Розділ 90: Розділ 90

Розділ 90

Після обстеження та госпіталізації в клініці Клаеля виписали.

Настав сьомий день подорожі. Попри всі злети й падіння… їхня весела відпустка закінчувалася сьогодні.

-Тепер, коли все скінчилося, навіть якось не хочеться їхати…

-Так. Мені було дуже весело.

Рейна усміхнулася, хоч у її виразі й відчувалася легка самотність, і склала руки разом.

-Ми сьогодні одразу повертаємося додому?

-Так… але до потяга ще є час, тож давай купимо сувеніри й трохи прогуляємося перед від’їздом.

-Добре! Ходімо!

Рейна радісно погодилася.

Як і слід було очікувати від туристичного місця, на сусідніх вулицях було розташовано безліч магазинів.

Клаель і Рейна йшли разом, заглядаючи в кожен з них.

-Треба купити щось для друзів з Академії… і ще для мешканців містечка.

-Думаю, для містян солодощів буде достатньо.

-Так. А для моїх друзів я візьму сережки з мушель. Я знайшла милі рожеві!

-А, звучить непогано.

-Клаель, а ти нічого не купиш Ройвуду?

-Тому типу… а, точно. Може, візьму йому алкоголю.

Клаель купив рідкісну пляшку спиртного.

Це був фруктовий лікер, привезений кораблем з іншої країни.

-Хм…?

Поки він розглядав сувенірну крамницю… дещо раптом привернуло його увагу.

Це було намисто з перлів на срібному ланцюжку. Воно не було дорогим і не мало жодного ефекту — просто звичайний аксесуар.

Клаель несвідомо взяв намисто й підняв його до Рейни.

-Клаель?

-Е? А, ні… вибач.

-Ні? Щось сталося?

"............"

Рейна нахилила голову, а Клаель чомусь занервував.

Не було потреби хвилюватися через щось подібне.

-…Мені здається, воно тобі пасуватиме, Рейно. Давай купимо.

-Е…?

Нефритові очі Рейни розширилися.

Але вже наступної миті її обличчя засяяло, немов квітка, що розцвіла.

-Я така щаслива! Щиро дякую!

-Н-не думаю, що це щось настільки захопливе…

Клаель прочистив горло й передав намисто продавцю для оплати.

-Ось…

-Так. Будь ласка.

-Га…?

Рейна повернулася до нього спиною й рукою відкинула волосся.

Її біла шия відкрилася… і Клаель кліпнув очима.

(Невже… вона хоче, щоб я на неї його одягнув?)

"............"

Рейна мовчки оголила шию і чекала.

Не було жодних сумнівів — вона хотіла, щоб він сам застібнув намисто.

-Т-тоді… вибач.

Клаель сам здивувався тому, як сильно тремтіли його пальці, коли застібав намисто на шиї Рейни.

(Що це... ця таємнича напруга...)

Її біла шкіра. Вона була схожа на перлину.

Її шия була такою тонкою й тендітною, що здавалося — варто лише трохи натиснути, і вона зламається.

-Нн…

-В-вибач.

-Ні, все гаразд...

Коли його пальці торкнулися її потилиці, Рейна тихо видихнула через ніс.

Йому здалося, що її шкіра трохи почервоніла, і разом із напруженням у ньому почало наростати відчуття провини.

(Заспокойся… це ж нічого особливого…!)

Борючись із собою з усіх сил, Клаелю нарешті вдалося застібнути застібку та одягнути намисто на Рейну.

Рейна повернулася до нього й усміхнулася так яскраво, наче розквітла троянда.

-Дякую… Я буду берегти його!

-Я-Я радий, що тобі сподобалося…

Однієї цієї усмішки було достатньо, щоб усі його зусилля здавалися вартими того.

Коли Клаель із полегшенням розслабив плечі, навколо раптом вибухнули оплески.

-Красень, брате!

-Яка ж ви мила парочка!

-Так зворушливо… Я щойно побачив щось безцінне…!

Покупці й працівники магазину навколо почали їх підбадьорювати.

Він лише допоміг одягнути аксесуар, то чому всі так розхвилювалися?

