— Пан Диявол? Ага, чула чутки. Ура! Я думала, може, Цукіхі скоро почне діяти, тож потайки вже якийсь час прогрівала двигун. Палка справедливість не дуже екологічна, знаєш!
Ця розмова відбувалася через мобільний телефон.
Карен звучала бадьоро, але я й не пам'ятаю її іншою.
Цікаво.
Отже, чутки ширилися не лише серед учнів старшої школи Наоецу.
— І що там з цим Паном Дияволом?
— Та нічого особливого... послухай, Карен. Ти знаєш, як мені зустрітися з Паном Дияволом?
— Дай-но подумати...
Я хвилювалася, що таке пряме запитання змусить її насторожитися і замовкнути, але вона вибовкала все, що знала, наче невинна дитина, зовсім позбавлена сумнівів.
Тут навіть не про довгий язик мова.
Це якось несправедливо: я шукала потрібну інформацію, а вона видала набагато більше, але я подумала про себе: «Цій дівчині не можна довіряти свої секрети», і це стало б моїм маленьким секретом.
— Щось сталося? О, панно Суруґа, ви хочете попросити у Пана Диявола поради щодо чогось?
— Ні, в жодному разі, — відповіла я, хоча це було дещо нещиро, враховуючи, що «диявол» і справді колись виконав моє бажання.
Ні, не «дещо».
Цілком нещиро.
Я відчувала, як провина осідає осадом у моїй душі, поки я користувалася повагою молодшої дівчини до мене.
— Хмм, ну гаразд, — сказала вона.
...Така довірлива.
Її очевидна відсутність будь-яких сумнівів насправді пом'якшила моє почуття провини. Ця відкритість, мабуть, була однією з причин, чому вона була настільки популярною в середній школі, що її ім'я знало все місто.
У родини Арараґі чудова ДНК.
— Клас, дякую. То як гадаєш, коли Полум'яні сестри можуть почати діяти?
— Що? Ні-ні-ні, панно Суруґа. Полум'яні сестри не будуть. — Я запитала про це, думаючи, що було б погано або принаймні ніяково, якби вони втрутилися на місці подій, але відповідь Карен розвіяла ці побоювання. — Та ну, Полум'яні сестри розпалися днями.
— О, точно, ви ж розпалися.
Саме так.
Офіційною назвою Полум'яних сестер, до складу яких входили Арараґі Карен та Цукіхі, була «Полум'яні сестри другої середньої школи Цуґанокі», але наприкінці минулого навчального року Карен, старша з них, перейшла з другої середньої Цуґанокі до старшої школи Цуґанокі, тож сама основа для назви зникла.
Здається, я чула, що минулого місяця вони влаштували пишну вечірку з нагоди розпаду... пам'ятаю, як їхній брат потім бігав і прибирав усе.
Він скаржився, що вони ускладнювали йому життя до самого гіркого кінця, але насправді, гадаю, йому просто було сумно, що це і є той самий кінець... хоча, можливо, я просто занадто сентиментальна.
— Ага. Тепер, коли Цукіхі залишилася зовсім одна в другій середній Цуґанокі, вона діє під ім'ям «Місячне полум'я».
— «Місячне полум'я»...
Саме це й означали ієрогліфи в її імені, але звучало воно банально.
Як якась паршива команда супергероїв.
Треба бути обережною, раптом і справді існує команда з такою назвою, тож краще залишу це при собі.
— Не те щоб щось змінилося, ми все ще працюємо разом, як і раніше... проте, коли я усвідомлюю, що ми більше не Полум'яні сестри, навіть коли я просто чекаю в режимі готовності, це змушує мене замислитися. І я сама дивуюся тому, де я зараз, — сказала Карен таким же невимушеним тоном, як і завжди, але її слова дали мені багато поживи для роздумів. — Мабуть, це і є дорослішання, так?
— Думаю, це просто життя.
Згадавши свою розмову з Хіґасою, я принаймні спромоглася прозвучати як старша.
Життя, де розподіл по класах і місцях — це все.
І де... випуск — це все.
— Ага. Ви маєте рацію, — погодилася Карен. — Не можна вічно залишатися такими ж. Ось, наприклад, я вчора міряла зріст і виявилося, що я підросла.
— ...
Все ще ростеш, Карен?
Ти ж і так уже вища за сто сімдесят п'ять сантиметрів...
Дуже заздрісно з погляду баскетболу.
— Ну, коли Цукіхі піде до старшої школи, ви зможете стати Полум'яними сестрами старшої школи Цуґанокі, чи не так?
