Наразі я вирішив відправити Ханекаву додому, поки мої батьки не прокинулися. Ми вже надто покладалися на неї, щоб називати це «рукою допомоги»... крім того, ставало пізно. Я провезу її частину шляху додому на своєму велосипеді.
Очевидно, що їхати вдвох на велосипеді не могло бути й мови. Ханекава суворо дотримувалася правил дорожнього руху. Вона б ніколи цього не дозволила, хіба що в надзвичайній ситуації.
Не те щоб у мене були якісь приховані мотиви! Ну, навіщо мені, щоб вона обіймала мене ззаду?
— Вибач за всі клопоти, — подякував я їй. — Далі я впораюся сам.
— Так, звісно.
Ми з Ханекавою розмовляли, поки йшли.
Якщо подумати, ми давно так не розмовляли... хоча я бачив її весь час, оскільки вона була моєю репетиторкою.
Ми не могли базікати, коли я вчився.
— Можливо, було б краще, якби я перестала допомагати, — сказала Ханекава. — З цього, здається, нічого доброго не вийде. Я вже зробила все, що могла.
— Так... мабуть. — Мене вбивало те, що я не міг їй заперечити.
Ханекава була справедливою і сильною.
Але, можливо, надто справедливою і надто сильною.
Без належної обережності, і навіть з нею, вона ризикувала викорчувати весь сад.
— Арараґі, ти сердишся?
Наша хода була майже однаковою, тому ми могли йти пліч-о-пліч, навіть якщо я не намагався підлаштувати свій темп під її.
— З чого мені сердитися? — запитав я, штовхаючи велосипед поруч із нею.
— Та ну. Я маю на увазі те, що сталося з Карен і Цукіхі. Зрештою, саме я знайшла винуватця. А потім це сталося з Карен. Ти сердишся?
— Якби я був сердитий, то на них двох. У мене немає причин сердитися на тебе... Знаєш що, я не сердитий, але в мене є скарга. Наступного разу, коли вирішиш допомогти Полум'яним Сестрам, будь ласка, спочатку поговори зі мною.
— Але якщо я це зроблю, ти розсердишся так само. Крім того, якщо я хочу дружити з Карен і Цукіхі, хіба це не моя справа?
— Звісно. — Навіть якщо це було погано для мене. Ну, гаразд. Не було сенсу зараз про це говорити. Взагалі не було.
— Так, — сказала Ханекава. Вона сором'язливо витягла свій щоденник із нагрудної кишені своєї форми. — Все ж, як спосіб вибачитися за те, що тримала все в таємниці від Карен і Цукіхі, дозвольте мені подарувати вам, пане, цей квиток.
З цією показовою преамбулою вона акуратно вирвала чисту сторінку з щоденника, не використовуючи лінійку і не згинаючи край (як вона це робила?), і простягнула її мені.
Я перевернув сторінку... квиток?... але на звороті теж нічого не було написано. Якого біса? Це метафора чи щось таке? Квиток у майбутнє завжди чистий?
Це робить її Рем Саверемою? Який зворушливий фінал! Любов і мир!
Напевно, це не так, тому я запитав:
— Що це?
Ханекава засоромилася ще більше.
— Цей квиток дає право пред'явнику торкатися моїх грудей у будь-який час і в будь-якому місці за його вибором. Візьми його.
— Ой! Ти серйозно?! — Моя рука затремтіла, коли я стиснув клаптик паперу... виправлення — розкішний квиток.
— Так, я серйозно. Але якщо ти коли-небудь ним скористаєшся, я зненавиджу тебе назавжди.
— Тоді в чому сенс?!
Я розірвав його і викинув.
Ханекава безтурботно засміялася.
Еем... Вона з мене кепкувала.
Я майже впевнений, що колись вона б ніколи не пожартувала так.
Я беру свої слова назад. Точніше, підкреслюю їх.
Вона змінилася.
Мабуть... на краще.
— Ти б хотів, щоб це був квиток на отримання пари моєї спідньої білизни в будь-який час і в будь-якому місці за твоїм вибором? — запитала вона мене.
— Хіба ти не зненавидиш мене назавжди, якщо я використаю цей квиток?
— Звісно.
— Тоді можеш залишити його собі... Як щодо квитка з проханням віддати твою спідницю в будь-який час і в будь-якому місці за моїм вибором?
— Такого квитка не існує, — відкинула мою пропозицію Ханекава.
