Розділ 51: Вампір Койомі - 010

— Отже, тіло цієї дівчинки росте кожного разу, коли вона з'їдає одну зі своїх вкрадених кінцівок, — Ханекава показала, що зрозуміла ситуацію.

Ми з нею розмовляли одразу після заходу сонця першого квітня. Кісшот ще спала. День і ніч вампіра перевернуті, і це стосувалося також і мене, але мені було незручно витягувати з дому таку зразкову ученицю, як Ханекава, в таку пізню годину, тому я спробував прокинутися рано.

Навколо покинутої підготовчої школи був встановлений бар'єр. Так сказав Ошіно.

Він не тільки приховував мою присутність і Кісшот, але й ускладнював звичайним людям пошук школи без провідника… принаймні, так він казав. Тому я попросив Ханекаву підійти ближче, щоб я міг забрати її після заходу сонця.

Ханекава прийшла вчасно на місце, про яке ми домовилися. Як завжди, вона була одягнена у свою форму.

— Привіт. — Ханекава підняла руку. Вона була привітна і зовсім не відчувала ніякої незручності. Це була саме та дистанція, яка була потрібна, і я почувався комфортно.

— Ти принесла те, що я просив?

— Ага. Бачиш?

— О. Дякую. Тоді ходімо, — сказав я, показуючи Ханекаві дорогу до школи.

Приватна власність, прохід заборонено.

Ми пройшли через паркан з табличкою (зруйнований паркан підготовчої школи був відповідним чином зруйнований і повний дірок) і попрямували всередину будівлі.

Ошіно поїхав домовлятися, а Кісшот спала. Я сказав Кісшот, що приведу Ханекаву, але вона, здавалося, не була особливо зацікавлена. Оскільки наша розмова могла бути досить довгою, можливо, було б краще піти в іншу кімнату, але я хотів, щоб Ханекава подивилася, як виглядає Кісшот.

Тому я вирішив поговорити з Ханекавою в кімнаті на другому поверсі, де я зазвичай проводив час, а Кісшот насолоджувалася своїм солодким сном прямо біля нас. Звісно, вікна в кімнаті були забиті дошками, і навіть світло місяця і зірок не проникало всередину. Мені було добре з моїми вампірськими очима, але я подбав про ліхтарик для Ханекави, яка мала нормальний зір, тобто вона сама його дістала.

Після невеликої балаканини (я був позбавлений газет і телевізора з початку весняних канікул) я розповів Ханекаві історію до того ранку… і вона слухала з цікавістю, киваючи.

Зразкова учениця.

Можливо, її цікавість до невідомого перевершувала цікавість більшості людей.

Я розповів їй усе, що міг. Я не хотів нічого приховувати. Навіть якщо це було перше квітня, я не хотів брехати.

І саме коли я закінчив розповідати Ханекаві про «зростання» Кісшот, вона сказала:

— Отже, тіло цієї дівчинки росте кожного разу, коли вона з'їдає одну зі своїх вкрадених кінцівок… «Ця дівчинка» може бути дивним способом називати п'ятисотлітню вампірку, але чи в цьому справа?

Хм. Здавалося, вона добре зрозуміла ситуацію.

Так, я кивнув.

— Коли вона з'їла свою праву ногу… від коліна вниз, вона постаріла приблизно на два роки, тож… Так, після повернення решти рук і ніг вона, мабуть, повернеться до свого старого тіла… і виглядатиме як двадцятисемирічна.

— Ага.

— Ну, якщо висловитися в стилі Лорда Фрізи, у неї залишилося ще дві трансформації, одна для правої ноги і одна для обох рук.

— Це мені все прояснює, — сказала Ханекава, поглянувши на Кісшот, яка хропла на простому ліжку, яке змайстрував Ошіно.

Хоч вона й вампірка, на перший погляд вона просто мила дванадцятирічна дівчинка… Те, що ми з нею разом перебуваємо в покинутій будівлі, віддає чимось кримінальним.

Мені залишалося тільки молитися, щоб Ханекава не дійшла до такого висновку.

— То, можливо, це моя вина, — сказала вона.

— Га? Що саме?

— Твоя зустріч із вампіром.

— …

Чому вона так думає?

Хоч я й казав, що не хочу нічого приховувати і розповів їй усе, що міг, я не був повним ідіотом. Хіба я не пропустив ті речі про її трусики і брудні книжки?

