Розділ 10: Тигр Цубаси - 010

— Я тобі постійно дзвонила з учорашнього вечора, знаєш, — сказала Сенджьоґахара, знову ставши собою — прекрасною та безтурботною. Неймовірно, як швидко вона вміла перемикатися. Та все ж вона не до кінця прийшла до тями, бо нічого не могла вдіяти зі своїми червоними, припухлими очима.

Тим часом моє волосся після сну, вочевидь, було в жахливому стані, мабуть, через моє ліжко (вона назвала мене Суперсаяном Ханекавою), тож за зовнішнім виглядом ми, певно, були на одному рівні.

Однак я не могла не дивуватися, наскільки нормально вона поводилася, наче все те ридання хвилину тому було лише виставою.

Я просто вважала це чарівним.

Таким чарівним, що мені стало майже байдуже на своє волосся.

Вона сказала мені:

— Я навіть уявити не могла, як це — коли твій дім горить… Я думала, ти, може, не захочеш ні з ким розмовляти, і подумувала не дзвонити, але я просто надто хвилювалася. Я вирішила: «Байдуже, просто подзвоню їй!», але ти так і не взяла слухавку.

— А. Вибач. У мене був вимкнений телефон, — сказала я. — Я подумала, що варто економити заряд, наскільки це можливо, з огляду на спартанський спосіб життя, який мені доведеться вести.

Я не використовувала мобільний як будильник частково через віру у свій добовий ритм, але була й інша, більш прагматична причина. Не було жодної гарантії, що я зможу скористатися розеткою в школі (впевнена, вчителі дозволили б, якби я пояснила, але загалом телефони в моїй школі заборонені).

— Боже, ти завжди така правильна… Просто знаходиш будь-яку вільну розетку, навіть не треба питати, — вмовляла Сенджьоґахара.

— Але ж це буде крадіжка електроенергії.

— Через цю твою чесність мені довелося оббігати все місто. Я розпитала різних людей, щоб отримати інформацію, що ти, ймовірно, ночуєш у подруги… але ніхто з класу не сказав, що ти в них.

— С-скількох людей ти розпитала?

— Усіх, кого знала.

— …

Як же вона виросла, порівняно з тими днями, коли була не просто сором'язливою, а відверто параноїдальною. Але це також означало, що весь клас тепер знав, що я зникла…

Треба ж таке.

— Взагалі-то, я маю перепросити, Ханекаво. Я ще й зустрілася з твоїми батьками.

— Що?

Я здивувалася.

Іншими словами, вона відвідала готель, де ті двоє зупинилися?

Здавалося, що з'ясувати, де вони, було можливо, якщо проявити достатньо терпіння… Не те щоб вони ховалися, та і їм довелося б повідомити такі місця, як пошта.

Хоча Сенджьоґахара, мабуть, пішла в готель, упевнена, що я теж… що я буду там.

— О. Ти зустріла мого тата… і мою маму.

— Ти справді мусиш називати таких людей «татом» і «мамою»? — прямо запитала Сенджьоґахара.

Ще пряміше.

Здавалося, їй було огидно.

Раніше її вираз обличчя нічого не говорив про її думки, але останнім часом її почуття почали проявлятися.

Чи то радість, чи то смуток.

Чи гнів.

…Здається, в неї була ще та зустріч із тими людьми.

Якби ж вони хоч трохи більше старалися зберігати пристойність… вони ж і до пана Ошіно жахливо ставилися під час Золотого тижня… але, з іншого боку, можливо, я не мала права так думати, коли сама не могла знайти належної відповіді.

Я не змогла це згладити.

— Здається, у тебе багато чого відбувається. Але я не хочу лізти не у свої справи.

На відміну від Арараґі, вона майже нічого не знала про мою сімейну ситуацію, про викривлену й негармонійну родину Ханекава, але, не бажаючи копати глибше, вона повернула розмову в попередню колію.

Дивовижне вміння.

Я навіть відчула до неї захоплення.

— Після цього я всюди ходила, аж до сьогоднішнього ранку, коли нарешті згадала про це місце. Хоча ні, я думала про нього з самого початку, але не хотіла вірити, що юна леді вирішить провести ніч у цих руїнах… Я думала, що ти б ніколи, ніколи в житті, тому й відклала це наостанок.

— Хм. Хмм? Стривай, невже ти не спала всю ніч, Сенджьоґахаро?

— Навіть якби я не сказала, але Сенджьоґахара не спала. Ані хвилини, це була ціла ніч без сну, у блискучих обладунках.

«Ось чому я розплакалася, коли знайшла тебе… я була така напружена», — пояснила вона.

Яке миле виправдання.

«Ціла ніч без сну» це те ж саме, що й «не спала всю ніч».

— Для дівчини теж досить небезпечно блукати вулицями так пізно, — заперечила я.

— Мені нічого сказати на свій захист.

«Я не з тих, хто замислюється про наслідки», — додала вона.

Одягнена в дуже повсякденний одяг, джинси й футболку, вона вся промокла від поту. Вона не стільки блукала весь цей час, скільки носилася, наче Камбару.

— Дякую, — якомога коротше й без зайвої драми висловила я свою вдячність, перш ніж встати з ліжка.

Тіло не боліло.

Я не вважаю себе особливо талановитою, хоча Арараґі й наполягає на цьому, але, здається, у мене є хист до створення ліжок.

Може, мені варто стати майстринею з виготовлення спальних ліжок.

Для цього потрібне стажування в Німеччині чи десь поблизу?

— Все гаразд, — сказала Сенджьоґахара. — Це було моє власне рішення… і, судячи з усього, я даремно витрачала час, пхаючи носа у твої справи.

— Це неправда. Тепер, коли ти сказала, я нарешті усвідомила, наскільки це було небезпечно. Кажуть, вогонь зводить людей з розуму, і, здається, пожежа в будинку й мене якось дивно розхвилювала.

— Думаєш? Сподіваюся, що так… але ти робиш жахливо небезпечні речі, навіть коли не розхвильована.

— Хіба?

— Наприклад спокушаєш Арараґі.

— Кх.

Кх, а й справді.

Я не знала, як на це заперечити.

Не знала, хоча ніколи його й не спокушала.

Теорія про те, що це я зробила його таким, напрочуд міцно вкоренилася у світі.

— Він був справді крутим… коли вперше зі мною зв'язався, — задумливо мовила Сенджьоґахара. — Хоча зараз від того майже й сліду не лишилося.

— Це… моя провина?

— Ну, був ще той тигр… Я й справді надмірно розхвилювалася, це правда. Вибач, це було не схоже на мене — так зриватися. А тепер ходімо.

— Ходімо? Куди? До школи?

— До мене додому, — відповіла вона, наче це було очевидно. — І заздалегідь попереджаю: якщо спробуєш чинити опір, я засуну тобі в рот степлер і вдарю по шиї. Цього буде достатньо, щоб ти пішла зі мною?

— …

Коли в минулому вона зробила саме це з Арараґі, я не могла їй суперечити.