Розділ 70: Розділ 70

Розділ 70

-Нн… Уже ранок?

Клаель потер сонні очі й сів на ліжку.

Сонячне світло просочувалося крізь завішене вікно.

У тьмяному освітленні він глянув на настінний годинник — була лише шоста ранку.

-Суу… суу…

Перевівши погляд убік, він побачив Рейну, яка мирно спала на ліжку неподалік.

Очі, обрамлені довгими віями. Рожеві губи, з яких тихо виривався подих. Витончена лінія носа.

Наче порцелянова лялька, яку майстер створював усе життя.

Її риси обличчя були настільки ідеально виліплені, що важко було повірити, що вона жива людина.

-……О-о.

Недобре. Він дивився, наче зачарований.

Перш ніж він це усвідомив, секундна стрілка годинника обернулася приблизно десять разів.

Скільки б він не дивився, її краса ніколи не тьмяніла — це був справжній витвір божественного мистецтва.

(Серйозно… Це вже занадто. Що я взагалі роблю?)

Клаель прочистив горло й похитав головою.

Хоча він був для неї як батько, він дивився на спляче обличчя дівчинки, яку виховував... це вже якось моторошно.

Що ще важливіше... йому варто перевдягнутися, поки Рейна не прокинулася.

"............"

Клаель затамував подих і тихо підійшов до дорожньої сумки на підлозі, намагаючись не розбудити Рейну.

Він дістав змінний одяг, поклав його на стіл і потягнувся до ґудзиків на сорочці.

"............"

-Нн…?

На мить йому здалося, що на нього спрямований пильний погляд.

Клаель обернувся... але Рейна все ще мирно спала, як і раніше.

"............"

Може, йому просто здалося?

Йому здавалося, ніби хтось спостерігав за ним... але Рейна спала, і в кімнаті більше нікого не було.

(Рейна, вдає, що спить, щоб підглядати, як хлопець перевдягається… та ну, неможливо.)

Клаель пирхнув і відвернувся. Він продовжив перевдягатися.

Він зняв сорочку, залишивши верхню частину тіла голою, потім зняв штани, залишивши лише спідню білизну.

Відчуття погляду стало ще сильнішим… але, мабуть, це все ж йому тільки здається. Не звертаючи уваги, він надягнув чисту сорочку.

Потім одягнув нові штани, затягнув ремінь… і закінчив перевдягатися.

-Гаразд…

-Суу… суу…

Він знову обернувся, щоб перевірити Рейну.

Її очі все ще були заплющені — нічого не змінилося.

Він глянув на годинник — стрілка вже показувала сьому.

Скоро мав бути час сніданку... можливо, час будити Рейну?

-Нн… лорде Клаель?

-А, ти прокинулася. Я якраз збирався тебе будити.

Рейна ніяково потерла очі й підвелася в ліжку.

Її тіло, приховане під ковдрою, було оголене, а з-під розпатланої нічної сорочки виглядали її декольте та стегна...

-Ой… я піду в сусідню кімнату.

Клаель відвів погляд від її перлинно-білої шкіри й зайшов до сусідньої кімнати.

-Як перевдягнешся, підемо на сніданок… я почекаю.

Він зачинив двері та сів на диван у сусідній кімнаті.

Він розгорнув книжку в м’якій обкладинці, яку приніс із святилища, і почав пробігатися очима по сторінках, щоб прояснити думки.

Після приблизно десяти хвилин очікування... двері відчинилися, і всередину зазирнула Рейна.

-Вибачте, що змусила чекати. Я вже перевдяглася.

-А, зрозуміло.

Він закрив книжку в м’якій обкладинці, поклав її на стіл і встав.

Коли він подивився на Рейну… вчора на ній була біла сукня, а сьогодні — чорна без рукавів.

Вона мала досить відвертий виріз на грудях, а на плечах трималася лише на тонких зав’язках.

"............"

Не кажучи ні слова, Клаель порився в дорожній сумці й дістав сорочку, щоб накинути її на неї.

-Лорде Клаель?

-…Ну, ми все ж у готелі.

Купальник, можливо, і був прийнятним на пляжі, але всередині готелю цей одяг занадто оголював шкіру.

Йому здавалося, що він, можливо, перебільшує… але нічого не міг із собою вдіяти — надто вже він її опікував.

-Муу…

Рейна надула губки й мовчки тиснула на нього своїм невдоволенням… але зрештою зітхнула.

-Ну, гаразд. Мені це навіть подобається.

-…Про що ти?

-Я про те, що почуваюся спокійно, коли оповита вашим ароматом, лорде Клаель.

Сорочка, яку він поспіхом накинув на неї, була саме Клаеля.

Якщо подумати, він, мабуть, мав би дати їй її власний одяг… але він не міг просто так ритися в сумці Рейни, де, ймовірно, була її білизна.

-…Тоді підемо до ресторану?

-Так!

Клаель уже не міг змусити себе попросити сорочку назад, тож вони разом вийшли з кімнати.

(До речі… коли Рейна поїхала до королівської столиці вступати до академії, кілька моїх сорочок зникли…)

Це питання раптом спало йому на думку, але, напевно, їх просто здув вітер, поки вони сушилися чи щось таке.

І справді, чому ця думка прийшла йому в голову лише зараз… Клаель нахилив голову, спантеличений.

.

.

.

(П.П Хехе, а Рейна в нас то збоченка, любить нюхати рубашки Клаеля, чи підглядувати за ним. А Клаель тіки зара вирішив додуматись, куди ж подівались його сорочки хаахахах.)