Але, як виявилося, я хвилювався даремно.

— Чутки мають дивну здатність збуватися, чи не так? Особливо це стосується історій про привидів і тому подібного. Кажуть, що чутки мають здатність… знаходити шлях до тебе.

— Хм. Але ж я не…

А.

Точно. Того дня… я почув чутку від Ханекави.

Чутку про вампірів. Гуляй сам вночі, і…

— Але це не має сенсу. Ти розповіла мені про чутку, тож ти теж повинна була натрапити на вампіра.

— Я не повинна, ймовірно, просто збільшуються твої шанси… Крім того, я ж теж натрапила, чи не так?

— Га?

— Ти, Арараґі.

А. Точно.

Я теж був вампіром.

Отже, ось воно що: на шляху до боротьби з Драматурґією я випадково зустрів Ханекаву, тоді і там, можливо, через таку підвищену ймовірність.

Кожна дивина має свої причини.

Причина, чому я зустрів вампіра…

— Є ще один спосіб думати про це. Що чутка насправді передує дивині, що чутки змушують їх народжуватися. Як і з усними переказами, розумієш?

— Розумію. Про них пліткують, тому що вони існують, чи вони існують, тому що про них пліткують? Це як курка чи яйце, що з них смачніше?

— Га? Мені більше подобаються яйця.

Я мав на увазі це як жарт.

Невдалий жарт.

— …Ти знаєш відповіді на все, чи не так?

— Не на все. Я просто знаю те, що знаю.

— Ось як, — кивнув я, перш ніж повернути розмову в потрібне русло. — Відкинемо розмови про чутки. Ханекава, вчора ти докладала всіх зусиль, щоб знайти вампіра, якщо на те пішло.

Тоді я збожеволів. Цього разу я не злився, звичайно.

— Чому ти це робила? Існування, більше за людей, чи що? Ти казала, що хочеш поговорити з кимось, чи щось таке?

— Ну, не те щоб я серйозно шукала вампіра. Швидше, я тупцювала на місці через те, чого, як я знаю, не існує. Як би це сказати… можливо, я ходила колами і хотіла змін у своєму житті?

— Змін, еге…

У моєму випадку я їх отримав, не тільки в житті, але й у біології.

Це було занадто.

Але… зразкова учениця.

Президент класу серед президентів класів, Ханекава Цубаса, відчуває, що ходить колами, стало для мене несподіванкою.

З іншого боку, можливо, це було нормально… вона ж людина.

Що стосується мене, то я все ще відчував себе загубленим, навіть будучи вампіром.

Насправді, я відчував себе набагато більш загубленим.

— Це був просто мій спосіб спробувати втекти від реальності.

— Я б і сам хотів повернутися до реальності.

— Я впевнена, що ти зможеш, — сказала Ханекава. Вона нічим не підкріплювала свої слова, але мені було приємно. — Як я вже казала, я хочу допомогти, але, враховуючи, наскільки обурлива ситуація, не відчувається, що я можу багато зробити.

— Це неправда, — сказав я, вказуючи на рюкзак, в якому було все, що принесла Ханекава. — Цей одяг і предмети першої необхідності — велика допомога.

— О, та нічого особлмвого, — сором'язливо сказала Ханекава. — Чому б тобі швидше не переодягнутися? Твій одяг в жахливому стані.

— Кх.

— Чесно кажучи, я була шокована, коли ти прийшов зустріти мене в такому вигляді. У цього Ошіно немає одягу, який ти міг би позичити?

— Все, що у нього є, це ці гавайські сорочки…

— Що не так з гавайською сорочкою?

— Було б краще, якби це були сорочки «LOHAS», — сказав я, підбираючи перше схоже за звучанням слово, яке спало мені на думку.

Не те щоб я знав, що це означає.

У будь-якому випадку, я не міг продовжувати ходити в одязі, в якому був. Це не було б проблемою, якби я міг генерувати матерію, як Кісшот, але само собою зрозуміло, що я не міг.

— Так, ти маєш рацію. Емм…

Все ж таки, мені було незручно переодягатися перед дівчиною… Мені ж доведеться знімати штани.

— Подумавши, можливо, немає потреби поспішати… йой!

Я щойно усвідомив дещо.

Попередньої ночі я попросив Ханекаву «купити мені змінний одяг», не замислюючись, але… з огляду на мою ситуацію, хіба це не означає не тільки сорочки і штани, а й спідню білизну?

