Розділ 68: Бджола Карен - 009

Не хвилюйтеся, ми майже дісталися до основної частини історії.

Після того, як ми закінчили з ханафудою та прибиранням, я пішов. На той момент був майже вечір. Бабуся Камбару запросила мене залишитися на вечерю (як вона завжди робила. Я кілька разів приймав її пропозицію. Її кухня була дивовижною), але того дня я чемно відмовився.

До речі.

Поки ми прибирали, я запитав Камбару про те, що мене турбувало. А саме, як вона пояснила своїй родині, що сталося з її рукою.

— Я видаю це за травму, — сказала вона. — Я маю на увазі, що це не те що я можу пояснити.

— Хмм... і вони вірять? Це не як мій вампіризм. Їм потрібно лише подивитися на твою руку.

Ліва рука Камбару, одержима дивиною, мала жахливу форму.

— З Сенджьоґахарою, — зауважив я, — її батько знав, бо вона ніяк не могла це приховати...

— Мої дідусь і бабуся, звісно, хвилюються... але ті справи з моєю матір'ю завжди стоять між нами. Вони ніколи не втручатимуться туди, куди я не хочу.

Ось так.

Її мати... Так.

Рука мавпи Камбару спочатку була пам'яткою від її матері... навіть якщо її дідусь і бабуся не знали про це, якщо у них було хоч найменше уявлення про те, що це якось пов'язано, вони, ймовірно, не хотіли б туди лізти.

Якщо тільки... вони все знали й просто вдавали, що ні... це, безумовно, було можливо.

У будь-якому разі.

Гадаю, Камбару було важко.

Відкинувши її матір, Камбару поважала своїх дідуся і бабусю. Для такої чесної людини, як вона, я сумнівався, що їй легко тримати від них таємницю.

Але ця відповідальність також... лягла на Камбару Суруґу.

— У будь-якому разі, — сказала вона, — мені доведеться терпіти це ще кілька років.

Так.

Рука Камбару тоді повернеться до норми.

На відміну від мого вампіризму... їй не доведеться миритися з цим усе життя. Я був упевнений, що вона впорається з цим, бувши такою, якою вона є. Я так подумав, дивлячись на власну тінь, видовжену в сутінках.

У будь-якому разі.

Коли я сів на велосипед і проїхав крізь величні дерев'яні ворота її будинку, я помітив чоловіка, який тинявся прямо біля них.

На перший погляд, мені здалося, що я його впізнав. Але він не був знайомим... мені навіть не потрібно було звертатися до пам'яті.

Він був у зрілому віці й одягнений у соболино-чорний костюм із вугільно-чорною краваткою, ніби щойно вийшов із похорону і був у жалобі. Він був настільки очевидно підозрілим, і, хоч це й розпливчасто, від нього віяло певним духом персонажа.

Персонаж. Справжній? Чи підробка?

Цього я не міг вирішити, просто дивлячись.

Він явно здавався недоречним у нашому місті, а може, й навпаки, враховуючи все, що я пережив останнім часом... саме таку людину й варто було очікувати. Так, у двох словах...

Сумнівний. Зловісний чоловік.

І він витріщався на будинок Камбару.

— Га? Ти тут живеш, малий?

З огляду на відстань, я, звісно, не міг спостерігати за ним однобічно, і чоловік у жалобі звернувся до мене таким чином, коли я виходив з території.

З його слів я подумав, чи не продавець він, але його зовнішність це заперечувала... навіщо було обирати такий зловісний одяг?

Я б не купив чашку кави у такого похмурого персонажа.

— Ні... — Я похитав головою, не знаючи, як реагувати. Продавець чи ні, він міг бути гостем Камбару, і я не хотів бути грубим. — Я... тут не живу.

— Ах, перепрошую. Я не представився. Ти мудро робиш, що остерігаєшся такого незнайомця, як я. Бережи цю настороженість. Мене звати Кайкі.

— Кайкі? — Це звучало як слово для чогось дивного і таємничого, але це не могло бути так.

— Так. Кай, як у «кайзука», купа черепашок. Кі, як у «карекі», засохле дерево.

З незмінним виразом обличчя, з дивно проникливим, але водночас похмурим ставленням, чоловік у жалобі... Кайкі... кинув на мене косий погляд.

Його чорне волосся було настовбурчене від помади.

Від нього штучно пахло.

Мене не покидало відчуття, що я знаю цього чоловіка.