Я знала, навіть коли говорила це, що це лише втішна брехня.
Нас із Сенджьоґахарою Хітаґі називали «Дуетом Валгалли» в середній школі Кійокадзе, але навіть після того, як я вступила до старшої школи Наоецу і ми знову почали спілкуватися, старший Арараґі був єдиним, хто знову нас так називав.
Ну, менше з тим.
Коли справа стосується стосунків, назви підходять лише для тієї чи іншої фази... і навіть якщо здається, що вони триматимуться вічно, можна майже напевно сказати, що ні.
Так само як те, що здається єдиним потоком, насправді є сукупністю крихітних окремих крапель, зрештою незалежних одна від одної... можливо, наші стосунки з іншими людьми неможливо силоміць утримати тими самими словами.
— У будь-якому разі, ми відхилилися від теми, — сказала Карен. — Це відрізняється від того, що сталося минулого року під час літніх канікул... Цукіхі, здається, не дуже хоче братися за це, оскільки в чутках немає реальних жертв.
— Хмм...
— Зрештою, називати себе дияволом і давати поради людям? Вже з одного цього зрозуміло, що ця краля нічого особливого собою не являє.
— ...А немає шансів, що цей Пан Диявол — справжній диявол?
— Га? Що? Ахаха, — Карен спершу видала приголомшений звук, ніби мої слова застали її зненацька, а потім зайшлася реготом. — Про що це ви говорите? Дияволів не існує в реальному світі. Я тепер учениця старшої школи, я не вірю в монстрів.
— ...
Ну, можливо.
Карен принаймні могла б жити далі, не стикаючись із жодними дивинами... але водночас я надто добре знаю, що ніяких гарантій немає.
Хіґаса теж це казала.
Що для мене дивно зв'язуватися з Паном Дияволом... мабуть, будь-хто сказав би те саме. Навіть старший Арараґі, який знає про мою руку і все інше.
Він і старша Сенджьоґахара знають, що минулого року я звернулася до диявола за допомогою, коли була «не при собі»... і я рада, що вони так думають.
Але факт залишається фактом.
Коли я закликала того диявола... я точно знала, що роблю.
Я віддала себе в його руки, підігрувала йому, підкорилася йому... служила йому.
— У цьому світі немає монстрів. Хіба що, може, мій брат. Слухайте, панно Суруґа, мій брат — це щось із чимось. Нещодавно він увірвався до моєї кімнати напівголим зі словами: «У мене є вільний час, тож пограймо!», і перш ніж я встигла щось зрозуміти, він підніс ці кусачки для нігтів до моєї шкіри...
— Чи справді мені варто це чути?
Хіба це не має залишатися таємницею між братом і сестрою?
Навіть якщо вона сама попросила мене послухати.
Напівголий?
Кусачки для нігтів?
Навіть мені стало якось ніяково від того, що ці слова вживаються разом.
Кусачки для нігтів...
Я була так задоволена своєю ідеєю використовувати звичайні ножиці, щоб стригти нігті, але я була просто новачком.
— Ось що дивно. Мій брат, який ніколи не соромився заявляти, наскільки його молодші сестри його дратують, або що він не прийде на наш похорон, раптом захотів проводити зі мною час, щойно я закінчила середню школу. Може, це теж частина дорослішання?
— ...
Я щиро сподівалася, що це не тому, що Карен змінила статус учениці середньої школи на старшокласницю. Мені треба було запитати Цукіхі про його ставлення до неї... хоча я ще не мала особливих контактів з нею, ученицею третього класу середньої школи.
Боже милий.
Він завжди пильнував, щоб я не наклала свої лапи на його молодших сестер, але у мене склалося протилежне враження, ніж у Карен: незалежно від дорослішання, випуску, незалежно від будь-яких інших змін... Арараґі Койомі завжди залишатиметься Арараґі Койомі.
— Гаразд, Карен. Чому б тобі днями не зайти до мене додому, щоб ми знову могли погуляти. Тоді ми зможемо все як слід обговорити.
— Ооо, я така рада! Дякую за запрошення.
— Добре. Сподіваюся, ти знайдеш багато нових друзів у новому оточенні, — сказала я їй, хоча це було зайвим, перш ніж покласти слухавку.
Навчитися писати повідомлення та користуватися мобільним телефоном, як і всі інші, і тепер дійти до того, що я можу так люб'язно спілкуватися з Карен, хоча раніше я так хвилювалася через спілкування з нею... оскільки вона була молодшою сестрою старшого Арараґі... так.