Намагаючись утекти від уваги натовпу, що розпалився, Клаель схопив Рейну за руку й вийшов із крамниці.

Вони ще деякий час йшли… поки не покинули торговий квартал.

-Серйозно… вони взагалі не розуміють, про що говорять…

-Клаель…

-А, вибач. Я схопив тебе за руку, так?

-Ах...

Коли Клаель відпустив її руку, Рейна виглядала трохи розчарованою, сумно опустивши брови.

-Уже майже час прибуття потяга. Ми купили сувеніри… тож ходімо на станцію.

-Так… подорож справді закінчується…

-Ага. Один тиждень… минув швидше, ніж я думав.

-Так… він промайнув як мить. Мені було справді весело…

Коли вони йшли стежкою до станції, Рейна тихо зітхнула.

-…Коли літні канікули закінчаться, я знову буду далеко від тебе… сумно.

"............"

Чи це була туга за домівкою?

Схоже, життя в місті, далеко від рідного дому, було важким і для Рейни.

-Ніхто не хоче, щоб літні канікули закінчувалися… усі студенти такі.

-Ти теж так думаєш, Клаель?

-Так, звісно. Коли я був студентом, то теж проклинав кінець літа… навіть попри те, що був священником.

Він жартома сказав це, і Рейна усміхнулася.

-Ну, якщо це подорож, то ми можемо поїхати знову наступного року.

-Наступного року?

-Так. Хочеш знову поїхати до моря? Або цього разу спробуємо гори. Справжній кемпінг теж може бути веселим.

-………………Точно. Завжди є наступний рік.

Хоч Рейна й виглядала пригніченою, слова «наступний рік» одразу підняли їй настрій.

-Я вже чекаю цього. Відтепер я щороку створюватиму з тобою нові спогади, Клаель.

-…Ну, так.

Хоч у нього й було відчуття, що якщо Рейна закохається в одного з «романтичних персонажів» в Академії, усе може змінитися.

(Колись Рейна стане самостійною… але до того часу я за будь яку ціну її захищатиму…)

Клаель і Рейна сіли в потяг.

Вони зайняли вільне місце й подивилися у вікно.

(Дякую тобі, узбережжя Аміра. За це чудове літо…)

-Га?

Клаель подумки прощався з пляжем… коли помітив на платформі кількох знайомих людей.

-Усі сюди, в цей вагон! Швидше!

-Гей, не можна бігти швидше!? Ми ж не встигнемо!

-Ти надто довго вибирав бенто! Потяг відправляється через хвилину!

Тими, хто з’явився, були вже знайомі чотири «романтичні персонажі».

Ерік, Вінсент і Вілл вбігли на платформу, несучи бенто зі станції та багаж.

-Хмм-хмм… Га? Цей потяг пахне Рейною! Невже Рейна тут!?

Звісно ж, красень-шота Луєй теж був із ними.

-Якщо Рейна тут, може, я зможу посидіти в неї на колінах? Тоді дорога додому буде— уф!?

Хтось у формі працівника станції з надзвичайно мускулистою статурою підставив Луєю підніжку.

Працівник станції з котячою головою змусив Луєя впасти, і його багаж та бенто розлетілися навсібіч.

-Ой… Що ти робиш, Луєй!?

-Н-ні… Той працівник станції… зник!?

-Мені здалося, ніби щось на шаленої швидкості полетіло в небо… Це була галюцинація?

-Та забудь про це, хапай багаж — ой ні! Двері зачинилися!?

Поки вони кричали та галасували, двері потяга зачинилися.

«Романтичні персонажі» мали сісти в той самий потяг, що й Клаель із Рейною… але, схоже, вони запізнилися.

-…Добре, що нам не довелося їхати з тією галасливою компанією.

-Щось трапилося, Клаель?

-Ні, нічого…

Наприкінці вони стали свідками чогось дивного… але так чи інакше, їхня подорож добігла кінця.

.

.

.

(П.П Ця четвірка вже навіть ангелів задовбала, шо ті їх починають менше підпускати до Клаеля та Рейни ахахха.)