На кого він схожий? Якщо так... то на кого?

— Я Арараґі... — Оскільки чоловік представився, я відчув обов'язок хоча б назвати своє прізвище. — Пишеться як...

Хмм. А-ра-ра-ґі. Останні три було досить легко, але перше було важко пояснити, хоч і не важко написати.

— Не переймайся, — перервав мої думки чоловік. — Це ім'я я нещодавно чув, — сказав він збентежено. — Останній ієрогліф також «дерево», так? Хоч я й засохлий, але ти, мабуть, саджанець.

— …

Він просто мав на увазі нашу різницю у віці?

Його мова здавалася надто круговою.

Ну, не зовсім круговою... але майже так, ніби він навмисно говорив так, щоб лише він розумів.

— Ем, — сказав я, — якщо у вас є якісь справи з родиною Камбару...

— Хмм. Ти чемний для молодої людини в наші дні. І ти уважний. Цікаво. Проте, твоя уважність витрачена на мене даремно. У мене немає жодних особливих справ з цим домогосподарством.

«Проте», сказав він. Його голос був одночасно монотонним і ваговитим.

— Я чув згадку про те, що тут перебуває спадок пані Ґаен. Не те щоб у мене були якісь конкретні плани. Я просто хотів побачити це місце на власні очі.

— Ґаен?

Хіба це не... дівоче прізвище матері Камбару? Якщо так, то спадок Ґаен... Камбару Суруґа?

Тому він запитав, чи я «тут живу»? Але це могло означати, що він прийшов, навіть не знаючи, хлопчик Камбару чи дівчинка.

— Схоже, я змарнував свій час, — сказав Кайкі, ніби щойно завершив якусь оцінку. — Аура майже непомітна. Можливо, третина від того, що було. За таких обставин я не бачу шкоди в тому, щоб дати їм спокій... насправді, я повинен це зробити. На цьому, на жаль, не заробиш. Урок цього випадку для мене полягає в тому, що істина іноді тривіальна, навіть коли вона така, як і думалося.

І на цій ноті...

Не те щоб він закінчив свої справи, а ніби в нього взагалі не було ніяких справ, він розвернувся на підборах і пішов геть від будинку Камбару... швидко, з тривожною швидкістю, попри те, що йшов пішки.

— Емм...

Що стосується мене, то, навпаки... я міг лише залишатися на місці. Не те щоб я не хотів рухатися. Скоріше, я не хотів робити свій наступний крок, яким би він не був.

Лише після того, як Кайкі зник, я згадав. Або, скоріше, не згадав...

Я провів асоціацію.

З тим неприємним чоловіком в гавайській сорочці.

На думку спав Ошіно Меме.

Експерт з дивин Ошіно Меме.

Чоловік, який прожив у нашому місті кілька місяців і покинув його.

— Але він зовсім не був схожий на того ледаря Ошіно... якби я мав сказати...

Якби я мав сказати... я міг би згадати ще одну людину.

В глибині моєї свідомості постала його проклята постать.

Чоловік, на якого був схожий Кайкі, був тим фанатиком...

— Гільйотина...

Це ім'я, яке я не хотів би згадувати, і яке ніколи не повинен забувати.

— Ну, Ошіно і Гільйотина були такими ж різними, як день і ніч...

У них майже не було нічого спільного, включно з Кайкі. Насправді, було майже дивно, що він нагадував мені й Ошіно, і Гільйотину.

— Чи варто мені піти за ним?

Піти за ним... і поговорити з ним ще?

Я почав крутити педалі... але кермо повернулося в протилежний бік. Це було так, ніби мій рот сказав одне, а серце — інше.

Було таке відчуття, ніби я спостерігаю за кимось іншим у своєму тілі, але я точно крутив педалі за власним бажанням і тікав.

Це було лише передчуття... але цей хлопець здавався поганою новиною.

Той жалобний одяг, такий зловісний і похмурий. Але справа була не лише в цьому.

Він просто здавався... зловісним.

Як поганий знак... зловісний.

— У будь-якому разі, я їду не в той бік...

Я закінчив прибирання в кімнаті Камбару і планував одразу поїхати додому, але в той бік, куди я їхав, мені довелося б зробити великий об'їзд. Мені також нікуди було заїхати... навіть книгарня була в протилежному напрямку. Але чому б не побалувати себе невеликою прогулянкою на велосипеді?

Хмм...