Відтепер я продовжуватиму в тому ж дусі, перетворюючи кожен новий подразник на щось, про що мені не доведеться думати двічі.
Не існує «незмінного повсякдення».
Повсякдення — це те, що ми створюємо самі.
У будь-якому разі.
Як сказав би старший Арараґі: «А тепер повернемося до нашої звичної програми».
Згідно з інформацією, яку я отримала від Карен, існувало три способи зв'язатися з Паном Дияволом, і ці три шляхи були не паралельними, а ступеневими.
Можна сказати, за рівнем складності.
Попередньо класифікуючи їх для геймерського розуму, назвемо їх «Легкий», «Нормальний» і «Складний»... найнижчим рівнем складності був лист.
Напишіть про свою проблему від руки на аркуші паперу, запечатайте його в конверт і залиште в призначеному місці... яке, очевидно, змінюється залежно від нагоди: від лавки в парку до камери схову на вокзалі.
Ось і все.
І якщо цей лист раптом зникає, вважається, що Пан Диявол взявся за вашу справу... якщо ж лист залишається там назавжди, то, на жаль, вам відмовили.
Здається досить недбалим способом отримати допомогу з проблемами, але це «Легкий режим», тож що поробиш?
Низький ризик дає низький прибуток... базовий економічний принцип.
З іншого боку, це, мабуть, трохи комфортніше для заявника, який може уникнути будь-якого прямого контакту з Паном Дияволом.
Тож як щодо «Нормального режиму»? Він полягає у дзвінку. Спосіб спілкування на крок просунутіший і інтимніший, ніж лист.
Це пряма розмова, хоч і через телефон, з Паном Дияволом, тож емоційний рівень складності зростає... проте це також робить літературний талант непотрібним для висловлення ваших думок.
Ви можете висловити терміновість своїх турбот лише за допомогою найнезграбніших слів, які є у вашому розпорядженні. Насправді така незграбність може бути навіть ефективнішою.
Кажуть, можна дзвонити з прихованого номера, і якщо ви хочете передати всю серйозність вашої ситуації, можливо, краще обрати «Нормальний» замість «Легкого»... номер для дзвінка також змінюється, хоча, здається, це завжди мобільний.
Голос людини на іншому кінці приглушений, ніби на мікрофон накинули хустинку чи щось таке, тож неможливо зрозуміти, чоловік це чи жінка. І вони майже нічого не говорять, через що це навряд чи можна назвати розмовою. Просто даючи відповіді на рівні кивків і підказок, вони не підштовхують вас, як терапевт.
Іншими словами, автовідповідач, на який ви в односторонньому порядку виливає свої турботи... мабуть.
Наприкінці голос на іншому кінці повідомляє, чи візьмуться вони за вашу справу. Можу лише уявити, як це — вилити всі свої тривоги лише для того, щоб отримати різку відмову, але я б сказала, що принаймні оскільки ця відмова чітка й негайна, це гуманніше, ніж у «Легкому режимі», де залишається незрозумілим, відхилено ваше прохання чи ні.
Почувши про цей «Нормальний режим», я подумала, що все це, зрештою, має бути справою рук людини, яка видає себе за «диявола», як і казала Карен.
Не те щоб люди не могли бути дияволами... але.
Телефон... до того ж мобільний, відчувається... як би це сказати, він відчувається занадто реальним. Повністю відірваним від світу дивин.
Але оскільки я не могла бути в цьому повністю впевнена, мені довелося довести справу до кінця.
І нарешті, «Складний режим». Якщо ви дослухали мене до цього моменту, то вже маєте уявлення, але це варіант зустрітися з Паном Дияволом особисто. І, природно, саме цей варіант я й обрала.
— То куди мені йти, якщо я хочу зустрітися з Паном Дияволом сьогодні?
— Дай-но подумати... Це теж змінюється, і це лотерея, чи справді ти її знайдеш. Якщо ні, то це, очевидно, означає, що твою справу відхилено, — сказала Карен як вступ перед тим, як назвати місце. — На цей момент...
Коли я почула назву місця, у мене вже не було вибору... у мене більше не залишалося іншого варіанту. Чи справді це був лише збіг?
Що на цей момент місцем були ті руїни...
Руїни тієї покинутої підготовчої школи.
Такі сповнені спогадів, а тепер лише згарище.
Розділ 104: Диявол Суруґи - 008
Том 3