Шкода. Я думав, що це досить розумна ідея, якщо вже на те пішло. Навіть якщо спідниця не така збудлива, як пара трусиків, можливо, мене не зненавидять, і я все одно отримаю частину одягу Ханекави. А якщо у мене буде її спідниця, я також зможу побачити її в спідній білизні (а якщо я отримаю спідню білизну, то пропущу це візуальне задоволення!).
— У будь-якому разі, відкинувши мене вбік, Арараґі... Можливо, тобі не варто так чіплятися до Карен і Цукіхі.
— Не хвилюйся... можеш бути спокійною і в цьому випадку. Не те щоб вони просто діяли егоїстично. Я це розумію.
— Ти маєш рацію. Я не хочу знову згадувати про «ненависть до людей, які схожі на тебе», але ці двоє дійсно схожі на тебе.
— Ти, напевно, не про нашу зовнішність говориш?
Ну, у нас дійсно були дуже схожі риси обличчя. Це було найлегше помітити на фотографіях. До речі, найшвидший спосіб відрізнити нас — подивитися на очі.
— Ні, всередині, — відповіла Ханекава. — Напевно, не те щоб я була тією, кому варто про це говорити.
— Правда... Але ми ж брати й сестри. У твоєму випадку все трохи інакше.
— Пан Ошіно... — раптом згадала Ханекава про гавайську сорочку. — Як ти думаєш, що він зараз робить?
— Хтозна? Але я впевнений, що він дивиться на нас звідкись згори, — сказав я, ставлячись до нього так, ніби він помер. Насправді Ошіно, бувши тим, ким він є, швидше помре, ніж буде спостерігати за нами. — Б'юся об заклад — він зміг би розв'язати проблему Карен миттєво... З того, що мені розповідає Шінобу, ця Вогняна Бджола — досить низькорівнева дивина.
— Шінобу? Вогняна Бджола?
— А… — Я ще не згадував про це. Я швидко розповів Ханекаві про свій прогрес з Шінобу і про те, що вона розповіла мені про дивину, відповідальну за лихоманку Карен.
— Зрозуміло. — Ханекава, очевидно, склала все докупи з мого простого пояснення. Вона була розумна, як завжди. — Вогняна Бджола... звучить не надто складно. Принаймні здається, що вона незначна. Але ти помирився з Шінобу? Рада чути.
— Ну, це непогано, — сказав я, поглядаючи на свою тінь. Зараз не було жодних ознак Шінобу, але, думаю, це мене не здивувало. Якщо я не витягну її, Шінобу ніколи не з'явиться в присутності Ханекави.
— Тільки от не знаю як відноситися до «разом у ванні»...
— Навіщо я тобі це розповів?!
Чому я завжди стріляю собі в ногу? Я повинен навчитися бути обережнішим з тим, що я говорю Ханекаві.
— Отже, Арараґі, ти збираєшся почати називати Шінобу її справжнім ім'ям? Тим, яке було у неї, коли вона була вампіркою?
— Її справжнє ім'я...
— Ти знаєш. Кісшот Ацеролаоріон Сата Андаґі.
— Не зовсім!
Звучало трохи схоже!
Мене вразило, що хтось міг поєднати справжнє ім'я Шінобу з окінавською закускою!
Ханекава — весела жінка!
Чурараґі та Сата Андаґі, яка чудова команда!
У будь-якому разі...
— Не думаю, — відповів я. — Вона втратила це ім'я назавжди... Ошіно Шінобу — її справжнє ім'я зараз. І я вирішив ніколи більше не називати її тим іншим ім'ям. Незалежно від того, помиримося ми чи розійдемося ще далі, ніщо не змусить мене відмовитися від цього рішення.
— Хм. Ну, пан Ошіно пішов тільки тому, що вирішив, що тепер може залишити Шінобу на тебе. Справді, я думала, що ви помиритеся відразу після культурного фестивалю.
— Тоді, думаю, ми змусили всіх чекати. Можна сказати, що я був недбалим.
— Ти не недбалий. Я б це знала, — плавно сказала Ханекава.
Справді.
Здавалося, вона думала про мене більше, ніж будь-хто інший.
Навіть коли вона втратила пам'ять, то пам'ятала про мене.
— Ти все знаєш, — сказав я їй, і моє серце переповнилося.
— Я не все знаю. Я знаю тільки те, що знаю, — відповіла вона.
Це була наша звичайна перепалка.
— Арараґі, хочеш послухати страшну історію?
— Страшну історію? На кшталт чого?
— Наприклад ти дивишся на свій телефон, а там пропущений дзвінок від Сенджьоґахари. Вона залишила повідомлення. У ньому сказано: «Перетелефонуй мені, як тільки прочитаєш».
