Чому та покинута підготовча школа (де Ошіно Меме, знавець усього монструозного, облаштував свій штаб, поки перебував у місті) була настільки сповнена спогадів для мене? Ну, я справді зійшлася зі своїм любим старшим у запеклій битві в одній із кімнат, а після того провела там безліч ночей, займаючись справами, пов'язаними з дивинами... не кажучи вже про те, що я спостерігала з першого ряду, як будівля згоріла вщент... але причина не в цьому.
Що ж, це теж відіграло свою роль, і було б брехнею сказати, що ці події не вплинули на мене, проте існувала інша, більш фундаментальна причина.
Я не казала цього старшому Арараґі.
Точніше, не могла сказати.
І досі не сказала.
Але був час... до того, як підготовчу школу покинули, коли вона ще функціонувала за призначенням... я була там ученицею.
Зокрема, це було під час мого другого та третього років у середній школі... Я дізналася, що мій інший любий старший збирається вступати до старшої школи Наоецу, і розуміючи, що з моїми оцінками це вельми сумнівно, я благала бабусю з дідусем дозволити мені відвідувати додаткові заняття. І (що мені тепер приховувати?) я ходила саме до тієї підготовчої школи «Ейко».
Звісно, саме тоді, коли я там навчалася, школа переживала скрутні часи й зрештою закрилася. Тоді про це важко було здогадатися, зважаючи на чималу кількість учнів початкових і середніх класів, але пізніше я чула, що зарплати викладачів, яких вони найняли, намагаючись конкурувати з іменитими закладами біля вокзалу, були занадто високими, і вони не могли отримати прибуток... Мені було справді важко змиритися з тим фактом, що мої улюблені вчителі, з чиєю допомогою я підтягнула оцінки достатньо для вступу в Наоецу, стали причиною фінансової скрути, яка зрештою призвела до краху школи.
У будь-якому разі, один із тих столів, які пан Ошіно, старший Арараґі або Шінобу використовували як ліжко, цілком міг бути тим самим, за яким я сиділа як учениця.
Що, власне, не означає абсолютно нічого.
Звісно, це спогад, але він не є для мене важливим... а причина, чому я не розповіла про це старшому Арараґі чи комусь іншому, полягає просто в тому, що це питання ніколи не виникало, ніколи не було слушного моменту.
Якби останні залишки підготовчої школи, що якимось чином уціліли після пожежі, повністю зникли з цього світу... я б не сумувала, не відчула б навіть легкого уколу в серці.
Як би це сказати... ну, це прозвучить холодно, але я скажу як є: коли я стала старшокласницею, спогади, що пов'язували мене з тим місцем, «протермінувалися».
Навіть коли я там навчалася, і хоча це була моя власна ідея (мені надзвичайно соромно перед бабусею та дідусем, які виклали за це гроші), я терпіти не могла відвідувати підготовчу школу... бо я була в розпачі через те, що це заважало моєму графіку тренувань із баскетболу.
Тому.
І ось.
Коли підготовча школа таки опинилася в скруті й закрилася... я, звісно ж, боялася, що це сталося через моє бажання.
…Можливо, саме тому я нікому не могла про це розповісти.
Озираючись назад, принаймні здається, що саме так воно і було, але... так чи інакше, я, мабуть, була прив'язана до цього місця в той чи інший спосіб.
Прив'язана міцніше, ніж пан Ошіно, який використовував її як штаб, міцніше, ніж старший Арараґі, який час від часу там ночував... Я кажу це тому, що знову опинилася там навіть після того, як усе згоріло, опинилася в місці, яке для всіх інших уже скінчилося.
— Можеш і далі дурити себе, що шлях, яким ти зараз ідеш, веде до твоїх мрій про майбутнє... але реальність така, що здебільшого це просто вулиця з одностороннім рухом, яка веде прямо в минуле, і люди просто йдуть не в той бік. Щобільше, контроль за рухом на цій вулиці настільки суворий, що якщо ти випадково озирнешся через плече, вони заберуть твою душу.
Моя мати колись сказала мені це, але знаєте, майже неможливо йти, ніколи не дивлячись назад.
Тож я закінчила телефонну розмову з Карен і стрімголов помчала прямо до згарища, де колись стояли руїни колишньої покинутої підготовчої школи (та годі вже)... і там.
Там.
Я зустрілася віч-на-віч із Паном Дияволом.