— …

Що…

Щоооо?

— Я-я думаю, я міг би хоча б сорочку переодягнути, — сказав я, зберігаючи спокійний вигляд, коли тягнувся до рюкзака, який принесла Ханекава.

Він був досить повний… Ну, в ньому було більше, ніж одяг… Але коли я розстебнув блискавку, одяг був зверху.

Власне, спідня білизна була зверху.

— Розмір «M» підійде?

— Т-так…

— Я купила тобі і боксери, і плавки.

— …

Навіщо так турбуватися?

Ні, насправді… це моя вина. Справді. Яким же я був дурним? І через це Ханекава пережила ще більше збентеження, купуючи і боксери, і плавки…

— …? Щось не так? Ти не збираєшся переодягатися?

— Збираюся… — сказав я, хапаючи просту сорочку, складену під спідньою білизною. Вона виглядала зовсім новою, але вона була не в пакеті, і бирка була знята. Ханекава випрала і висушила одяг після покупки?

Навіщо заходити так далеко?

Ніби я тримаю на неї компромат!

У будь-якому разі, я зняв свою подерту сорочку і почав просовувати руки в рукави простої сорочки.

— Зачекай секунду, — сказала Ханекава.

Я зупинився, але, ем, я був ніби з голим торсом…

— Я знала це… я теж вчора так думала, але твоє тіло трохи інше, Арараґі.

— Га? — Але тепер, коли вона згадала про це…

Чи я… трохи більш м'язистий?

Ні, більше, ніж трохи, у мене з'явився прес.

— Я знала це, — повторила Ханекава. — Щось здавалося трохи не так, коли я бачила тебе вчора ззаду, то це були твої м'язи. Ти також виглядаєш більш худим, більш рельєфним.

— …

Впізнавати хлопців, яких вона ледь знає, ззаду… Ханекава, то хто ти насправді?

Ось у чому питання.

Потім…

— Бу-бу-бу…

Кісшот, здавалося, раптово прокинулася.

Якщо вам цікаво, коли вона «росла», її одяг і волосся змінювалися разом з її тілом. У десять років вона носила пишну сукню і мала коротке, підстрижене волосся, але тепер, коли їй було дванадцять, у неї було довге волосся, і її сукня виглядала трохи більш дорослою.

— Звісно, твоє тіло змінилося, ти ж став вампіром. Наші сили зцілення працюють, щоб підтримувати наші тіла в оптимальному стані.

— Га?

— Ммм…

Видавши це пояснення, Кісшот задрімала.

Вона прокинулася чи спить…

Все ж таки, таке відчуття, ніби вона кинула бомбу?

З іншого боку, можливо, так і є. Мої нігті не росли з тих пір, як я став вампіром, і мені не потрібно було митися. Я не міг сказати цього лише через тиждень, але я сумнівався, що моє волосся теж росло.

Ось чому це так. Моя нова статура представляла ідеальну кількість м'язів для мого тіла і структури кісток.

І якщо продовжувати в тому ж дусі, то можна досягти м'язових висот Драматурґії або перетворити частини свого тіла на зброю, застосувавши цю здатність.

— …Вона знову заснула.

— Так. Схоже, підйом і сяйво — це не її стиль.

— І їй п'ятсот років?

— За її словами.

— …Вона мене взагалі не помітила. — Потім Ханекава сказала. — Вибач, — і доторкнулася до моєї верхньої частини тіла.

Вона почала повільно гладити мій прес і груди.

Гладити.

Гладити.

…Ой-йой, я трохи збудився.

Чому вона це робить?

— Ти все ще відчуваєш себе як людина. Але з ледь помітною більшою еластичністю м'язів.

— …

Простий випадок інтелектуальної цікавості. Так, звичайно.

— Ти кажеш «як людина», але ти торкалася тіл інших чоловіків?

— Га? Ні-ні, ніколи. — Ханекава швидко відірвала руку від мого тіла, раптом засоромившись. — Ти маєш рацію, я говорила з уяви, а не з досвіду. Мені не слід так робити… Швидше одягни сорочку.

— Д-добре.

Я одягнув сорочку.

Вона сказала, що це «M», але вона трохи завелика… я подумав, що це не проблема. Мені також сподобалось, що це проста сорочка.

— Хм. То вона підходить?