Можливо, мені потрібно було розповісти Камбару про цього чоловіка? Судячи з його останньої приреченої ремарки, він, ймовірно, більше не з'явиться... і, можливо, напівсирий звіт про підозрілу людину лише змусить її хвилюватися.

Все ж таки. Краще не ризикувати... про всяк випадок.

Камбару все-таки дівчина. І останнім часом вона виглядає як дівчина набагато більше.

Ось, вирішено. Я зателефоную, як тільки дістануся додому.

Я стояв на педалях і котив велосипед на пагорб, коли помітив когось іншого, хто йшов схилом мені назустріч.

Її спідниця була досить довгою, щоб сягати щиколоток, на ній був літній светр з довгими рукавами, а волосся було зібране ззаду на потилиці. Її обличчя було таким же безвиразним, як чавун, але водночас виглядало надзвичайно роздратованим... звичайно, немає потреби описувати її так детально.

Сенджьоґахара Хітаґі.

Моя дівчина.

— Сьогодні я зустрічаю всіх, кого знаю...

Це фінальний епізод?

Чи що?

Появи Хачікуджі були випадковими, і випадково я подумав про те, щоб відвідати Сенґоку і Камбару... і ось, диво, тут Сенджьоґахара. Що сьогодні відбувається?

Чи було скасування Ханекави в останню хвилину такою важливою подією, що для її компенсації знадобилося стільки зустрічей?

Якщо так, то вона має серйозну присутність.

Але я майже виглядав як хлопець, який перескакує від однієї жінки до іншої... що навряд чи похвально.

— Гей, Сенджьоґахара. — Оскільки, здавалося, вона мене не помітила, я вигукнув її ім'я і енергійно замахав рукою.

Її погляд був найгіршим, але зір у неї був досить хороший.

Вона, мабуть, почула мене, бо підняла голову і подивилася в мій бік... перш ніж просто повернути за ріг і зникнути з поля зору.

— Що... Гей-гей-гей-гей! — Я почав крутити педалі на повній швидкості, попри схил, щоб наздогнати її. — Ти серйозно раниш мої почуття!

Я обігнав її, виїхав на її шлях і заблокував їй дорогу.

Вона... кинула на мене такий крижаний погляд, що я відчув холод до кісток. Той, хто міг створити такий подих холоду, не вимовляючи нічого вголос, мав бути чарівником високого рівня.

— Ну ж бо, С-Сенджьоґахара...

— Я не знаю жодного хлопця, який би тут байдикував, коли йому слід було б навчатися.

— О, ем... — Вона розлютилася. Вона точно розлютилася. — Т-ти не розумієш.

— Мовчати. Я все чудово розумію. Насправді я занадто розумію. Пропустити одне з моїх занять — це одне, але заняття Ханекави? Це просто сумно. Я розчарована в тобі. Ні, беру свої слова назад. У мене ніколи не було достатньо віри в тебе.

— Ні-ні, Ханекава була зайнята, тому дала мені вихідний.

— Жалюгідний. Мені набридло слухати твої виправдання, — відрізала Сенджьоґахара.

Насправді я не думаю, що я багато їх робив, коли справа доходила до навчання.

— Зрештою, — звинуватила вона, — ти не людина слова. Найбільший сором у моєму житті — це те, що моє серце було вкрадено таким сміттям, як ти.

— Гей, слідкуй за словами. Якби я був кимось іншим, у мене виникла б спокуса стрибнути з мосту...

— Хмф, черв'як, — виплюнула Сенджьоґахара, піднявши підборіддя, ніби справді дивилася на мене зверхньо. Вона повернулася спиною до мого велосипеда і повернулася на похилу стежку. Вона зайшла в провулок лише для того, щоб уникнути мене.

Я не міг просто так її відпустити, тому погнався за нею.

— Пані Сенджьоґахара! Пані Сенджьоґахара!

— Що, Чурараґі?

— Чи не могли б ви зробити так, щоб моє ім'я не звучало як окінавський сленг? Мене звати Арараґі... і, крім того, це жарт Хачікуджі!

— Вибач, обмовилася.

— Ні, це було навмисно...

— Обмовка, і сподіваюся ти зламаєш собі шию.

— Це було навмисно!

Вона навіть не обернулася. Вона справді розлютилася.

Чесно кажучи, я не думаю, що вона сумнівалася в тому, що Ханекава скасувала наше заняття. Просто після такого прояву гніву їй було важко заспокоїтися.