Я називаю це згарищем, але минуло вже близько шести місяців відтоді, як будівля згоріла, і міська влада не сиділа склавши руки. Вони розчистили ділянку бульдозерами, тож точніше було б назвати це звичайним пустирем, де не видно було жодної травинки, але... у центрі цього пустиря.
Стояла дівчина з милицею.
Дівчина приблизно мого віку.
Старшокласниця... саме так, як і казала Оґі. Це здавалося неминучим, але все одно чомусь дратувало.
Вона була в спортивному костюмі... що нагадало мені про Карен та її повсякденне вбрання, частково тому, що я щойно з нею розмовляла, але якщо Карен у костюмі виглядала спортивно, то ця дівчина — неохайно.
Її костюм був мішкуватим.
Настільки великим, що скидався на піжаму... просто неохайним.
Її розпатлане волосся, здавалося, ніхто не розчісував і не розплутував, воно було висвітлене до чайно-коричневого кольору, що лише підсилювало враження... точніше, я вперше на власні очі бачила когось із волоссям, пофарбованим у такий колір.
Наскільки я розумію, у наш час це не така вже й рідкість, але це все-таки провінційне містечко, тож максимум, що я бачу, — це вицвіле волосся плавців від надмірного перебування в хлорованій воді (ну і, звісно, біляве волосся Шінобу), тож природно, що це змусило мене почуватися ніяково.
У певному сенсі пофарбоване в коричневий колір волосся лякало мене більше, ніж диявол.
Ось чому... саме тому я натомість стала зухвалою.
Ні.
Це була не єдина причина.
Була ще одна.
— Хоча я пропоную три варіанти, майже кожна дитина обирає перший.
Вона заговорила першою, поки я вагалася, як почати розмову, не знаючи, як до неї звернутися.
І саме тоді я зрозуміла, що вона дивиться на мене.
Диявол із фальшивим каштановим волоссям дивився на мене.
— Семеро з десяти людей раді, що їхнє звернення до Пана Диявола набуває форми листа... а двоє з трьох, що залишилися, обирають телефонний дзвінок.
— А останній приходить на зустріч віч-на-віч... як я?
— Ні, останній здається. Коли постає перед третім варіантом. Дитина, яка приходить на зустріч із Паном Дияволом, — це одинадцята з десяти.
Її манера говорити була навіть більш хлоп'ячою, ніж моя.
Голос був низьким і спокійним... а темп її мовлення був дивно млявим. Але не в чарівному стилі розслабленого хлопця, а просто в'ялим... або (я б воліла уникати цього слова через сильний негативний відтінок) можливо, слово «загальмований» підійшло б ідеально.
Я знетерпеливилася, чекаючи на її наступне слово.
Ось про який темп ми говоримо.
Наче сповільнена версія запису, який ви звикли чути на певній швидкості.
— І ці діти зазвичай мають справу зі справді серйозними проблемами, тому я направляю їх до поліції, до адвоката або до служби захисту дітей. Лише двоє «одинадцятих із десяти» колись приходили до Пана Диявола, і з обома я вчинила саме так... але, — сказала вона з ледачим поглядом, — ти тут не тому, чи не так, Камбару Суруґа?
Почувши своє ім'я ні з того ні з сього, моє серце мало не вискочило з грудей.
Не тому, що я була здивована, що незнайомка знає моє ім'я... і не тому, як вона дізналася його, не питаючи, завдяки якійсь великій і таємничій силі, бувши Паном Дияволом і все таке.
— Твоя правда, Нумачі Рока, — сказала я.
Вимовила її ім'я.
І коли я це зробила, вона... Нумачі вперше вишкірилася і відповіла:
— Приємно, що ти мене пам'ятаєш.
Так.
Я не впізнала її спочатку через фарбоване волосся, але Пан Диявол була моєю давньою знайомою.
Хоча, щиро кажучи, я не пам'ятала її обличчя... мене підштовхнула до здогадки милиця, яку вона тримала з лівого боку.
Нумачі Рока.
Ми схрещували мечі в середній школі, коли вона грала в баскетбол за іншу школу району.
Вона була більше ніж суперницею... «заклятий ворог» — ось як це називалося насправді... і ми протистояли одна одній незліченну кількість разів.
У мене немає чітких спогадів про програші їй, але я також не пам'ятаю виразно, щоб перемагала її.
Якщо я була гравцем нападу, що спеціалізувався на швидких проривах, то спеціальністю Нумачі був стримувальний захист. Ходили чутки, що вона колись повністю заблокувала команду суперника, але хто знає, чи це правда…
Її одяг і «повільна» мова стали трохи зрозумілішими як елементи її особистості, коли я згадала її стиль гри.
