Розділ 102: Диявол Суруґи - 006

Я не хотіла запізнюватися в перший день нового семестру... Мене не надто хвилював облік відвідуваності, але я не була настільки бездушною, щоб залишитися байдужою до того сумного видовища, яке старший Арараґі влаштував наприкінці (навіть слово «жалюгідне» було б заслабким)... тож незалежно від того, що міг сказати Оґі, я щодуху помчала вгору на останній пагорб і проскочила крізь шкільні ворота разом із першим дзвінком.

Він не збрехав, що йому важко даються підйоми, і я залишила його далеко позаду. Хоча, якщо навіть не зважати на сильні та слабкі сторони, дамські велосипеди надто важкі для того, щоб на них було зручно підійматися вгору.

Оскільки він міг їхати задом наперед, я подумала, що його велосипед також могли модернізувати, щоб покращити його здатність долати підйоми, але, очевидно, інженер не проводив над ним настільки серйозного втручання.

Його голос за моєю спиною звучав так, ніби він ось-ось розплачеться, і я здригнулася, мчачи далі, але я ж не обіцяла, що ми будемо «бігти разом!».

Знаючи Оґі, я вірю, що він зрештою не запізнився. А навіть якщо й так, я впевнена, що він викрутився завдяки своєму підвішеному язику.

Тож я перемкнулася.

Швидке перемикання думок — це моя особливість.

Що, ймовірно, означає, що я дурна.

Перш ніж іти до будівлі школи, я попрямувала до спортзалу, щоб дізнатися свій новий розподіл по класах. Хто буде в моєму класі цього року, а хто — в іншому? Погляньмо, хм, добре, добре. Загалом, це було задовільне перетасування.

Я ніколи раніше про це не замислювалася, але чи вчителі збираються разом і обговорюють ці призначення? Наприклад, яких учнів не варто ставити в один клас, які групи мають триматися разом і таке інше?

Це було схоже на ту пісню: «Свахо, свахо, знайди мені пару».

Насправді робота з розподілу учнів здається досить веселою.

Розмірковуючи про те, хто з ким міг би подружитися в грі під назвою «Ідеальний розподіл класів», я попрямувала до своєї нової класної кімнати.

Клас третього року навчання.

Як не дивно... хоча це звучить занадто гучно й награно, ніби я навмисно нагнітаю драматизму... це був той самий клас, у якому минулого року навчалися мої старші: Арараґі, Сенджьоґахара та Ханекава.

Я не те щоб... зовсім про це не думала.

Іншими словами, я дещо зробила.

У класі було тихо. Здавалося, всі ще були в спортзалі, радіючи чи бідкаючись. Можливо, їм було важко звикнути до перспективи нових класів та нових однокласників.

Я безцільно блукала навколо, гадаючи, де сиділи мої старші. Я думала, що дізнатися про це неможливо, поки не натрапила на парту, яка випромінювала потужну індивідуальність.

Тобто.

Парта, на поверхні якої було глибоко викарбувано «Арараґі Койомі»... а-агов!

На мить я була приголомшена тим, що мій дорогий старший був настільки агресивно самовпевненим, але коли я добре подумала, то не змогла уявити, щоб він взагалі приходив до школи з долотом.

Іншими словами, це, мабуть, була парта старшої Сенджьоґахари.

Я легко могла уявити, як вона коротає час під час уроку, вирізаючи ім'я свого коханого на парті, і це викликало слабку посмішку на моїх губах.

Слабку посмішку... яку не можна було назвати цілком зворушливою.

«Я навіть не можу уявити реакцію старшого Арараґі, коли він виявив цей напис», — подумала я, сідаючи за парту.

Це був перший день, перший урок, тож, можливо, нам справді варто було сісти за номерами в списку, але будь-яке правило, встановлене першим, стає прецедентом.

Правило, яке я закріпила, сівши першою: «сідай де заманеться».

Зайняття місця, де хтось, ким я колись захоплювалася, думав про свого коханого, пролило промінь світла на моє нове життя, що тільки починалося; це також викликало певне почуття туги.

— Ранку, Руґооо! Ціною у два роки ми нарешті в одному класі!

Саме тоді, коли я віддалася почуттям, Хіґаса, яка, здавалося, з'явилася в класі нізвідки, сіла на місце переді мною.

Вона була моєю ровесницею з баскетбольної команди.

Минулого року вона була віцекапітанкою, а коли я пішла, вона замінила мене на посаді капітанки... вона наполягала, що лише виконує обов'язки капітанки, але днями вона теж нарешті пішла, так і не дочекавшись мого великого повернення.

Будь-хто міг побачити в ній атлетку, але, як і більшість інших тут, вона поповнила лави учнів, що готуються до вступних іспитів до університету.

Я?

Я теж готувалася, звісно.

Якби не моя ліва рука, я могла б отримати стипендію в атлетичному коледжі завдяки своїм баскетбольним досягненням. Але з моєю травмою, навіть якби мене помітили скаути, мені довелося б відмовитися. Я впадала в депресію, коли думала про книжне життя, що простягалося переді мною, хоча сама була в цьому винна.

Навчання — не мій коник.

Я дурна.

Взагалі, я вступила до цієї підготовчої школи лише тому, що мала сильну мотивацію... наздогнати мою старшу Сенджьоґахару.

— Ага, так і є, — відповіла я.

Граючи разом у баскетбол, ми з Хіґасою зблизилися, але це був перший раз, коли ми опинилися в одному класі.

Здавалося якось іронічно, що це нарешті сталося лише після того, як ми обидві покинули команду.

Або, можливо, це не було іронічно?

Можливо, це було звичайною справою?

Ми випускаємося, так і не побувавши в одному класі з більшістю учнів нашого року, тож, гадаю, немає потреби надавати цьому якогось особливого значення.