— Що тут страшного? Я б просто перетелефонував їй.
— Повідомлення датоване вчорашнім днем.
— Жахіття!!
Яким би не був зміст повідомлення, я б занадто боявся перетелефонувати!
— Просто жартую, — сказала Ханекава. — Це була просто балаканина.
— Б-балаканина? Ти мене налякала. Мені це здалося реальним.
— Чому я мала б знати, якщо ти сам про це не знав? Бачиш, я не все знаю насправді. У будь-якому разі, страшна історія, яку я хотіла розповісти, насправді про Шінобу.
— ……
— Найважче у сварці — після примирення... не забудь про це.
Повір — я не забув. Це твердження ледь заслуговувало на кивок, що було ще більшою причиною його зробити.
— Добре, — сказала Ханекава, задоволена моєю відповіддю. Не торкаючись більше цієї теми, вона повернулася до нашої попередньої. — Про те, що ми говорили. Навіть якщо пан Ошіно був би поруч, він міг би проігнорувати справу Карен. Він міг бути досить холодним, коли справа доходила до людей, які потрапляли в халепу.
— Це слушне зауваження...
Якщо Ошіно й «рятував» когось... то тому, що ця людина була «жертвою» в усьому. Чи не єдиною серед нас, до кого він ставився так, була Сенґоку... щоправда, можливо, він просто педофіл.
Навіть тоді він не допоміг би Карен.
У ній немає нічого віддалено «Лолітного». Я маю на увазі, що вона вища за мене, навіть якщо нижча за Ошіно.
— Ти маєш рацію, — сказав я. — У випадку Карен він би категорично відмовився або сказав би: «Я не врятую тебе. Ти підеш і врятуєшся сама, панночко».
— Це було справді добре... — Ханекава з ентузіазмом знову відійшла від теми.
Я не знаю, скільки разів мені доводилося чути цю фразу.
— Арараґі, ти ніколи не казав мені, що ти добре вмієш імітувати.
— Я б не сказав, що я добре це роблю...
— Зроби ще одне. Цього разу Сенджьоґахару.
— Ні. Чому я повинен це робити?
— Зроби.
— Ні.
— Зроби.
— ...
Я не міг відмовити втретє. Принаймні, коли це просить Ханекава. Я не знаю, чому вона наполягає.
— Боже мій, Арараґі, яка марна трата часу — навчати тебе. Якби я поставила ціну за свою втрату, вона б, напевно, склала близько двохсот мільйонів єн. Ти чуєш мене? Тобі знадобиться двісті мільйонів років, щоб заробити стільки.
— Я не знаю, хороше ця імітація чи ні, але Сенджьоґахара, мабуть, сказала тобі щось жахливе...
Ханекава виглядала приголомшеною. Влучно чи ні, але, думаю, моя імітація вийшла трохи занадто реальною.
— Добре, наступна — Майой.
— Подивимося... — Я був блазнем Ханекави, завжди до її послуг. — С-стійте, пане Арараґі! Руки геть! Якщо вас не зворушить це емоційне звернення, то мені просто доведеться звернутися до закону!
— Що ти робив з Майой? Руки геть?
— Знову я і мій довгий язик!
Коли я вже перестану вставляти палиці в колеса? У мене дійсно інтелект безхребетного!
Ханекава зиркнула на мене.
Мої очі заметалися, ніби пливли метеликом під водою.
— В-вибач, обмовився, — сказав я.
— Що ти дійсно хотів сказати?
— ...
Тепер для неї я якийсь дивак, який силоміць мацає маленьку дівчинку. Я уявив, як бігаю навколо, попри бажання Хачікуджі, і порушую закон.
Я був приречений.
— Добре... тепер Камбару.
— Моя старша Ханекава, ти справді прекрасна. Самі боги, мабуть, зійшли з небес, щоб благословити тебе. Я лише черв'як біля твоїх ніг... хехе. Народившись в одну епоху з такою величчю, як ти, я клянуся ніколи не відводити очей від цього факту. Ти назавжди залишаєшся моїм маяком, за яким я буду слідувати.
— ……
— Зачекай, я справді пишався цим.
— Камбару ніколи не говорила мені нічого подібного...
— Га?
— Я визнаю, що вона дуже ввічлива, але така пишномовна фраза, як «самі боги, мабуть, зійшли», не звучить як вона.
— Упс.
Камбару не була такою з усіма. Я ніколи не знав.
Я думав, що вона використовує таку мову з усіма своїми шанованими старшими, але вона говорила так тільки зі мною?
Це великий тиск...