Проте вона була суперницею, тож хоча я знала її в обличчя в середній школі, я ніколи не розмовляла з нею ось так…
— Хехе, Камбару... оця твоя ліва рука. — Нумачі вказала на мою забинтовану руку правою, тією, що не тримала милицю. — Мабуть, чутки про те, що ти травмувалася, були правдою. Тож ми з тобою одного поля ягоди. Серйозно, зіркові гравці не дуже добре справляються з травмами. Чи це з мого боку зухвало називати себе колишню зіркою? Ні, ти б так не подумала, Камбару...
— …
Я подивилася на ліву ногу Нумачі, не відповідаючи.
З першого погляду було важко сказати, оскільки її величезний костюм був таким мішкуватим, але якщо придивитися уважно, її ліва і права ноги не були однакової ширини. Я помітила різницю лише тому, що знала, куди дивитися, але... її ліва нога.
У неї був гіпс... на лівій нозі.
Твердий.
Міцний.
Захищений від будь-яких ударів.
Захищений від світу.
Через що вона не носила взуття на лівій нозі... її голі пальці торкалися землі.
Травма... лівої ноги.
Ага.
Ось звідки милиця.
Під час фінального турніру в середній школі... саме перед тим, як її школа мала зійтися з нашою, Нумачі зламала ліву ногу під час зіткнення в грі, і в результаті була змушена піти зі спорту; точніше, травма ще не загоїлася повністю, наскільки я могла судити... і якщо вона не загоїлася за три роки, це, мабуть, було щось таке, що переслідуватиме тебе все життя.
Це була важка тема для розмови, і зараз був не найкращий час.
— Твоя травма теж сталася через зіткнення на майданчику? — вона просто взяла і зачепила не зачіпне.
Можливо, вона справді співчувала мені через те, що я мусила піти зі спорту через травму, але якщо це було так, усе, що я могла зробити, — це похнюпити голову.
Я не заслуговувала на медаль за те, що сталося з моєю рукою... це була помилка, яку я зробила в минулому, нічого більше. Навіть ставити наші травми в один ряд було нешанобливо.
— Ну, так, — я невизначено кивнула, не в змозі сказати їй правду.
— Це ж форма старшої школи Наоецу, так? Отже, ти потрапила на національні з тією підготовчою школою... Дивовижно. До того ж ти була розумною.
— Ні, не зовсім... — виправила я, дивлячись на костюм Нумачі.
Він був яскравим, яскраво-червоним.
На грудях була вишита назва бренду, але з такої відстані я не могла її розібрати... якби він був відомим, я б впізнала його навіть здалеку, тож це мав бути якийсь другорядний.
Навіть якщо ні, це не виглядало як шкільна тренувальна форма, м'яко кажучи.
— О? Я? Я не ходжу до школи. Реабілітація перетворила мої іспити на кашу. Тепер я просто розважаюся як фрилансерка на підробітках.
«Хоча з такою ногою мене, здається, ніде не хочуть наймати. Тож коли я кажу "фрилансерка", я насправді маю на увазі "безробітна"», — уточнила Нумачі, запхнувши праву руку в кишеню костюма.
Не ходить до школи.
У цьому сенсі Оґі помилявся, називаючи її старшокласницею. Я відчула певне полегшення від цього, що свідчить про те, що мій характер не такий однозначний, як усі думають.
— Ось чому я можу бути Паном Дияволом.
— …
— Використовуючи свій вільний час із користю, розумієш?
Сказавши це, вона витягла з кишені мобільний телефон... натиснула кілька кнопок і поклала назад.
Перевіряла повідомлення, здається.
Чи був дзвінок для Пана Диявола звідкись... від когось? Ні, у такому разі вона б відповіла на дзвінок, тож, можливо, це була просто вистава для мене.
У середній школі вона робила подібні речі на майданчику... вона майстерно вміла морочити голову гравцям, проти яких грала.
— Тож через те, що ти не змогла знайти роботу після травми ноги... ти стала Паном Дияволом замість підробітку?
— Га?
На обличчі Нумачі відбилося здивування.
Цього разу це не було схоже на виставу, вона здавалася щиро приголомшеною висновком, до якого я дійшла... але хто знає, можливо, це все було частиною її гри.
Дозвольте повторити, що я ніколи не знала її достатньо добре, щоб навчитися читати її вирази обличчя.
— Ні-ні-ні... ти все не так зрозуміла, Камбару. Я не знаю, що ти чула і від кого, але ти все не так зрозуміла.