Вона була складною в цьому плані.

Коли Цукіхі доводила себе до істерики, вона так само швидко вщухала... з Сенджьоґахарою все було більш глибоко вкорінено.

— Знаєш, Сенджьоґахара...

— Фу, за мною йде якийсь дивак.

— Кого ти називаєш диваком?

— Фу, за мною йде дивний карлик.

— Ти щойно назвала мене карликом?!

Чорт, вони зрозуміють, який я низький! Після всіх зусиль, які я доклав, щоб це приховати!

— Кому це цікаво? — сказала вона. — Коли зроблять аніме-адаптацію, всі побачать, що ти нижчий за мене.

— Я проти аніме! А якщо вони зіпсують оригінал?!

Ну. Хоча і дрібка сантиметрі, але Сенджьоґахара говорила правду. Тобто, вона висока для дівчини. Хоча не така, як Карен...

— Чи все має бути адаптовано? — поскаржився я. — Вони поводяться так, ніби будь-яка книга буде продаватися, якщо на обкладинці просто буде написано «Тепер в аніме», і я, зі свого боку, ненавиджу цю тенденцію. Живучи в таку епоху, я б хотів побачити оригінальне аніме, яке не базується ні на чому!

Я давно не був таким засмученим.

Усім вам, високим хлопцям, ніколи не зрозуміти!

Що це таке — спокійно обирати товсту підошву кожного разу, коли купуєш взуття!

— Можливо, твоя турбота недоречна, — сказала Сенджьоґахара. — В аніме-версії вони просто виріжуть твого персонажа.

— Головного героя?!

— Так... Якби це був «Галактичний Янгол», ти був би Такт Маєрс.

— Ні! Я вимагаю кращого ставлення!

— Гадаю, тебе влаштує роль як у Торімару Чітосе.

— Якщо так і буде, я краще взагалі не буду включений! Я не можу бути хоча б Нормадом?

— О? Я не знала, що тебе так інтригує таємниця банок з солониною.

— Я не це мав на увазі!

Чи мала вона якусь владу? Ким вона була, дівою, яка також контролювала всі рішення щодо кастингу? Жахливо.

— Ну-ну, Арараґі, припини верещати. Коли Бог закриває двері, він також вибиває вікно.

— Це має бути плюсом?!

— Не хвилюйся. Тебе може й не буде, але вони додали крутого талісмана, щоб замінити тебе.

— Очевидно, це маркетингова хитрість!

— Крім того, ти не головний герой. Ким ти себе вважаєш?

— Ух... — Так, я забув. Я був лише головним персонажем.

— Ти не головний, ти просто належиш до одного.

— Що ж це за атрибут!

Сенджьоґахара йшла швидко, але я був на велосипеді, тому мені було легко йти в ногу. Я подумав про те, щоб знову виїхати вперед, але замість цього я просто йшов за нею.

— Добре, — сказав я, — якщо мені не потрібно показувати своє обличчя, то це нормально... Ти танцюватимеш з порожнім виразом обличчя під час фінальної пісні, а я дивитимусь з-за екрана.

— Га? Ти не зловиш мене на танцях.

— …

— Навіщо мені робити з себе дурепу?

— ……

Круто!

Суперкруто, пані Хітаґі!

— Я буду спостерігати, як танцюють усі, — заявила вона. — І після того, як вони закінчать, під час останньої заставки я скажу: «У станції не танцювати!»

— Чорт, я знаю, що це з реклами кави «Georgia», але скільки людей зараз зрозуміють цей референс?!

— Буде таким розчаруванням, якщо вони все-таки підуть на танцювальний фінал після всього цього нагнітання.

— Тобі не догодиш! — Говорити про жадібність. Вона не стільки будувала, скільки забивала все дошками. — Боже, я іноді тебе зовсім не розумію... Забудь, я тебе чудово розумію.

— Ти натякаєш, що в тебе є проблеми з поведінкою Сенджьоґахари Хітаґі, також відомої як «вилив екологічно чистого токсичного газу»?

— Що за жахливий слоган?!

— Можливо, «неприродно дружній» було б краще.

— Краще для кого?! — І з яких пір вона дружня, природно чи ні?

— Просто не зрозумій мене неправильно. Я насправді ненавиджу таких людських покидьків, як ти, Арараґі.

— Ти впевнена, що просто не зловживаєш своїм ярликом цундере і не оголюєш свою душу?

