Розділ 101: Диявол Суруґи - 005

Коли я так кажу, це звучить так, ніби ті двоє померли чи щось таке, але це зовсім не так. Вони просто випустилися.

Вони випустилися, а я стала третьорічкою.

Це все.

Більше нічого.

З оцінками старшого Арараґі залишитися на другий рік було цілком реально, але врешті-решт учителі змилувалися й підправили його журнал відвідуваності.

Щиро кажучи, таке порушення суперечило встановленим правилам, але після того, як він розпластався в учительській, навіть старша Ханекава, цей взірець неупередженої справедливості, не змогла змусити себе щось сказати.

Полум'яні сестри такі самі; ці родичі просто обожнюють робити доґедзу. Я чула, що його прекрасне простягання ниць перехопило вчителям подих, але це мені розповіла старша Ханекава, тож хто знає, чи це правда.

Вона схильна міфологізувати його поведінку, і хоча я розумію, що роблю те саме, її слова краще сприймати з певною часткою скепсису.

Ну, менше з тим, вона б навряд чи хотіла почути це від мене... Звісно, вона та старша Сенджьоґахара випустилися без проблем (я влаштувала для них невеличку прощальну вечірку минулого місяця), тож наразі я залишилася в старшій школі Наоецу сама.

Ні, у мене повно друзів на моєму курсі та в молодших класах, але всі троє людей, які розумілися на «дивинах»... можна назвати їх спільниками... пішли, і мене охопило якесь збентеження, відмінне від смутку.

Це все?

Отак просто?

Це відчувалося набагато більше як «ну, мабуть, на цьому все», ніж я очікувала... не драматичне розставання, не нищівне, а просто «мабуть, на цьому все». У мене не було іншого вибору, окрім як продовжувати приховувати таємницю своєї лівої руки, але правда й у тому, що таємниця — це щось занадто важке, щоб зберігати її наодинці.

Вони троє знали про мою руку, знали, що я накоїла, і все одно залишалися на моєму боці. Самого цього було достатньо, щоб полегшити моє серце... але це не було виправданням.

Навіть коли ти знаходила причини.

— Зміни йдуть пліч-о-пліч із дорослішанням. Не існує такого поняття, як «незмінне повсякдення», Суруґо. Якби воно існувало, це було б не повсякдення, а пекло.

Ще одна фраза тієї людини.

Не варто було казати таке, навіть помилково, дитині, якій ще стільки треба було дорослішати. Але вона не ставилася до мене як до дитини, тож що тут скажеш.

До речі, минуло вже чимало часу відтоді, як руїни тієї підготовчої школи, сповненої спогадів, згоріли дотла... і не встигла я озирнутися, як звикла бачити згарище замість тієї покинутої будівлі.

Тепер на думку спадає лише випалене поле.

Це теж зміни та повсякдення.

Хай там як, сьогодні.

Дев'яте квітня.

Я... Камбару Суруґа стала третьокурсницею.

І зовсім одна.

Прямо як у середній школі... але тоді в мене була непохитна мета: «скласти іспити до старшої школи Наоецу й наздогнати старшу Сенджьоґахару, яка випустилася раніше за мене». Цього разу в мене не було ні такої мети, ні жодного прагнення.

Не зосереджуючи на ній свій погляд навіть у далекому майбутньому, я ходила до старшої школи... зовсім одна.

— О, старша Суруґо, як справи?

...Поки я бігла до школи, трохи сп'яніла від власних думок, поруч зі мною порівнявся велосипед.

Хм.

Я сказала «зовсім одна»... але як щодо цього хлопця?

Навіть якщо він зовсім вилетів мені з голови.

Навіть якщо я про нього геть забула.

Якось так.

— Доброго ранку, Оґі.

Не збавляючи темпу, я привітала першокурсника поруч... ні, тепер уже другокурсника, у будь-якому разі — хлопця на велосипеді.

Оскільки він їхав на ньому, йому не важко було тримати мій темп... хоча я була впевнена, що якби виклалася на повну, то залишила б будь-який «дамський» велосипед далеко позаду.

Все ж, як третьокурсниці, мені вже час було стати трохи розсудливішою. Я не збиралася бігти на повну силу дорогою до школи.

Ось молодший учень, який до мене прихилився, і я нізащо не стала б ставитися до нього з презирством.

— Ти швидко біжиш, — сказав він.

— Та, думаю, я встигну до першого дзвоника.

— Ні-ні-ні-ні, я мав на увазі, що ти швидка бігунка.

— А.

Кивнувши, я подивилася на хлопця поруч.

Він перевівся до старшої школи Наоецу десь наприкінці минулого року... я вже й забула, коли саме. І звали його Ошіно Оґі.

Ошіно.

Він казав, що є родичем пана Ошіно, але правдивість цього була сумнівною... у той час, як старший Арараґі, бувши собою, повірив у це без жодних вагань, старша Ханекава відкрито сумнівалася.