— Що саме я зрозуміла не так?
Щодо того, «що» і «від кого»... відповіддю були Пан Диявол і Оґі, але…
— Я Пан Диявол, звісно, але я не заробляю на цьому грошей.
«Це безплатна консультаційна служба», — додала Нумачі.
Її відповідь застала мене зненацька... але ж ні Оґі, ні Хіґаса, ні Карен, якщо на те пішло, не згадували нічого про те, що Пан Диявол вимагає винагороди за розв'язування проблем людей.
Насправді натяк був на те, що клієнти взагалі нічим не ризикують…
— …
Якщо це було правдою, я відчула, що перегнула палицю... я не могла не поєднати діяльність Пана Диявола з образом пана Ошіно, який вимагав п'ять мільйонів єн компенсації від мого любого старшого, або Кайкі Дейшю, який видурював у дівчат із середньої школи їхні кишенькові гроші, і я поспішила з висновком, що тут теж переходять із рук у руки готівкові кошти.
Безплатна консультаційна служба, безплатна консультантка.
Це було точнісінько як…
— Як старший Арараґі.
— Хм? Ти щось сказала, Камбару?
— Ні, нічого, Нумачі...
Я похитала головою.
— Я справді помилялася. Вибач за це, — перепросила я. — Тепер я розумію. Іншими словами, ти така собі безкорислива «доброчинниця», яка прагне допомогти нужденним людям світу, як тільки можеш.
— Хе-хе. Навіть якось ніяково чути це так прямо...
— Тоді навіщо називати себе Паном Дияволом? — Мої слова не були компліментом, тож мені стало неприємно бачити, як вона червоніє. Ось чому я втрутилася і поставила ці запитання, не чекаючи, поки вона закінчить речення. — Хіба неможливо уникнути певної упередженості на свою адресу, коли використовуєш таке ім'я?
— Зараз епоха вражень. Вражень і гайпу. По-перше, якщо ти не можеш сколихнути своїх клієнтів, ніхто тебе не помітить. Розваги, культура, політика — у наші дні непередбачуваність є пріоритетом номер один. І якою б безбожною я не була, я не настільки безсоромна, щоб називати себе Паном Богом чи Архангелом.
— …
— Понад усе, люди з проблемами зазвичай загрузли в комплексах. У такому психологічному стані їм набагато легше шукати допомоги не у високих істот, як-от ангелів чи навіть Бога, а в найнижчих із низьких... у Диявола.
— …У цьому є певна викривлена логіка.
— Ти так думаєш? Це несподівано від такої людини, як ти, що завжди тримається сонячного боку вулиці... чи та травма руки трішечки викривила твою людяність?
— Це... не так.
Звісно, це було свого роду символом моєї викривленої людяності, але моя ліва рука була наслідком, а не причиною... проте її здатність бачити саму суть речей анітрохи не змінилася з часів її активної гри.
Насправді тепер, коли вона покинула баскетбол, можливо, її проникливість стала ще гострішою... і лягла в основу її безплатної консультаційної служби?
…Ні.
Це правда, що ми майже не розмовляли, коли протистояли одна одній на майданчику в середній школі... але саме тому, що я протистояла їй як гравець, я думаю, що мала певне уявлення про її «характер».
Нумачі Рока, баскетболістка.
Вона... була... не тією людиною, яка б стала тебе вислуховувати.
Не тією дівчиною, яка б поставила свою проникливість на службу іншим людям.
Чи змінилася вона за останні три роки?
Зміни... ріст.
І все ж…
— Спочатку я вагалася між Паном Дияволом і Полеглим Ангелом... Від Полеглого Ангела було важко відмовитися, але я боялася, що хлопців це відштовхне, бо звучить занадто круто. Тепер я не можу уявити, щоб обрала щось інше, крім Пана Диявола.
— Чому. — Я не могла зрозуміти цього сама, тому просто запитала її прямо. — Якщо ти робиш це не заради грошей, то навіщо ти це робиш?
— Я мушу тобі це пояснювати? — вона відповіла на моє запитання власним запитанням.
Усвідомивши, що вона зовсім не зобов'язана мені все розжовувати, я на мить розгубилася, але заявила:
— Мусиш.
Настільки твердо, наскільки могла.
Вона широко розплющила очі, приголомшена моєю вимогою, а потім знизала плечима, наче це був жарт... кожен її рух був настільки затягнутим, що здавався постановчим... і посміхнулася.
— Ну що ж. Коли хтось на кшталт тебе приходить шукати Пана Диявола просто заради цікавості, настав час закривати лавочку.
