з іншими — кумедні»… ці банальні думки промайнули в моїй голові, але їх можна знайти в будь-якому старому романі; як плоди особистого досвіду, вони й згадки не варті.

Життя переповнене несподіванками такого штибу.

Якщо це звучить холодно, то, мабуть, так воно і є, але я не можу приховати своїх справжніх почуттів… це як сказала Нумачі, я ніколи не вміла підходити до справ інакше, ніж напряму. Якби я на кожному кроці переймалася емоціями, як мої старші Арараґі та Сенджьоґахара, моє тіло б не витримало. Або, точніше, розум.

Для старшого Арараґі я, можливо, виглядаю як нерозсудлива та відчайдушна шибайголова, але дехто бачить мене холоднокровною та безпристрасною.

А щодо того, якою я бачу себе… ні, поки що облишмо це.

Якщо піти в цьому напрямку, можна відкрити справжню скриньку Пандори.

У будь-якому разі, ось і все, чим була для мене зустріч із Нумачі Рокою. Навіть якби я користувалася цим новим Твіттером, про який останнім часом чую, це не та подія, про яку я б написала твіт.

Я б нічого не твітнула.

Зазвичай.

Але раз я кажу «зазвичай», ви розумієте, що насправді все склалося інакше. Насправді ім'я моєї заклятої суперниці із середньої школи, Нумачі Роки, скоро стане тим, що я не зможу забути.

Неможливо забути?

Судячи з того, що я несвідомо використала цю фразу, гадаю, десь глибоко всередині я відчайдушно хочу про неї забути… але перейдімо до наступного дня.

Мій другий день у статусі старшокласниці-третьокурсниці.

Вранці другого дня мого нового життя в новому семестрі… я прокинулася в той самий час, що й завжди.

— Похмуре, замислене обличчя змушує людей думати, що ти мудра, але вони глибоко помиляються. Думати — не завжди добре. Саме ті, хто ні про що не думає і просто безтурботно пливе за течією життя, зазвичай тримають світ у своїх руках. Хвилюватися — це просто марна трата часу. Якщо є час думати — дій. Забудь про тривоги. Немає сенсу плакати над розлитим молоком.

Це те, що сказала мені мама уві сні того ранку… вона досить часто з'являлася в моїх снах, але, встаючи з ліжка, я подумала, що вона вже давненько не снилася мені дві ночі поспіль.

Тобто, я спробувала встати з ліжка, але моя ліва рука, все ще примотана скотчем до стовпа, не пустила мене.

— ...Нннгх.

Машинально я почала віддирати скотч… і, віддираючи його, остаточно прокинулася. Звільнення від цих пут було для мене чимось на кшталт ранкової зарядки.

Такий самий ритуал пробудження, як і завжди.

Як і завжди. Так я думала.

Коли мій зір сфокусувався, я помітила свої манікюрні щипчики… ті самі, що я так ретельно шукала вчора, але так і не знайшла.

Хоча, якщо подумати, не так уже й ретельно я шукала… але так завжди буває: шукаєш щось, шукаєш і не можеш знайти, а щойно здасися — воно тут як тут.

Я закінчила зі скотчем і продовжила, розмотуючи бинт на лівій руці. Якщо я не підстрижу нігті одразу, щойно знайшла щипчики, то знову їх загублю. А вчорашній план зайти в магазин і купити нові зірвався через вторгнення Оґі.

Знайшовши старі, я відчула, що навіть трохи виграла. Може, на зекономлені гроші куплю Оґі соку, але, можливо, не варто балувати таку зухвалу молодшу… з такими дріб'язковими думками в голові я почала стригти нігті на лівій руці.

Великий, вказівний, середній.

Я дійшла до цього моменту… і лише коли залишилися безіменний та мізинець, я із запізненням помітила.

І дуже, бляха, запізно.

Але нічого не вдієш.

Бо так і мало бути… насправді саме те, як було до вчорашнього дня, було неприродним, хоч як би я до цього не звикла. Тож нічого дивного, що мені знадобився час, аби це помітити.

Так.

Ліва рука, яку я звільнила від бинта і дала їй подихати… не була мавпячою.

І не диявольською.

Це знову була людська ліва рука, якою вона й мала бути.