— Час розподілу по класах змушував мене сумувати ще з початкової школи, але я відчула полегшення, коли дізналася, що я в одному класі з тобою, Руґо.

— Сумувати? Чому?

— О, тому що я сором'язлива.

— Хах.

— Слова «знайдіть собі пару» лякають мене понад усе на світі.

— Як так? Хіба можливість стати в пару з кимось, хто тобі подобається, не робить тебе щасливою?

Я не дуже вірила в те, що Хіґаса, яка була ще більшою атлеткою, ніж я, була сором'язливою, але часто наше уявлення про себе розходиться з реальністю.

Я в моїх думках, мабуть, відрізняюся від того, що про мене думають інші люди, але водночас я відчуваю, що річ не у тім, хто з нас правий.

Правильність коливається залежно від погляду.

Минулий рік навчив мене цього.

— Хоча по-справжньому я починаю сумувати десь через місяць після розподілу.

— Чому?

— Тому що я змушена спостерігати, як люди, з якими я почувалася близькою в попередньому класі, стають близькими з іншими людьми зі свого нового класу.

— Змушена…

— Коли твої друзі заводять інших друзів — це завжди якось неприємно. Друг мого друга — мій ворог, — зауважила Хіґаса, похнюпивши плечі.

Те, що вона видала таку зухвалу фразу, про яку всі думають, але не можуть сказати вголос, змусило мене подумати, що вона точно атлетка і зовсім не сором'язлива, але, можливо, вона просто не могла приховати свої справжні почуття.

Спочатку.

Я, мабуть, відчувала те саме... спостерігаючи за стосунками моїх старших. Тож я надто добре зрозуміла Хіґасу, коли вона вдягла це в слова.

…Але це було досить егоїстичне почуття.

Хоча всі почуття, за своєю суттю, егоїстичні.

— Хіба ти не заводиш нових друзів теж, Хіґасо?

— Заводжу. Але все ж... Усе життя нам доведеться мати справу з новими розподілами по класах і місцях, так би мовити, і ми будемо віддалятися від добрих друзів, від людей, які нам подобаються, яких ми любимо, навіть якщо ми ніколи не сварилися чи щось таке. Коли я думаю про це, мій настрій стає не просто сумним, а непроглядно чорним.

— Хм, це точно, — я кивнула Хіґасі. Її слова мали для мене глибокий сенс. — Життя — це не що інше, як нові розподіли по класах і місцях.

Мої зв'язки зі старшим Арараґі та старшою Сенджьоґахарою приносили стільки задоволення, що здавалося, це може тривати вічно. Але забудьте про вічність — усе не могло тривати так само в ту мить, коли вони випустилися.

Їм довелося налагоджувати нові стосунки в нових місцях... і для них це було набагато актуальніше, ніж для мене, що продовжувала навчання в тій самій школі.

Старший Арараґі здається людиною, яка може бути найгіршою у світі в таких переходах.

Навіть зараз він надсилає мені повідомлення з разючою частотою.

І понад половина з них — це вульгарні жарти.

Можливо, я сама значною мірою винна в цьому, але він, однак, здається, плекає грубе непорозуміння щодо мене.

Після цього почали сходитися наші нові однокласники. Останнім, трохи запізнившись, прийшов наш класний керівник і почав виливати справжній фонтан того, що можна назвати «Підготовкою до іспитів для чайників».

Вчіться так, ніби збираєтеся змарнувати цілий рік свого життя.

Вчитель вставив це, щоб викликати сміх, я гадаю, але його слова, звісно, нагадали мені про мою матір.

— Руґооо, ходімо додому з нами, — Хіґаса запросила мене приєднатися до неї та нової групи друзів, яких вона вже встигла завести (точно не сором'язлива), але я ввічливо відмовилася.

Мені потрібно було декуди піти, але я не могла їй сказати, тому вигадала відповідне виправдання:

— Мені потрібно купити кілька навчальних посібників дорогою додому.

Я вмію брехати з цілковитим спокоєм.

І майже без почуття провини.

— Що? Руґо, ти справді повірила всьому, що казав учитель? Ти маєш просто пропускати все повз вуха.

— Ні, річ не у тім. Але якщо я не спробую надолужити те, наскільки я відстала, у мене точно не буде оцінок, щоб вступити до коледжу.

— Точно, бо ти ж дурна.

Вона просто взяла і сказала це.

Звідки вона знає?

Це мав бути секрет!

Хіґаса по-своєму прониклива, тож вона придумала, як отримувати пристойні оцінки. Одного разу вона поділилася зі мною, що її мета — просто триматися на рівні та вступити до пристойного коледжу.

Гідне життя.

Це її девіз.

Оскільки вона, здається, не надто налаштована на атлетичний коледж чи гру за корпоративну команду, я гадаю, баскетбол залишиться для неї просто «шкільним спогадом».

Ні.

Не тільки для неї.

Для більшості людей старша школа — це лише час для створення спогадів... чесно кажучи, це три змарновані роки, а не один.

Кожен, хто витрачає ці три роки на пошуки себе замість створення спогадів, належить до крихітної меншості... Я думала, що є частиною цієї меншості, але, очевидно, не була нею, і насправді мої три роки, здається, можуть завершитися без особливих спогадів.

Але серйозно, ці останні два роки.

Що я робила?

І цей останній рік... як я збиралася його провести?

— Добре, до завтра.

— Ага... о, зачекай, Хіґасо.

Я запитала її. Про всяк випадок, якомога невимушено.

— Ти чула про Пана Диявола?

— Га? — з цієї першої реакції я занепокоїлася, що вона не чула, і що мені не варто було запитувати, але наступними словами, що злетіли з її вуст, були: — Звідки така оптимістка, як ти, знає про ці чутки?