«Шкода, мені справді подобалося ім'я, яке я обрала цього разу», — додала Нумачі з удаваним жалем.
— Цього разу? Ти хочеш сказати, що робила це раніше?
— Ну так... відтоді як я покинула баскетбол три роки тому, так чи інакше, під тим чи іншим ім'ям... я вислуховувала найрізноманітніших людей.
Справді.
Маючи на увазі Кайкі Дейшю, я припустила, що вона почала цим займатися щонайбільше минулого року... але це мало набагато глибше коріння.
— Я відступаю, як тільки здається, що мене викриють. Потім починаю знову. У цьому і весь секрет.
— Секрет чого?
— Довголіття? — відповіла Нумачі, схиливши голову набік.
Потім вона повторила.
Повільно.
— Коли хтось на кшталт тебе приходить шукати мене просто заради цікавості, настав час закривати лавочку і тиснути «продовжити»... це шлях до довголіття і вічної молодості. Хоча це скоріше процес спроб і помилок, ніж «продовжити». Вони майже вимерли, але, кажуть, тридцять років тому було повно таких відеоігор...
— Я прийшла сюди не просто заради цікавості…
— А як інакше назвати те, коли хтось, кому не потрібна консультація, відвідує консультаційну службу? Ти прийшла просто заради цікавості, і ось ти тут, віч-на-віч із дияволом.
— …
Коли я нічого не відповіла, Нумачі здалася задоволеною і сказала:
— Яке там було твоє запитання? Ти хочеш знати, чому я це роблю? Якщо не заради грошей, то навіщо... це було воно?
— Так, саме про це я тебе запитала.
— Заради людства... звісно, ні. Твоє запитання ґрунтується на глибоко упередженому припущенні, що я ніколи не займатимуся такою філантропічною діяльністю, так? Що ж, дозволь мені сказати тобі прямо: ти абсолютно права. Ти, здається, високої думки про мою проникливість, але і твоя не така вже й погана.
— Добре, то чому?
— Я роблю це для себе. Для здорової вигоди вашої покірної слуги, Нумачі Роки. Хоча можна також сказати, для цієї лівої ноги, — зізналася вона, без жодних вибачень... але й без пихи, а якщо на те пішло, навіть дещо холодно. — Слухаючи розповіді людей, їхні біди та тривоги, я заспокоюю себе: «Слава богу, у світі повно людей, принаймні таких же нещасних, як і я»... це єдина причина, чому я взяла на себе роль Пана Диявола.
— …
— Ой, тепер ти стала гіршої думки про мене, і так швидко. Боже мій, яка серйозність. Ти завжди була прямолінійною, і в цьому була твоя привабливість як гравця. Але для твоїх ворогів на майданчику, включно зі мною, це було лише слабким місцем, яким варто було скористатися.
Побачивши, як я насупилася після її попередньої заяви, Нумачі цього разу не стала приховувати своєї пихи й посміхнулася.
— …Ти ж жартуєш, правда?
— Про що саме? Так, усі цілилися у твоє слабке місце. Ти хочеш сказати, що ніколи цього не помічала? Чи ти збираєшся засудити це як низький вчинок? Термін давності вже минув, тож я б сказала, що кричати про порушення правил і нарікати на власну чесність у такий пізній час — це якраз те, що суперечить духу спортивної майстерності.
Можливо, вона хотіла витягнути мої почуття цією провокацією... але це якщо дивитися на речі позитивно, а здається, правдивіше буде сказати, що вона просто розважалася, дражнячи мене.
Звісно, те, що здається правдивішим, не завжди є правдою.
Я глибоко вдихнула, потроху, щоб вона не помітила, і видихнула:
— Я не це мала на увазі. Я запитувала, чи ти жартуєш щодо того, що наживаєшся на людському горі.
— Наживаюся на людському горі... не зовсім. Я не пам'ятаю, щоб казала таке. Усе, чого я хочу, — це мати можливість використовувати їхнє нещастя як орієнтир, щоб сказати собі: «Принаймні мені краще, ніж їм». Ось і все. Я ніколи більше не побіжу до кінця свого життя... але у світі є безліч інших людей, які борються. Знаючи це, я ледь-ледь здатна підтримувати свою психологічну рівновагу.
— Рівновагу...
Це слово.
Пан Ошіно часто його вживав.
Він, який завжди дотримувався принципу нейтралітету.