— Кажуть, що жінка знаходить щастя не з тим чоловіком, якого кохає, а з тим, якого ніхто не кохає.

— Це не зовсім так звучить цей вираз!

І чоловік, якого ніхто не кохає? Звідки їй знати?!

— Я жартую, — сказала вона.

— Ну, поки ти жартуєш...

— Ти такий улюблений і популярний серед дам.

— …

Сарказм? Натяк на нереальний гарем Арараґі?

— Хм-хм-хм... — проспівала Сенджьоґахара, фальшиво і без почуттів. Вона простягнула одну руку до моєї голови й схопила мій череп залізною хваткою. Піднісши своє безвиразне обличчя близько, вона зазирнула мені в очі.

«Зиииирк», вона навіть промовила звуковий ефект. Потім вона сказала...

— Три... ні, п'ять?

— Щ-що?

— Кількість дівчат, з якими ти грався сьогодні.

— ......еее!

З яких пір у неї екстрасенсорні здібності?!

Ем, але Хачікуджі, Сенґоку, Камбару... три — це правильно... О, і вона включає Цукіхі та Карен!

Дивовижно!

— Якщо бути суворими... шість? — запитала Сенджьоґахара, схиливши голову. Очевидно, що бабуся Камбару теж рахується. Це було не суворо, це було драконівські. — На основі цієї оцінки я повторюю: ти такий улюблений... і популярний серед дам.

— …

Твій порожній вираз обличчя лякає мене, добре?

У неї зіниці розширені чи що?

— Хехех. — Сенджьоґахара нарешті відпустила свою залізну хватку і, перш ніж я встиг моргнути, засунула ту ж руку мені в рот.

Усі чотири пальці, крім великого. Глибоко в мою ротову порожнину.

— Розслабся, Арараґі. Віриш чи ні, я досить толерантно ставлюся до зради.

— Я-я не зраджую. — Я навіть не міг згадати, як правильно писати. — Єдине, що я роблю, це плаваю двома стилями. — Я хотів сказати щось розумне, але це був провал.

— Так. Ти вічно пливеш двома стилями, намагаючись не потонути в морі кохання...

— Не кради мій жарт! — Мені не потрібна допомога, але шок виправив моє написання.

— Можливо, це басейн, а не море? Як-от збирати своїх жінок?

— Ти зараз перемудровуєш, — сказав я. Я б ніколи не вжив це слово в такому контексті. Що за урок...

— Але правда в тому, що тебе оточують дівчата, — заявила Сенджьоґахара.

— Н-невже? Я так не думаю.

— Але всі імена у твоєму списку контактів — дівчата.

— Не лізь у чужі телефони без дозволу!

Якщо подумати... Камбару казала щось подібне.

Це якийсь консенсус? Це надто сумно.

— Гадаю, з цим нічого не поробиш, — поскаржилася Сенджьоґахара. — Твоя характеристика полягає в тому, що ти добрий до дівчат, але холодний до хлопців.

— Зупинись! Не говори дурниці, які зруйнують мою репутацію!

Це наклеп! Чистий наклеп!

— Готова посперечатися, що якщо хлопець потрапить у біду, Арараґі, ти скажеш йому: «Чувак, а це тяжко, сподіваюся, у тебе все вийде», і просто підеш додому.

— Чутки і зневага!

— А якщо хлопець справді благатиме про допомогу, ти скажеш йому: «Ееем, гадаю я пас».

— Я б не пас!

— Віриш чи ні, я толерантно ставлюся до зради.

Досить жахливо, перш ніж мене могли виправдати від її наклепу, вона просто повторила себе, щоб повернути нашу розмову в потрібне річище. Що вона намагалася зробити з моїм іміджем? А якщо люди повірять?

— Отже, — продовжила вона, — ти можеш бавитися з ким завгодно, як завгодно... але якщо твоя зрада хоч трохи стане серйозною — ти помреш.

— …

Господи... не було схоже, що вона жартує, анітрохи.

Я розумів... наскільки серйозно вона налаштована.

Я не розумів... чому.

— Не хвилюйся, — сказала вона. — Я хоча б дам тобі час написати свій останній заповіт.

— Мене турбує не це!

— Ласкаво просимо до Куточка Відліку Хітаґі... залишилося чотири секунди.

— Я маю написати його за чотири секунди?!

— Це цілком стандартно.

— Твої стандарти надто суворі!