Що саме вона бачила в мені такого цінного?
— Добре, останній раз. Тепер я.
— Ці груди твої, Арараґі. Не соромся торкатися їх, коли захочеш.
— Я ніколи цього не казала! — вигукнула Ханекава.
Мене вилаяла пані Ханекава!
Мені захотілося стрибнути з мосту.
— А-але ти щось подібне казала...
— Це було зовсім не так. І, крім того, ти був джентльменом і розірвав той квиток. Коли ти це зробив, я на мить відчула до тебе трепет.
— Що?!
І бали, які я набрав, тепер недійсні?
Який невдалий розвиток подій.
Абсолютна трагедія.
— Отже, якби я не перегнув палицю, — скиглив я, — мені б дозволили помацати твої груди як винагороду за те, що я робив імітації... О Боже.
— Не було б жодної такої винагороди.
— Знаєш, не варто мене так дражнити. Що, як я вчиню сексуальний злочин через те, що змушений себе стримувати? Схаменися, Ханекаво. Тільки ти можеш цьому запобігти.
— Ти розумієш, що фантазувати про те, щоб помацати мене, — це вже небезпечно близько до території сексуального злочину.
— Смішно... З яких пір кохання — це злочин?
— Залиш це слово в спокої.
Ханекава розлютилася ще більше.
Гадаю, я був досить недоречним.
— Добре, тоді, — сказав я. — Як компроміс, чи можу я хоча б помацати твою руку вище ліктя?
— Га? Чому мою руку вище ліктя?
— Я чув, що руки вище ліктя схожі на груди.
— Це просто нерозумно... — Ханекава виглядала роздратованою. — Я маю на увазі, я не думаю, що це навіть близько.
— О? Справді?
Тоді це просто міська легенда.
Просте марновірство або видавання бажаного за дійсне.
— Так, — підтвердила Ханекава. — Вони зовсім не схожі, принаймні коли я відчуваю свої власні.
— Ти мацала свої груди?!
— Ні, зачекай! Не зрозумій мене неправильно, я маю на увазі, як у ванні!
— У ванні... тобто, коли ти зовсім гола?!
— Я ж повинна мити своє тіло. Що в цьому дивного?!
— Ханекаво! Про що ти думала?! Тобі слід було щось сказати. Ти ж знаєш, що можеш покластися на мене. Я б з радістю помив твоє тіло за тебе!
— Я не знаю, що про тебе думати!
Ханекава здавалася схвильованою. Як мило з її боку.
«Хм», вона кивнула.
— Добре, як щодо цього? — сказала вона.
— Як щодо чого?
— Якщо ти вступиш до коледжу з першої спроби, то я дозволю тобі мацати мої груди скільки завгодно.
— Ем.
Я застиг. Ханекава сором'язливо занервувала.
— Ц-цього разу ти мене не обдуриш, — попередив я. — Ти дозволиш мені мацати їх скільки завгодно, але якщо я це зроблю, ти зненавидиш мене назавжди, так?
— Ні. Насправді я буду помітно рада і прийму сексуальну реакційну позу, як пані Мачіко. Я скажу: "Майчінґу!" так само як і вона.
— Ти, з усіх людей?!
Вона зайде так далеко?! І з позою теж?!
Я б заплатив двісті мільйонів єн, щоб це побачити!
— Твої успіхи в навчанні поки що досить хороші, — пояснила вона, — але боюся, що незабаром ти можеш натрапити на стіну. Коли настане цей час, тобі не здається, що винагорода... точніше, повернення твоїх зусиль... допоможе тобі зберегти мотивацію?
— Н-ну, так...
— Я готова зробити все, щоб допомогти тобі потрапити до твого першого вибору. Мої груди, мої руки вище ліктя, я дозволю тобі робити все, що завгодно, з усіма м'якими частинами мого тіла.
— Б-Боже... — Я був вражений. Усі м'які частини? — Тож я можу навіть зробити щось на зразок лизання твоїх очних яблук?!
— Я починаю підозрювати, що у тебе якісь дуже незвичайні фетиші...
— У-у мене? Ти хочеш сказати, що лизати дівчині очні яблука — це не те, про що мріє кожен повнокровний хлопець?
— Для мене це більше схоже на те, про що може мріяти відомий серійний вбивця... Але так, я не проти.
— Ти не проти?!
— Але ти повинен вибрати. Ти можеш або лизати мої очні яблука, або всі інші м'які частини мого тіла. Це одне або інше.
— О-одне або інше...
Оце так складне рішення.
Зачекайте! Відповідь очевидна!