— У цьому сенсі, Камбару. Дивлячись на твою ліву руку, моє серце заспокоюється. Топовий гравець, як ти, доведений до такого ж стану, як і я... ні, можливо, це не заспокоює моє серце. Бо, на відміну від мене, ти, здається, не надто засмучена через свою руку.
— Це не…
«Правда», — сказала я.
Я не знаю, чи моє заперечення справді дійшло до неї, оскільки я змирилася зі станом своєї руки... як із чимось, що я просто накликала на себе сама... тоді як вона, здавалося, ще не дійшла до цього.
Тож не було нічого дивного в тому, що з її погляду я здавалася безтурботною.
— Хехе. — Нумачі посміхнулася. — Листи, які я... Пан Диявол отримує від старшокласників, і записи телефонних розмов, які я роблю, — це моя неоціненна колекція. У цьому світі є нещасні люди, у цьому світі так багато нещасних людей... цей факт став моїм порятунком. Справжні історії, з перших вуст. Я захоплююся ними набагато більше, ніж читанням якогось шаблонного сльозливого роману. Я збираю чужі нещастя вже три роки, змінюючи вивіски. Річ не у тім, щоб наживатися на них, Камбару, а в тому, щоб оцінювати їх.
— …Не надто похвальне хобі, чи не так? — Мабуть, мені варто було сказати Нумачі, що я насправді про це думаю... можливо, це було саме те, чого вона хотіла... проте слова, які я зрештою спромоглася вимовити, пройшли крізь низку фільтрів, були просіяні й підсолоджені. — Ті люди, які приходять до тебе за допомогою, вони ж справді страждають, хіба ні?
— Саме це і надає колекції цінності... чи звучить це достатньо по-злодійськи? Хехе, не будь такою серйозною, Камбару. Ти виглядаєш так, ніби збираєшся мене вдарити. Не підходь ближче, я боюся твоєї загрозливої аури.
— Ти ніколи не була так далеко, коли ставила заслон.
— Хто знає. Минуло стільки часу, я вже й забула. Зрештою, я більше не баскетболістка. Я консультантка.
Я вдарила її.
Це здивувало мене саму, я не вважала себе людиною, яка може просто взяти й ударити когось... але перш ніж я це усвідомила, я точно вліпила їй ляпаса правою рукою.
Хоча, мабуть, я зберегла певне самовладання, оскільки не вдарила її з монструозною силою своєї лівої руки.
Навіть коли її щока червоніла від ляпаса, на обличчі Нумачі була зневажлива посмішка, яка чітко говорила...
«Ти програла».
— Я ж казала тобі не бути такою серйозною, Камбару. Я маю на увазі, слухай сюди, — запропонувала вона раптово фамільярним тоном, поклавши руку мені на плече, наче ми були найкращими друзями. Невимушено, весело вона сказала. — Ти справді думаєш, що люди, які приходять до мене за допомогою, насправді страждають? Люди, які страждають, не зверталися б до жодного Пана Диявола. Ми говоримо про звичайне, повсякденне нещастя. Крихітне нещастя. Коли хтось час від часу з'являється зі справжньою проблемою, я направляю його до відповідної організації... про що я тобі вже казала, хіба ні?
— …
— І я не роздмухую їхнє нещастя, я просто щиро слухаю їхні історії. Щиро, як ти колись на майданчику. Кому від цього гірше? Я лише посміхаюся всередині, поки мій вираз обличчя залишається втіленням серйозності. Коли я читаю їхні листи, так само як і коли відповідаю на дзвінки. Я вважаю це ввічливістю, належною їм за те, що вони люб'язно забезпечують мене порцією нещастя.
— Тієї миті, коли ти посміхаєшся всередині, ти стаєш нечесною... хоча, мабуть, немає сенсу тобі це казати.
— Жодного сенсу.
— Отже, те, що ти кажеш, Нумачі... це те, що, окрім тих, кому ти явно не можеш допомогти, ти насправді розв'язуєш проблеми людей, тож їм нема на що скаржитися.
«Ваші проблеми будуть вирішені неодмінно».
Така була слава про Пана Диявола.
І... Нумачі сумлінно робила саме це для людей, які приходили до неї за порадою. Що б вона не відчувала всередині, вона забирала їхнє нещастя собі.
Залишивши осторонь її роль консультантки, вона була сумлінною у своїй ролі колекціонерки.
Таке мало бути її твердження.
— Ні, — сказала вона.
Проте це було не так. Вона була нечесною і як колекціонерка.
— Я нічого не роблю. Я просто слухаю.
— …Га?