— Заспокойся, Арараґі, ти не помреш на самоті... дівчина піде за тобою.

— Зроби все це вмирання сама, добре?!

— Я також відправлю Камбару, щоб ти не був самотнім у потойбічному світі.

— За кого ти її маєш?!

— Податливу молодшу?

— Це просто жорстоко!

— Гаразд, тоді людська жертва для Арараґі Койомі.

— Її принесуть в жертву?!

— Чому б і ні? Вчений термін — хітоміґоку, що римується з Сон Ґоку, королем мавп. Тож ідеально підходить для Камбару, яка є мавпою.

— Ти ж знаєш, що мавпячою лапою є лише її ліва рука, так?

— Я жартую. Вона мені дорога. Крім того... — Сенджьоґахара нарешті витягла пальці з мого рота. — Я насправді не вірю, що є потойбічне життя.

— Розумію... — Ну, вона не повинна була мені цього говорити, я не думаю, що вона б це зробила.

— Я просто хочу, щоб ти знав, Арараґі, що означає зустрічатися зі мною.

— Я знаю... — Я кивнув, але мені навряд чи потрібне було нагадування. Ризик був. Сенджьоґахара була великою красивою колючкою. — У будь-якому разі, я не збираюся зраджувати.

— Ось як, — сказала вона, коротко кивнувши. Вона не виявила жодного виразу чи емоцій, але додала. — Тоді все гаразд. Поки ти пам'ятаєш, чий ти чоловік... я в порядку. — У цих словах промайнула слабкість. Це було рідко для неї. Але цілком типово, можна сказати. — По-своєму я докладаю чимало зусиль, щоб бути твоєю дівчиною... якщо можливо, я б хотіла, щоб ти робив те саме.

— Зусилля...

Коли це було? Хіба Хачікуджі не торкалася цього? Залишатися закоханим... як питання зусиль. І як це не є нещирим, а вкорінене в добрій вірі.

— Я теж намагаюся, — твердо відповів я, ніби давав присягу. — Я жодного разу не забув, чий я чоловік.

— Ось як.

Мої слова викликали ще один короткий кивок з її боку. Це було все. Очевидно, цього їй було достатньо.

— До речі, Арараґі, є ще одна річ, яку я хочу заявити для протоколу.

— Так?

— Як дівчині... мені дуже приємно мати хлопця, який популярний серед дам.

— Тримай це при собі!

Навіть зараз вираз обличчя Сенджьоґахари був таким же твердим, як дошка. Вона неймовірно контролювала м'язи обличчя.

У будь-якому разі, здавалося, що тему закрито, тому я запитав її:

— Ти кудись прямувала?

— Я просто йду додому після покупок. Хіба не видно? Ось що я ненавиджу в безхребетних.

— У мене розвинена нервова система, дуже дякую!

Крім того, як я міг це сказати, просто подивившись? Не те щоб вона несла якісь сумки з покупками.

— Давай, сідай ззаду, — сказав я. — Я відвезу тебе додому.

— Ззаду?

— На мій велосипед.

— Ааа... ти маєш на увазі цього механічного звіра.

— Де там тебе виховували?!

— Я відмовлюся. Моя спідниця застрягне в колесах. — Правда, на додаток до того, що вона була довгою, сягала щиколоток, її спідниця була також пишною і вільною. — Чи це тонкий натяк на те, щоб я зняла її на публіці?

— Ніт!

До речі, вона в основному носила лише довгі спідниці, чи то шкільна форма, чи то повсякденний одяг. Коли вона одягала щось коротше, як-от кюлоти, вона завжди поєднувала їх з панчохами.

Вона відмовлялася оголювати свої голі ноги. Можна сказати, що вона була цнотливою? Звісно, враховуючи те, що вона пережила, це було зрозуміло. Але все ж...

— Арараґі. — Випустивши достатньо жовчі, і відчувши себе ситою на цей час, я гадаю, Сенджьоґахара була готова представити іншу тему. Її тон все ще був плоским і холодним, але він завжди таким був, незалежно від того, чи вона гнівалася, чи ні. — Відкинувши підготовку до вступних іспитів, фестиваль культури закінчився, і настали літні канікули. Тобі не здається, що старша школа закінчиться будь-якої миті?

— Га? Гадаю, ти маєш рацію. — Правда в тому, що я був настільки зосереджений на навчанні, що насправді не думав про це, але тепер, коли вона згадала про це, випуск був не за горами. — Принаймні, я зможу виконати вимогу щодо відвідування... мені, ймовірно, не доведеться повторювати рік.

