Розділ 74: Розділ 74

Розділ 74

-А тепер ми запливаємо до «Печери сяйливих фей».

Жінка-гід заговорила спокійним тоном.

Насолоджуючись океанськими краєвидами близько години, вони прибули на місце проведення головної події.

Перед ними височіла скеля така висока, що доводилося задирати голову. Над ними нависав стрімке вертикальне урвищe.

Хоча це була крута скеля, у ній була печера — приблизно в п’ять разів ширша за човен, і в неї заходила вода.

-Будь ласка, займіть свої місця. Ми входимо в печеру.

Човен сповільнив хід і почав повільно заходити в печеру.

Печера була просторою і високою. Достатньо великою, щоб туристичний човен міг легко туди пройти.

Оснащений ліхтарем спереду, човен повільно просувався вперед, заглиблюючись у печеру.

Чим далі вони запливали, тим менше доходило сонячного світла, і навколо ставало темніше.

-Ох…!

Але темрява не викликала страху.

Навпаки — усе навколо наповнилося захопленням і подивом.

Стіни печери почали світитися м’яким зеленим світлом, і ніжне сяйво огорнуло човен.

-Неймовірно…

-Яка краса…

Пасажири один за одним вигукували захоплені звуки.

Мох, що вкривав стіни, випромінював світло, створюючи всередині печери казкову атмосферу.

Світло було переважно зеленим, але час від часу мерехтіло червоним і синім, забарвлюючи стіни печери у складні кольори.

-Це «Печера сяйливих фей». На її стінах природно росте мох із магічною силою, який і випромінює таке світло.

Гід почала говорити тихим тоном.

-Чому саме цей мох світиться — невідомо, але за місцевими легендами, ця печера є місцем збору морських фей. Кажуть, вони влаштовують тут таємні бенкети, а мох світиться, щоб феям не заважала темрява.

-Так красиво… лорде Клаель…

-Так… дуже красиво…

Він подумав, що йому бракує слів, але видовище було настільки прекрасним, що нічого складнішого й не спадало на думку.

-...Мм.

Раптом рука Рейни лягла на руку Клаеля.

Це був несвідомий рух — вона просто природно потягнулася до нього.

"............"

Не було потреби різко відсмикуватися.

Клаель залишив свою руку поверх її, закарбовуючи це фантастичне видовище в пам’яті.

Чим глибше вони заходили в печеру, тим сильнішим і складнішим ставало світло.

Коли вони дісталися центру печери, що пронизувала величезну скелю, навколо човна почали повільно обертатися смуги семикольорового світла.

-Е…?

-Що це...?

У цей момент серед пасажирів прокотилося перешіптування.

Попереду, на шляху човна… семикольорове сяйво почало збиратися, ніби намагаючись набути форми.

-Ворог!?

-Цц… навіть під час подорожі, серйозно!?

Ерік і Вінсент підвелися, схопившись за мечі на поясі. Поруч із ними Вілл і Луєй також насторожилися.

-Не бійтеся… діти людські.

Однак із зібраного світла з’явилася людиноподібна фігура, одягнена у сріблясто-білий одяг.

З прекрасним обличчям, довгим нефритово-зеленим волоссям і напівпрозорими крильцями, схожими на комашині, вона зависла перед човном, що зупинився.

-Ф-фея…?

-Ні, але… вона ж величезна. Розміром із людину.

Її вигляд дуже нагадував те, що називають «феєю»… але зазвичай феї настільки малі, що можуть поміститися на долоні, тоді як ця жінка була розміром із людину.

(Вона з’явилася…!)

Поки «романтичні персонажі» були приголомшені, лише Клаель розумів, що відбувається.

Це була подія, яка також траплялася в грі.

Жінка, що з’явилася перед ними, — це Королева фей Титанія. Вона буквально правила расою, відомою як феї.

Метою її появи було попередити Рейну.

Вона прийшла повідомити про наближення нападу монстрів на цей пляж.

(Титанія попереджає про монстрів, які намагаються воскресити злого бога, і ми готуємося разом із «романтичними персонажами» дати їм відсіч… Невже Наслідний принц і інші тут саме через це?)

Можливо, це був вплив примусових подій гри.

«Романтичні персонажі» могли бути приведені сюди самою долею, щоб об’єднатися й захистити людей від нападу.

-Ти мабуть «Свята Рейна». Моє ім’я Титанія… я королева, що править феями.

Титанія звернулася до Рейни з ледь помітною, швидкоплинною посмішкою, яка ніби розчинилася в повітрі.

-Т-так… я Рейна…

-«Свята»?

-Вона сказала «Свята Рейна»?

Коли Рейна відповіла, серед пасажирів прокотилося перешіптування.

Ерік взяв на себе ініціативу заспокоїти їх: «Тихо! Не перебивай їхню розмову!»

-«Свята Рейна», сьогодні я прийшла, щоб висловити тобі вдячність.

-Вдячність?

-Дякую тобі за те, що ти перемогла загарбників… нащадків давнього чужого бога, і врятувала цю землю. Завдяки тобі були врятовані не лише люди, а й феї. Великій «Святій» ми висловлюємо найглибшу подяку.

-Е…?

Клаель здивовано подивився на Рейну.

Ця розмова відрізнялася від тієї, що була в грі. Спочатку Титанія мала повідомити про напад ворогів, а не висловлювати подяку.

(Родичі чужого бога… це, мабуть, ті рибоподібні монстри, так? Вона їх перемогла? Коли?)

-Ні, я нічого особливого не зробила. Просто в мене був вільний час, тож я швиденько з ними розібралася.

Рейна байдуже відповіла.

Невже вона справді перемогла монстрів...? Хоча вона завжди була з Клаелем, коли вона це зробила?

-Як знак нашої вдячності, будь ласка, прийми це.

З руки Титанії випливли дві світлові частинки.

Коли світло опустилося на долоню Рейни, воно перетворилося на кільця.

-Це…?

-Це кільця, наділені благословенням фей. Вони мають силу розвіювати темряву й стануть тобі у пригоді в майбутньому.

-Дякую, Ваша Величносте.

-Можеш просто називати мене Титанія, «Свята».

-Тоді, будь ласка, називайте мене просто Рейна. Титаніє.

-Так… ми ще колись зустрінемося… Прощавай, Рейно.

З цими словами Титанія зникла.

Два кільця, що лежали на долоні Рейни, були нагородою за подію на морі.

(Якщо вона отримала ці кільця… значить, вона справді завершила подію…?)

Виходить, мета їхньої поїздки на цей пляж уже якось була досягнута.

Клаель, ошелешений таким неочікуваним розвитком подій, безсило опустив плечі.