— Я слухаю їхні історії, і це все. Для першого варіанту я отримую їхні листи, а потім нічого не роблю. Для другого варіанту я кажу: «Взято до відома», і на цьому все. Для людей третього варіанту я вислуховую загальні риси, а потім, не чекаючи подробиць... тобто, не роблячи насправді нічого... я відправляю їх по конвеєру до відповідної організації.
«Бо я не хочу чути по-справжньому нещасних історій. Справді не хочу», — зізналася Нумачі... сповзаючи рукою з мого плеча і хапаючи мене за праву грудь.
Це був грубий рух, який ідеально описувався словом «схопити», у ньому не було нічого від ніжної ласки, нічого спокусливого взагалі.
Тихо і виразно боляче.
Можливо, як помста за ляпас... через що було важко відштовхнути її руку.
— Пан Диявол просто слухає. Це все.
— Чому…
— Що ти маєш на увазі під «чому»? Тому що втручання в чуже нещастя лише все ускладнює. Якщо ти справді хочеш їм допомогти, тобі потрібен хребет, щоб звалити на себе весь тягар їхнього нещастя, інакше ти нічого не досягнеш. Дякую, але я пасую.
— Ні, я не це мала на увазі під «чому»... я вже знаю, що тобі марно щось казати. Просто, якщо те, що ти кажеш, — правда, то чому ходять чутки, що Пан Диявол розв'яже ваші проблеми неодмінно? Ти ж насправді нічого не робиш.
— Ой, та годі тобі, усі знають, що час лікує всі рани.
Нумачі сказала це з невимушеним виглядом людини, яка відкриває відповідь на каверзне запитання для молодшокласників.
Вона все ще не прибирала праву руку з моїх грудей.
— Це в прямому сенсі питання часу. Правда в тому, що наші турботи — це в основному тривога за майбутнє. Передчуття того, що все може стати ще гірше, достатньо, щоб порушити чиюсь психологічну рівновагу... тому людям, які приходять до мене, просто потрібно почути, як я кажу: «Я про все подбаю», а не щоб їхні проблеми були вирішені.
— …Тож ось вона, правда за твоїм стовідсотковим успіхом?
Що по суті означало, що Нумачі просто «тягнула час» для людей, які до неї зверталися. Кажучи: «Я розв'яжу вашу проблему, просто почекайте трохи»... і тим самим звільняючи своїх клієнтів від психологічного стану, що зветься тривогою.
Вона пропонувала не вирішення, а звільнення.
Тим часом основна проблема з часом згасала... або ставала неактуальною для клієнта, чи не так?
— Кажуть, що простої розмови достатньо, щоб полегшити твої тривоги, і... вони абсолютно праві, — підтвердила вона. — Це правда, це і є відповідь. Хоча я нічого не роблю, усім зрештою стає краще.
— Але хіба це не просто уникнення проблеми? Втеча? Хіба ти не просто відводиш очі від своїх клієнтів та їхніх проблем?
— А що поганого у втечі? Можна вирішити майже будь-яку проблему у світі, втікши від неї. Поки ти біжиш і відфутболюєш її далі, проблема перестає бути проблемою... люди страждають лише тому, що хочуть, щоб їхні проблеми були вирішені «негайно».
— …
Я починала відчувати, що мене обводять навколо пальця... ні, я впевнена, що так воно і було.
…
Ні.
Якщо ставити питання так, це все одно перекладало відповідальність на Нумачі... а це було низько.
Їй вдалося мене переконати.
Легко.
Так.
Тоді... тоді, коли я уклала угоду зі справжнім дияволом, якби я не пішла назустріч проблемі, якби я просто перечекала і не була такою відчайдушною у своєму бажанні її вирішити…
Я б нікого не покалічила.
І якщо не зважати на те, що вона сказала і як вона це сказала, здавалося правдою, що як Пан Диявол Нумачі Рока вислуховувала скарги численних старшокласників і заспокоювала їх.
Ось чому Полум'яні сестри... колишні Полум'яні сестри, тобто, так вагалися, чи варто діяти.
Ті сестри, які називали себе захисницями, втіленнями справедливості, були досить безсилими перед ворогом, який був у чомусь «правим».
— …Забери свою руку.
— Хм?
— Я сказала, прибери руку з моїх грудей.
— Хмф.
Я очікувала трохи більшого опору, але Нумачі швидко виконала мою вимогу... вона прибрала руку з моїх грудей, потім стиснула і розтиснула пальці, щоб я бачила.
Ледачий жест, що супроводжувався ледачою посмішкою.