— Я збираюся лизати твої очні яблука!!
— Зрозуміло... — Ханекава, здавалося, була вражена, коли кивнула. — Але тільки якщо ти вступиш до свого коледжу.
— ……
Чесно кажучи.
Вона думала, що мої шанси на вступ настільки низькі, що їй довелося закласти своє тіло?
Ви коли-небудь чули щось більш сумне?
Навіть для жарту це було жорстоко.
— Ти відчуваєш мотивацію до навчання зараз? — запитала вона мене.
— Я хочу залізти в дупло...
— Ахахаха.
Вона теж з мене сміялася.
Але поки Ханекаві було весело, я не дуже заперечував.
Хех. Крім того, навіть якщо я вступлю до коледжу, у мене ніколи не вистачить сміливості прийняти свою винагороду.
— Отже, — сказав я, — ми говорили про цицьки.
— Ми говорили про пана Ошіно.
— Вибач, обмовився.
— Це може прижитися, до речі. Мені потрібно буде якось спробувати...
Хачікуджі захоплювала світ штурмом.
— Пан Ошіно, напевно, не допоміг би Карен... але як щодо тебе, Арараґі? Ти збираєшся? А може ні?
— Звичайно ж я їй допоможу. Але я не буду робити це для неї, — відповів я. — І вже точно не заради справедливості.
— Тоді заради чого ти це зробиш?
— Ні заради чого. Це просто правила. Коли у твоєї молодшої сестри проблеми — старший брат допомагає їй. Спитай будь-кого, вони скажуть те ж саме.
Ні, це було не зовсім правдою. Це не викличе жодної такої заяви в першу чергу.
— Рада це почути, — сказала Ханекава.
— Що це має означати? Ти думала, що я просто покину свою сестру?
— Я думала, що ти можеш це зробити. — Ханекава не стала прямо заперечувати моє легковажне заперечення. — Ти дуже суворий з ними. Крім того, — додала вона твердо, — те, що сталося цього разу — їхня вина.
— ……
— Ось чому ти можеш вирішити не діяти.
Звісно. Ханекава була винятковою... вона перевершувала більшість у всьому, більше, ніж більшість. І у неї був чудовий характер. Чесна і відверта. Вона приймала правильні рішення в будь-якій ситуації. Крім того, вона завжди думала про інших і ніколи не ставила себе на перше місце.
Однак.
Наприклад, коли я став вампіром...
Вона була дуже турботливою і доклала багато зусиль для мене. У деяких моментах вона навіть пішла на майже неймовірні жертви заради мене.
Але жодного разу... вона не запропонувала жодного слова жалю.
Ніби кажучи... ті пекельні весняні канікули, які я переживав, строго кажучи, були моєю власною провиною.
Вона втішала мене, захищала мене і рятувала мене. Але вона, безумовно, не співчувала мені.
Вона задовольняла кожну мою потребу. Але жодного разу не була поблажливою.
— Я не така непохитна, як ти... або Ошіно, — зізнався я. — Я зроблю все, що зможу... а чого не зможу, звичайно, не зроблю.
— Зрозуміло. — Ханекава кивнула. — Ну, я думаю, що це досить далеко.
Її будинку все ще не було видно... але це було настільки далеко, наскільки я міг її супроводжувати.
У нас були свої відповідні території.
Сонце ще не зійшло. Небезпека прогулянок наодинці вночі мало залежала від відстані.
— Тобі слід їхати додому, — запропонував я. — Ти можеш позичити мій велосипед.
— Ти впевнений? Бо я справді позичила б.
Замість відповіді я просто повернув кермо в її бік.
— У такому разі дякую. — Ханекава притримала спідницю і залізла на велосипед. Довжина її спідниці могла змагатися навіть з Сенджьоґахарою, тому нічого не було видно.
Не те щоб я сподівався на щось пікантне.
Просто знати, що Ханекава сидить на сідлі мого велосипеда, було достатнім задоволенням... Зачекайте, це ще більш збочено!
Хм... можливо, у мене дійсно є незвичайні фетиші.
Сенджьоґахару, здавалося, це не хвилювало.
— Я поверну його завтра, — пообіцяла Ханекава.
— Добре.
— І переконайся, що ти вирішиш це сьогодні. Ти повинен знову почати готуватися до іспитів завтра. Це чудово, що ти думаєш про свої обов'язки як брата, але не забувай про свої обов'язки як старшокласника.
З цією останньою порадою Ханекава повільно крутила педалі додому.
Вона їхала, стоячи на них.
Розділ 74: Бджола Карен - 015
Том 4