— Шкода, це було б смішно.

— Не бачу в цьому нічого смішного!

— Відмовитися від такого соковитого жарту... після стількох років в ефірі.

— Ми в старшій школі, а не на розважальному шоу!

— Коли я перебираю спогади про старшу школу... — Сенджьоґахара мрійливо підняла підборіддя і удала, що збирається трохи помріяти, перш ніж зробити висновок: — Найяскравішим моментом був ластикокей.

— Ти почала займатися цим лише в старшій школі?!

Ластикокей = ластиковий настільний хокей. Якщо вам цікаво.

— Ти ображаєш мене, Арараґі. Якщо ти не знав, я була Королевою Ластикокею.

— А назва не образлива для старшокласниці?!

— Я годинами тренувалася наодинці після школи, і мою техніку неможливо перевершити.

— Будь ласка, не треба, це так гнітюче!

— Звичайно, у мене не було з ким грати, тому в мене ніколи не було справжнього матчу.

— Ще трохи, і я можу почати плакати!

— Слідкуй за тим, як ти зі мною розмовляєш. Інакше я влаштую злочинну вакханалію і зізнаюся, що на мене вплинула твоя улюблена манґа.

— Тепер ти береш в заручники художників манґи?!

— Якщо відкинути ластикокей, я не можу не відчувати трохи смутку через те, що після закінчення школи фраза «зміна місць» ніколи більше не звучатиме так захопливо.

— Це все, що старша школа означала для тебе?

Не те щоб я не міг зрозуміти. Понад дві третини власного досвіду Сенджьоґахари характеризувалося нічим, буквально. Взагалі нічого згадати... це було так легко, що простий подих міг здути це геть.

— Насправді, — сказав я, — я не можу уявити, щоб ти захоплювалася зміною місць...

— Правда. Навіть якщо моє місце змінюється, то я залишаюся тією ж.

— …

Як би глибоко це не звучало, вона просто констатувала очевидне.

Саме так ти змінилася, Сенджьоґахара.

Але це було само собою зрозуміло.

— Спочатку ми закінчуємо школу, — продовжила вона, — потім коледж... тобто, якщо ти вступиш.

— Залиш коментарі.

— Потім ми закінчуємо коледж... і стаємо дорослими?

— Дорослі...

— Як ти гадаєш, у чому різниця між дорослим і дитиною? — запитала вона. Я не думаю, що вона справді очікувала відповіді. Здавалося, вона була в режимі роздумів вголос.

— Хто знає. Я не можу сказати, що ніколи не думав про це раніше... але це те питання, про яке можна думати до посиніння і так ніколи й не відповісти.

— Ось що я думаю. — Її тон був серйозним. — Діти дивляться фільм «Навсікая з Долини Вітрів», а дорослі читають манґу.

— Але ж ти звучала так серйозно!

— А це означає, що я вже доросла.

— А я все ще дитина! — Хмм. Так, Сенджьоґахара багато читала. — Романи, комікси, бізнес-книги... Ти читаєш майже все, так?

— Так. Єдине, чого я не читаю — це кімнату.

— Ти забуваєш про важливе читання!

— У мене позитивна дислексія. Я читаю між рядками, але пропускаю рядки. — «Або просто переглядаю виноски», додала вона.

Це складний жарт. Виноски до настрою!

— Можливо, я не вмію читати кімнату, але я можу навести на неї досить хороший холод, — похвалилася вона.

— Людству не потрібен твій талант!

— У манзі «Навсікая» Кушана виявляється напрочуд хорошою людиною. Я думала, що ми зліплені з одного тіста... але виявляється, що ми все-таки будемо ворогами.

— Я сумніваюся, що будь-яка версія Кушани захоче мати такого союзника, як ти.

— Арараґі, тобі вже час перестати покладатися на п'ятничний вечірній кіносеанс і теж стати дорослим.

— Ти рекомендуєш мангу хлопцю, який готується до вступних іспитів?!

— Не будь дурним. У цьому світі є набагато важливіші речі, ніж якийсь там тест.

— Так, але!

Так, але вона втратить самоконтроль, якщо я спробую їй це сказати!

Сенджьоґахара ще не закінчила з Навсікаєм.