— Так. Дякую… точніше, вибач за це. Я тобі все поверну, як тільки все закінчиться.

— Забудь про це. Я економила гроші з новорічних подарунків з самого дитинства.

— Не витрачай такі гроші на мене!

Гроші я можу відшкодувати, а спогади — ні!

Яка незбагненна жінка…

Необережне прохання до неї може мати жахливі наслідки.

— Там під ними дві толстовки. О, джинси підійдуть як штани?

— Так. Легкість пересування — ось що найважливіше.

— Я виміряла розмір талії та внутрішнього шва на око, але просто скажи мені, якщо вони занадто тісні або занадто короткі. Я піду куплю іншу пару.

— …

Примітка для себе: терпіти, навіть якщо вони трохи тісні або короткі.

Хоча я не переодягався в них в той момент, я вирішив хоча б перевірити джинси і почав нишпорити по дну рюкзака.

Потім я знайшов сумку.

Це була паперова сумка з відомого книжкового магазину.

Здавалося, що всередині було близько десяти книг.

— …?

Коли я витягнув її, без особливої причини, Ханекава сказала мені:

— О, це подарунки. Ти вчора купив книгу з айкідо, чи не так? Ту, що ти залишив біля шкільних воріт. І, судячи з твоєї історії, ти отримав її для того, щоб боротися з тією великою людиною, чи не так?

— Ну… так.

Ось як вона оцінила Драматургію. «Велика людина».

А вона досить смілива, чи не так?

— Зрештою, посібник з бейсболу, який я купив разом з ним, виявився більш зручним.

— А. Той, який ти читав, коли ми зустрілися, чи не так?

— До чого ти хилиш?

— Ну, ти мав рацію, коли намагався підготуватися до важкої битви, але я також подумала, що ти робиш це неправильно. — Ханекава кивнула.

— Я не згоден з тобою в цьому. Ти маєш на увазі, що зубрити допоможе лише до певної міри.

Вона бачила мене напередодні. Мій грубий стиль бою. Наскільки я покладався на удачу, як я просто сприймав речі такими, якими вони є.

— Ніхто не витрачав би роки на практику, якби міг опанувати її, гортаючи книгу.

— О, ні-ні, я не це мала на увазі, — сказала Ханекава. — Айкідо і бейсбол — це те, що роблять люди, чи не так?

— …? Ну, я думаю, що захоплення руки було марним проти Драматургії, але якщо його регенерація була не дуже хорошою, то зламати йому руку могло мати якийсь ефект?

— Еммм. Ти звучиш так грубо. Але це теж не те. Йдеться не про те, хто приймає удар, а про того, хто його завдає. Я говорю про твій бік, Арараґі.

— Га?

— Айкідо — це людський стиль бою, а бейсбол — людський вид спорту. Твоя сила зараз явно більша, ніж у людини, Арараґі, тому айкідо, бейсбол або щось подібне, здається, лише обмежить твою силу.

— Ааа.

Вона мала рацію.

Насправді, бейсбольний м'яч був занадто легким для мене. Штовхання ядра було нормальним. І тільки коли я схопив той валик, він здався мені правильним.

Усі мої характеристики були покращені одночасно, тому мені було важко це усвідомити, але, як я вже казав, людські техніки можуть насправді стримувати мене.

— Тож я думаю, що тобі варто читати зараз це, — сказала Ханекава, відкриваючи паперовий пакет, який я взяв з рюкзака, і показуючи мені, що всередині.

Це була манґа.

Прямолінійна серія шкільної бойової фантастики. На обкладинці був хлопець у шкільній формі.

— …!

— Я шукала таку, де головним героєм був вампір-старшокласник, але не змогла знайти, тому вибрала таку, де головний герой — хлопець, який використовує надздібності.

— В-вибрала…

— Так само, як тут, — сказала вона, відкриваючи сторінку, де хлопець, ймовірно, головний герой, біг по стіні, — ти, мабуть, зараз можеш рухатися, ігноруючи закони фізики.

— А-ага…

Я на мить розгубився, але зачекай. Можливо, це не така вже й погана ідея?

Насправді, це навіть досить хороша ідея.

Я все ще чіплявся за здоровий глузд, який я здобув як людина, згідно з Драматургією. У його словах була вага, оскільки він був колишньою людиною, як і я. І, як він і сказав, я сам собі викопав яму під час нашої битви, тому що цей здоровий глузд занадто сильно тримав мене.