Рідко коли їхні думки розходяться настільки різко... але, ну, враховуючи Оґі, як би це сказати... його неоднозначну присутність, це не дивно.

Його...

Його?

— Стривай, Оґі... Хіба ти раніше не був дівчиною?

— Про що ти кажеш? Я весь час був хлопцем. Відколи я з плачем з'явився на цей світ, я був хлопцем, без жодної миті відхилення.

— ...Справді?

— Ага. І я не з тих дівчат-шибенець, які зараз такі популярні.

— Ну, не знаю щодо «популярності».

Це дуже нішевий тренд.

Але, гадаю, це просто людська природа — уявляти, що твій маленький ігровий майданчик і є цілим світом. Хоча інтернет і все інше, здається, розширили горизонти, якщо не пам'ятати, що це лише поглиблення, а не розширення, ти опинишся у світі болю.

Я опинилася.

Або, точніше, я стала жалюгідним персонажем.

Не знаю...

Мені справді набридло думати, що я можу прожити решту життя, загрузнувши в такому каятті.

— Хмм... У будь-якому разі, звісно, ти був хлопцем. Вибач, чомусь я помилилася.

— Ахаха. Помилятися час від часу — це нормально, хіба ні? Життя, де нам не прощають жодної помилки, було б задушливим.

— Помилка, кажеш? Помилка... — неуважно повторила я слово Оґі, поглядаючи на свою забинтовану руку, що рухалася вперед-назад з кожним кроком. — Хоча життя — це просто низка помилок.

— Ого, що-що? Я чую таке песимістичне зауваження, яке зовсім не у твоєму стилі, та ще й у перший день нового семестру.

Оґі нахилив голову, сидячи на велосипеді.

Це було небезпечно.

Тільки-но я про це подумала, як він почав крутити педалі швидше, щоб випередити мене, і, розвернувшись на місці, опинився прямо переді мною.

Він перегородив мені шлях, але, крутячи педалі назад, почав рухатися спиною вперед і насправді не заважав моєму руху.

...Ні, зачекайте.

Я на них не їжджу, тому не впевнена на сто відсотків, але хіба велосипеди — це такий вид транспорту, обладнаний механізмом, який дозволяє рухатися назад, якщо крутити педалі у зворотному напрямку?

Це ж не сіґвей, заради всього святого.

Навіть старший Арараґі, який любив свій велосипед понад усе (до речі, це я знищила його улюблений транспорт), ніколи не робив таких дивних трюків...

— Це зовсім не схоже на Камбару Суруґу, зірку школи Наоецу, яка привела нікому не відому баскетбольну команду аж до національних змагань. Ти мала б казати: «Життя — це просто низка успіхів».

— З чого б мені казати щось настільки пихате? Хто взагалі міг би? Приведи його сюди, щоб я провчила його.

— Привести його? Це ж ти сама.

— Неправда.

— Але це факт.

— Це все в минулому. Ах, ті часи.

Ніхто не пам'ятає торішніх тріумфів... ні, позаторішніх. Імена спортсменів, які отримують травми й ідуть зі спорту, приречені зникнути з пам'яті.

Один з учнів мого року офіційно пішов лише днями.

Приходить нове покоління, і про тебе забувають.

— Все в минулому, — повторив Оґі. — В минулому, та? Чути таке — справжній облом. Принаймні для такого учня, як я, що вступив до Наоецу в надії стати такою ж зіркою, як ти.

— Брехун. Як ти можеш так жахливо брехати з таким незворушним обличчям? Хіба ти не член клубу «Без позакласних занять»?

— Так. Але я їхній ас.

— Що ти маєш на увазі під «асом»?

— Я йду зі школи раніше кожні три дні.

— Справжній ас, нічого не скажеш.

З Оґі втомливо розмовляти.

Він завжди виводить мене з рівноваги... це нагадує мені, що старший Арараґі часто казав те саме про мене.

У такому разі я справді була для нього скалкою в дупі, хоча для каяття було вже трохи запізно. Опинившись зараз у такому ж становищі, я вперше зрозуміла, що відчували старші.

Я напишу йому повідомлення з вибаченнями пізніше.

Я навчилася їх надсилати вже досить давно.

Навіть я вчуся.

Якщо ви думаєте, що я не можу вчитися тільки тому, що я дурна, ви дуже помиляєтеся.

Хай там як, я не думаю, що ми з Оґі дуже схожі.

Я не дуже пам'ятаю, як ми взагалі почали спілкуватися, враховуючи, що ми на різних курсах і він не займається спортом... не встигла я озирнутися, як він просто з'явився, ніби був тут завжди.

Раптом він опинився в гарних стосунках з моїми дорогими старшими: Арараґі, Сенджьоґахарою та Ханекавою.

Це здавалося дуже природним.

Що саме по собі здавалося абсолютно неприродним.