— З'ясувати, що знаменита фраза «Воно згнило. Було надто рано» була правильною, оскільки справді було надто рано, досить зворушливо і змушує тебе рости як особистість... але якщо ти спочатку прочитав манґу, мені цікаво, як би ти відреагував на сцену у фільмі?

— Не думаю, що мені це цікаво!

— Намагайся трохи цікавитися. Іноді я хвилююся, що ти ніколи не виростеш.

— Мені постійно це говорять...

Ти ніколи не виростеш.

Дитина. Але Цукіхі сказала мені сьогодні прямо протилежне, чи не так?

— Але так, — сказав я.

— А що ти тут робиш, Арараґі, чому ти тут? Це не твоя звичайна територія, — Сенджьоґахара змінила тему, не кліпнувши, завжди вільно переходила.

Я повернув її фразу їй:

— Хіба не видно?

— На жаль, — відповіла вона на мій випад, — я не розбираюся в поведінці мікробів.

Мені варто було знати, що не варто вступати з нею в змагання з сарказму. Але мікроб?

— Якщо я наважуся припустити, — розмірковувала вона, — враховуючи, з ким я розмовляю, ти йдеш додому після скоєння якогось дрібного злочину?

— Просто вийшов на прогулянку і на пару проступків!

«Дрібний» злочин?! Ти занадто для мене!

— Насправді я йду додому від Камбару, — відповів я.

Згадувати про те, що я спочатку пішов до будинку Сенґоку, лише затягне справу... по-перше, вона і Сенджьоґахара ще не зустрічалися. Хм... можливо, жодна з них навіть не знає про існування іншої.

Зараз не час виправляти цю ситуацію. Знайомити таку страшну сестру з Принцесою Скромницею здавалося поганою ідеєю.

— Розумію. Отже, ти скоїв дрібний злочин у будинку Камбару.

— Я не скоював!

— Справді? У мене було чітке відчуття, що ти бачив її голою.

— Я-я не бачив, — заїкнувся я.

Це була суцільна брехня. Але почекай, це не було фронтально!

Я просто опускав деталі, щоб було простіше!

— Ось як, — сказала Сенджьоґахара. — Добре, ти не ходив до будинку Камбару, щоб скоїти дрібний злочин.

— Я радий, що ти розумієш...

— Тому що сексуальний злочин — це більше, ніж проступок.

— Хіба ти не бачиш, що мені не подобається думати про мою любу молодшу в такому ключі, навіть якщо це просто розмова?!

— Серйозно, ти повинен хоча б раз побачити її голою. Її тіло — як витвір мистецтва. У ньому немає нічого розпусного, воно прекрасне. У хлопців можуть бути свої вподобання, але з погляду дівчини, у неї ідеальна фігура.

— …

Я хотів енергійно кивнути і поговорити про деталі, але я знав, що краще цього не робити. Сенджьоґахара може розставляти пастки, тому я мовчав.

Але вона теж це бачила? Це не було дивним, оскільки вони обидві дівчата, але мені було цікаво, за яких обставин... Хачікуджі жартувала, і це було секретом, але у Камбару були серйозні «сапфічні» почуття до Сенджьоґахари.

Непристойно. Сапфічно.

Мазохічно. Ексгібіціоністично.

Камбару Суруґа. Вона була якісною. Хоч я й дражнив її обкладинками BL-романів, неможливо було помилитися, що вона була збоченкою елітного рангу.

— Тепер, коли її волосся відросло, — зауважила Сенджьоґахара, — вона виглядає набагато більше як дівчина... Все, що їй потрібно зробити — це говорити більше як дівчина, і вона буде повною.

— Не перериваючи твою вечірку перетворення Камбару Суруґи... але мені подобається, як вона говорить.

— Мене справді переповнює гордість володіти чимось настільки прекрасним.

— Тільки от ти не володієш! — Я боявся, що зірвусь, якщо це триватиме, тому вирішив трохи відвести розмову вбік. — О, до речі, біля її будинку був якийсь дивний чоловік.

— Хах, коли вони там встановили дзеркало?

Сенджьоґахара схилила голову, ніби мала це на увазі... чоловіче, ця дівчина.

— Він був не стільки дивним, скільки... зловісним, — перефразував я себе.

— Зловісним? — Сенджьоґахара... повільно повернулася до мене.

Не усвідомлюючи, що це означає, я продовжив:

— Він сказав, що його звати... Кайкі.

І потім... мої спогади обірвалися.