Я був здатний зробити сальто назад, заради Бога, тож я напевно міг бігати по стіні.

— О… зрозумів.

— Я її прочитала. Досить весело.

— Хм…

Я раніше не чув про цю манґу, але вона виглядала веселою.

— Є фентезійний роман, який я б особисто рекомендувала, але я подумала, що манґа може бути найбільш ефективним рішенням, враховуючи твої цілі. Візуальне навчання також допоможе тобі краще запам'ятовувати.

— Це точно правда.

— Ну, спробуй використовувати їх як орієнтир. Після цього вибери те, що тобі подобається.

— …Дякую.

І… Я ще не розповів Ханекаві, що мені потрібно буде зіткнутися з Епізодом і Гільйотиною після цього. І щодо підготовки…

Боже, вона не звичайна дівчина.

— Ось. Подарункова картка книжкового магазину на такий випадок.

— Це більше, ніж підготовка!

— Хм? Ти б віддав перевагу готівці?

— Не можу повірити!

Хто я?

У будь-якому разі… Я з вдячністю прийняв те, що Ханекава була достатньо уважною, щоб запропонувати мені. Включаючи подарункову картку.

У мене серйозні проблеми з грошима. Через те, що я купую забагато книг.

— Ти моя рятівниця, Ханекава. Я обіцяю, що колись віддячу тобі.

— Та ні. Це все, що я можу зробити.

— Все, що ти можеш зробити? Цього більш ніж достатньо.

Чесно кажучи, це було обнадійливо. Що, я думаю, також означало, що я почувався пригніченим.

Я не міг назвати Ошіно союзником, а що стосується Кісшот, то це справді її справа, і до того ж вона вампір.

Я не очікував, що відчую таке полегшення від розмови з кимось.

Ні, це не тому, що я розмовляв з будь-ким, а з другом.

— Дякую. Я серйозно.

— О, перестань. Для цього і потрібні друзі, чи не так? Не соромся дати мені знати, якщо ти хочеш, щоб я ще щось зробила, Арараґі. Хоча це все, що я можу зробити на даний момент.

— Так. Я буду на тебе розраховувати.

— О, точно. Ти хочеш, щоб я прибрала в цьому класі?

«Він виглядає як повний безлад», додала вона.

Ну, будівля була занедбана.

Не встигла вона про це сказати, як Ханекава почала рухатися, але зачекай, я насправді не міг їй дозволити це зробити.

— Все гаразд. Він був таким, коли ми його знайшли.

— Це не привід залишати його в безладі. Нам варто почати з того, що ми можемо, і… хм? Гей, що це? — сказала Ханекава, піднімаючи щось з кутка кімнати.

На мить я теж не мав уявлення, що це таке. Але лише на мить. Це був ще один пакет з того ж відомого книжкового магазину, але ні той, який принесла Ханекава, ні той з айкідо, бейсболом і класичною музикою, який я придбав напередодні ввечері.

Але я пам'ятав, що бачив його.

І тоді я зрозумів.

Так. Це була сумка з двома брудними книгами, яку я, як мені здавалося, викинув у перший день весняних канікул.

— Бу-бу-бу.

Це була Кісшот, яка здавалася напівсонною позаду нас.

— Я забула тобі сказати. Цю сумку, за яку ти так дорого тримався, я знайшла на узбіччі дороги, тому принесла її сюди для тебе.

— Т-тииии!

— Ммм…

Чорт забирай, знову заснула.

О ні… Ханекава дивилася на книги всередині.

Старшокласниця дивилася на брудні книги про старшокласниць…

— Хм, коли ти зустрів цю вампірку, ти… повертався з книгарні, чи не так? 25 березня? У ніч на той день, коли ми вперше зустрілися?

— …!

Ого!

Я не міг повірити, що вона така прониклива!

Але хіба вона не може неправильно зрозуміти ситуацію найгіршим чином?

— Хехее.

Ханекава подивилася вгору і повернулася до мене, широко посміхаючись. Ліхтарик освітлював її прямо знизу, і мені здавалося, що я стою перед дивиною.

Вона взяла одну з книг з сумки і відкрила її на випадковій сторінці.

На жаль, вона містила приголомшливо ідіотську спеціальну рубрику про «Старост Класів в окулярах».

Вона запитала мене найдобрішим муркотінням.

— Тож. Що це?