— То що тепер, Камбару?
— Я йду додому.
— А? — Нумачі підняла брови.
Вона здавалася щиро здивованою.
— Я думала, що отримаю від тебе принаймні ще один ляпас, але ти напрочуд розсудлива жінка. Хоча я можу сказати тобі прямо зараз, що збираюся продовжувати поповнювати свою колекцію під іншим ім'ям. Ця моя звичка, здається, стала чимось на кшталт залежності... і я підсіла на щось міцне.
— Я перепрошую за те, що вдарила тебе раніше. Вибач.
— Яка ж ти люб'язна.
— Я не схвалюю того, що ти робиш, це ґрунтується на вподобаннях, які я просто не можу осягнути, але також не схоже, що ти сприяєш чиємусь нещастю. Поверхнево це майже здається доброю справою.
— Я рада, що ти розумієш.
— Я не розумію, — сказала я, відходячи від неї на певну відстань.
І вона не намагалася її скоротити... мабуть, тому, що не мала для цього причин.
— Побачимося, Камбару. Шкода, що наше довгоочікуване возз'єднання мало бути таким. Я справді сподівалася на зустріч на майданчику, але... мабуть, тепер це нездійсненна мрія для нас обох. Життя — штука жорстока.
— Але час подбає і про це, чи не так?
— Звісно, — погодилася вона одразу.
Не повторюючи свого прощання, я повернулася до неї спиною і пішла швидким кроком, залишивши її саму на згарищі, де колись стояли руїни підготовчої школи.
Правда в тому, що я хотіла бігти, але чомусь не могла... і це було не з поваги до Нумачі та її травмованої ноги.
У будь-якому разі, мені стало легше.
Я з'ясувала особу Пана Диявола, і це була не я... самого лише підтвердження цього було достатньо.
…Я, мабуть, продовжуватиму повторювати ці безглузді доручення до кінця свого життя. Вічно охоплена параноєю, що я могла бути причетною до кожного інциденту у світі.
Я буду сумніватися в собі й відчувати каяття до нескінченності.
Це буде моїм способом нести відповідальність за свої минулі помилки... моїм явним покаранням.
Цього разу винуватицею була не я, а, як несподівано з'ясувалося, стара знайома... і хоча я не могла зрозуміти її спосіб мислення, я все ж подумала, що людина, яка чекала на мене на тому згарищі, цілком могла бути мною.
Щоранку, коли я читала газету і бачила імена злочинців, затриманих напередодні... я ототожнювала себе з ними, хоча зовсім їх не знала.
І я продовжуватиму це робити.
До кінця свого життя.
Назавжди.
…Чи, можливо, час подбає і про це для мене? Чи настане нарешті день, коли я буду переглядати газету як звичайна людина і чутиму чутки, не нагострюючи вуха?
І вночі.
Чи прийде час для мене... спати, не обмотуючи ліву руку скотчем?
Мабуть, ні.
У цьому сенсі Нумачі, яка майже три роки поспіль грала роль Пана Диявола чи щось подібне, нічим не відрізнялася. Травма ноги, що поклала край її спортивній кар'єрі, стала шоком, і вона хвалилася тим, що збирає розповіді про чужі нещастя, щоб полегшити цей шок, але за її власною логікою, хіба час не мав би подбати й про її «тривоги»?
Навіть якби вона не збирала такі історії…
Чи на це знадобиться більше ніж три роки?
Чи її тривоги триватимуть вічно, повторюючись протягом усього життя?
— …Ну, менше з тим.
Той факт, що моя колишня заклята суперниця по вуха загрузла в якихось досить дивних справах, залишив у мене складні почуття, які я не могла висловити словами, але водночас я нічого не могла з цим вдіяти.
Можливо, вона і була заклятою суперницею, але якби обставини не звели нас у такий спосіб, я могла б легко пройти повз неї на вулиці, навіть не помітивши.
І все ж.
І все ж, хіба старший Арараґі не встромив би свого носа в те, чим вона займається?
Можливо, ні.
Мені раптом спало на думку, що я маю написати йому. Якби я пояснила все в деталях, він міг би встромити туди не лише носа, а й усю голову, тому, звісно, я приховала ключові моменти й була лаконічною:
«Моя _давня знайома_ помацала мене за груди».
Зазвичай він не відповідав на повідомлення так швидко, але саме цього разу відповідь прийшла миттєво:
«Я в ділі!»
— …
Посміхаючись, я вимкнула телефон.
Розділ 105: Диявол Суруґи - 009
Том 3