...Але менше з тим, гадаю, тепер, коли вони троє пішли, залишилися тільки я та він.

Це важко.

Можливо, важче, ніж бути наодинці.

— Щось не так? — запитав він.

— Нічого... — Я не збиралася казати йому в обличчя: «Життя буде відстійним, якщо ти будеш моєю єдиною компанією».

— До речі, слово «минуле» пишеться ієрогліфами «помилка» та «минулий». Чи означає це, що минуле — це помилка як така, sui generis?

*П.п: Sui generis — «свого роду».*

— ...

Я думала сказати йому, що він неправильно вживає вираз «sui generis», але вирішила цього не робити. Мені не хотілося б, щоб мене вважали тією старшою, яка чваниться, чіпляючись до слів молодшого товариша.

Все ж, це було чудове самопротиріччя — коли в розмові про значення слова вживається неправильна фраза.

— Якщо подумати, — продовжив Оґі, — слово «майбутнє» пишеться з заперечним префіксом та ієрогліфом «приходити». То виходить, людське життя — це один суцільний провал, і в минулому, і в майбутньому?

Він продовжував крутити педалі назад, поки говорив це... продовжував їхати задом наперед. На відміну від мотоцикла, тут не було дзеркала заднього виду, тож це справді було досить небезпечно.

Це виглядало ризиковано.

У мене з'явилося тривожне, мабуть, невиправдане відчуття, що він їхатиме задом наперед доти, доки я бігтиму, тому я повільно зупинилася.

— Ой. Що не так? У тебе болить у боці від того, що ти забагато бігаєш? — запитав Оґі, і, як я й сподівалася, він загальмував... не натискаючи на гальма руками, а за допомогою тертя підошов взуття об землю.

Кожна його дія була ризикованою.

Я була як на голках.

— Жодна частина мого тіла не почне боліти від бігу на якісь пару миль, — я відкинула запитання Оґі й просто пішла далі. Здавалося (механізм мені досі був незрозумілий), що він не міг їхати задом наперед на повільній швидкості, тому, розвернувши велосипед... неохоче, як мені здалося... він знову супроводжував мене у звичайний спосіб.

На вигляд бунтівний, а насправді слухняна дитина.

На вигляд закручений, а прямий, як стріла.

Як на теперішніх молодших учнів, з ним було напрочуд легко впоратися... якщо мені дозволено робити таку оцінку як людині, що керувала спортивними клубами в середній та старшій школі.

— Хіба ти не запізнишся, якщо йтимеш пішки?

— Все гаразд, я прискорюся, коли дійду до останнього підйому.

— Ой, та ну тебе. У такому разі запізнюся лише я. Я слабкий на підйомах.

— Тоді їдь уперед.

— Будь ласка. З чого б мені відмовлятися від честі прийти до школи поруч із загальновизнаною Камбару Суруґою через таку дрібницю, як запізнення?

— Чого ти підлизуєшся? Я ж не якась там зірка.

— Але ти зірка. Ні, можливо, «майстриня» підходить більше.

— Майстриня... У будь-якому разі, це було давно.

— Ну, звісно, ти могла втратити частину своєї колишньої харизми... Але навіть зараз у тебе є шалені фанати, які вболівають за тебе.

— Приємно знати, якщо це правда... Але за що вони, в біса, вболівають? Я більше не граю в баскетбол.

І слова на кшталт «шалені» мене лякають.

Вони нагадують мені про часи, коли я боялася саму себе.

Коли я була наче скажена тварина.

— Зірка залишається зіркою попри все. Важливо лише те, що вона існує. Існує і сяє.

— Але я не сяю, більше ні. Я згасла.

— Ми ходимо колами, чи не так... звісно, ти можеш не бути відомою на всю країну зараз, але ти все ще справжня місцева знаменитість.

— Не пам'ятаю, щоб я була так сильно прив'язана до цієї місцевості... Оґі, тобі треба мені щось сказати? Бо я не думаю, що ми б вели цю розмову інакше.

— О.

Оґі здивовано кліпнув.

Він мав певну схильність перегравати.

Навіть те, що він був живим, здавалося навмисним.

Простіше кажучи, це було так, ніби він грав «персонажа»... і це мене засмучувало.

Я відчувала, ніби мені повільно показують те, що мені не подобається в собі самій.

Повільно.

Але впевнено.

— Як холодно з твого боку. Я можу отримати обмороження. Хіба я не можу поговорити з тобою без конкретної причини?

— Ну насправді було б гірше, якби причина у тебе таки була.

— Хахаха, а тепер стає тепліше.

Сміючись, Оґі перейшов до справи. Це була його своєрідна техніка розмови — робити це з аномальною раптовістю після того, як він вічність ходив навколо та навколо, що, безумовно, нагадувало мені про нашого друга в гавайській сорочці.

— Ти чула чутки про Пана Диявола?

Пан Диявол?