Розділ 100: Диявол Суруґи - 004

Повернувшись до своєї кімнати, я помітила, що мої нігті стали досить довгими. Це була одна з тих речей, які зовсім не турбують, поки їх не помітиш, але варто лише звернути увагу — і це починає зводити з розуму.

Я оглянула кімнату, бурмочучи:

— Кусачки для нігтів...

Вони мали бути тут. Десь у цій кімнаті обов'язково мали бути кусачки, і не одні, а, ймовірно, дві чи три штуки.

«Суруґо, клади кусачки на місце, коли закінчиш», — завжди каже мені бабуся, чи, точніше, сварить мене, тож я була впевнена в їхній наявності, але щоб їх виявити, знадобилися б ретельні розкопки. У моїй кімнаті було «трішечки» прибрано, тож знайти те, що шукаєш, було надскладним завданням... старший Арараґі описував цей безлад як «провалля», і мушу визнати, він влучив у саме яблучко. Його вміння підбирати слова — це те, що я прагну наслідувати.

Хмм, якщо я почну шукати кусачки зараз, то точно запізнюся до школи.

До речі, він описував пошуки чогось у моїй кімнаті як «полювання за скарбами», знову влучивши в саму точку. Справді, шукати щось розміром із кусачки серед цієї «купи після зсуву ґрунту» здавалося безнадійною справою.

Як шукати голку в стозі сіна.

Я була впевнена, що бабуся позичить мені інші кусачки, але спершу вона б добряче мене вичитала, тому я вагалася...

Мені не хотілося, щоб мене сварили.

Ех.

І навіщо взагалі нігтям рости?

«Люди, які відчувають дискомфорт через ріст своїх нігтів, непристосовані до життя. Це означає, що вони не хочуть дорослішати».

Це сказала мені мати, коли підстригала мені нігті на ногах, коли я була маленькою. Це здавалося радше монологом, ніж чимось, адресованим саме мені, але, озираючись назад, можливо, вона все ж таки зверталася до мене.

Те, що чийсь погляд не спрямований на тебе, не означає, що почуття не... і навпаки.

Той, хто дивиться на мене, не обов'язково бачить саме мене.

Я постала перед суворим вибором... або піти до бабусиної кімнати й зібратися з духом перед прочуханкою, або піти до школи й купити нові кусачки в магазині дорогою... коли раптом перед моїми очима з'явився третій варіант.

Точніше кажучи, це сталося раптово, коли я зняла свою форму, щойно з хімчистки, з вішалки на стіні й відрізала етикетку ножицями.

Точно.

Якщо доведеться, я можу використати ножиці, щоб підстригти нігті.

Одкровення.

Разюча зміна парадигми, маленьке прозріння, що дозволяє людству просуватися вперед семимильними кроками, наче кришечка на скляній пляшці молока... хоча, мабуть, я їх більше не бачу.

Ви можете здивуватися, дізнавшись, що я справжня майстриня у таких замінах.

Називати це зміною парадигми, чи адаптивністю, чи ще як — я не знаю.

Але це було не вперше.

Одного разу я купила певний електроприлад, він був чудовий і все таке, але для зручності транспортування коробку заклеїли надміцною вініловою пакувальною стрічкою.

А ножиць у мене не було.

Перерізати надміцний вінілову пакувальну стрічку без ножиць — завдання не з легких.

Тож яка геніальна ідея спала на думку Камбару Сурузі?

«Розріжу її своїм годинником».

Я зробила сміливе припущення, що щось на кшталт надміцної вінілової пакувальної стрічки не матиме жодних шансів, якщо використати гостру сторону пряжки мого годинника в поєднанні з принципом важеля.

Можна сказати, це було радше гостре судження, ніж сміливе.

І що ж сталося?

Ну.

Як це часто буває з передовим мисленням, здалася саме пряжка годинника, а не стрічка.

Пакувальна стрічка — це щось неймовірне.

Яка липка ситуація... (вигукнула я жарт) ой, та годі!

Чекайте.

Я намагалася розповісти вам про те, що зміни парадигми — це моя спеціалізація... але натомість розповіла про одну зі своїх невдач.

Зачекайте хвилинку, був ще один випадок, коли...

Хммм.

Можливо, мені краще утриматися від використання ножиць замість кусачок для нігтів?

Оскільки я прагнула почати все з чистого аркуша і з новим поглядом на новий семестр, я щиро похвалила себе за те, що придумала цю ідею.

Але це тривало лише доти, доки я підстригала нігті на правій руці своєю забинтованою лівою рукою.

Я шульга, тому користувалася ножицями для шульг, якими, з іншого боку, важко користуватися правою рукою.

Було б справжнім фокусом підстригти нігті на лівій руці, яка на той момент була оголена.

Нігті на моїй лівій, мавпячій руці...

— Поганий хід.

Зовсім не зміна парадигми.

Більше крутості, аніж майстерності (даруйте, мене дійсно занесло).

Гаразд.

Воно все одно залишиться прихованим під бинтом.

Те, що я підстригла хоча б половину нігтів, безумовно, змусило мене відчути себе майже наполовину оновленою. Потім я відкопала дзеркало з-під завалів і підрівняла вперте розпатлане волосся, яке не змогли виправити ні забіг на 20 км, ні душ, ні фен.

Клац.

Якось моє волосся зовсім відросло.

Я думала про радикальний крок замість того, щоб возитися потроху, але не наважилася.

Мабуть, я людина, що вагається.

Це, мабуть, псує мій образ в очах інших, але така я є насправді.

Я — людина, що вічно вагається.

Завжди відкладаю рішення на потім.

Ні, я не тепла і не солодка, як вафля, тому цей вислів мені, мабуть, не пасує... у такому разі я просто звичайна жадібна людина.

Я наче сама Жадібність.

Бажаючи всього, я втрачаю все.

Ця Жадібність кохає Сенджьоґахару Хітаґі.

Отримавши все на початку, залишилася ні з чим наприкінці.

Це Камбару Суруґа, моє життя у двох словах.

Я навіть загубила свої кусачки для нігтів... гаразд, обговорення фаталістичного погляду на життя та безладу в моїй кімнаті на одному диханні могло б принести мені прочуханку від моїх старших — Сенджьоґахари та Арараґі.

Я не хочу, щоб мене сварили.

Справді не хочу.

Коли я додумала до цього моменту, я дещо усвідомила.

Вони більше не візьмуть на себе сміливість сварити мене... бо їх більше не було поруч.

Вони пішли.

Навіть зараз я відчувала їх поруч, але це була лише ілюзія.

Посміюючись над своєю нездатністю відпустити минуле, я закінчила переодягатися у форму й вирушила до школи.

До старшої школи Наоецу, яка тепер залишилася без Арараґі Койомі та Сенджьоґахари Хітаґі.