Розділ 64: Розділ 64

Розділ 64

Клаель взяв Рейну за руку і повів її кам'яними сходами вгору.

Обидвоє були в купальниках, але поверх них накинули худі.

Піднявшись майже на сотню сходинок… попереду з’явилася біла споруда, схожа на вежу. Це був маяк, що освітлював нічне море й скеровував кораблі.

-Ми прийшли. Це пагорб, з якого видно захід сонця.

-Вау...!

Місце, куди Клаель привів Рейну, було височиною під маяком, звідки відкривався панорамний вид на море.

Вже сутеніло, і помаранчеве сонце ось-ось сяде за західний обрій, забарвлюючи морську воду в бурштиновий колір.

Небо було сумішшю блакитного та помаранчевого кольорів невимовного відтінку, навіть хмари, що пливли, яскраво забарвилися.

-Як красиво…

-Так, дуже красиво.

Клаель погодився з Рейною, яка тихо промовила це, зітхнувши.

У грі цей пагорб був місцем, куди Рейна приходила, якщо її запрошував один із романтичних персонажів.

Ідеальний краєвид для закоханих, щоб обійнятися разом і помилуватися краєвидом.

Атмосфера була настільки мрійливою й романтичною, що здавалося — навіть незнайомці, які щойно зустрілися тут, могли б поцілуватися.

-Як красиво… справді дуже красиво…

Рейна мрійливо прошепотіла й обережно поклала голову на плече Клаеля.

Вона здавалася справді щасливою. Як і очікувалося, привести її сюди було правильним рішенням.

Це була перша подорож Рейни. Клаель хотів, щоб вона хоча б трохи змогла насолодитися нею.

(Це ще лише перший день… але поки що подорож виглядає успішною.)

Клаель із полегшенням видихнув.

Навіть у своєму попередньому житті він не мав жодного досвіду романтичних стосунків, і все, що він знав про те, як зробити дівчину щасливою, походило лише з симуляторів побачень… але поки що це, здається, працювало.

(Далі все стане складніше… треба буде подбати про належну винагороду.)

Ця поїздка мала на меті не лише розважити Рейну.

У грі мав статися неприємний інцидент, коли з моря з’являться монстри.

Якщо сценарій піде як належить, перші ознаки цієї зловісної події з’являться вже завтра.

А до того часу він мав насолоджуватися поїздкою з Рейною якомога більше.

-Лорде Клаель…

-Гм?

-.....

Про що вона думала?

Рейна, яка притулилася зовсім поруч, підняла погляд на Клаеля.

Можливо, через захід сонця її щоки були яскраво-червоні, немов стигле яблуко.

Її нефритово-зелені очі були злегка вологі, губи трохи розкрилися, й крізь них було видно кінчик язика… це був надто чуттєвий вираз, щоб його могла мати донька або молодша сестра.

Навіть Клаель, який мав би звикнути до краси Рейни, не міг не відчути поштовху від цього вигляду.

-Лорде Клаель…

Рейна ще раз покликала Клаеля.

Потім вона обережно заплющила очі.

-Га…?

Що це за вираз?

Обличчя, ніби вона чекає на поцілунок.

(Ні-ні-ні! Так, атмосфера тут шалено романтична, але я ж не для цього її сюди привів!? Я ж не цілую родичів!?)

Клаель закричав подумки… але Рейна підвелася навшпиньки й наблизила до нього своє обличчя, що чекало поцілунку.

Воно ставало дедалі ближчим — настільки, що вже можна було розгледіти кожну довгу вію.

Побачивши її так близько, ставало очевидно… Рейна володіла надзвичайно витонченою красою.

З таким спокусливим обличчям, що наближалося, здатним звести з розуму будь-кого — чоловіка чи навіть жінку… Клаель, ніби під дією невидимої сили, сам почав наближати свої губи до її.

Його серце калатало так сильно, що здавалося, ніби воно ось-ось вибухне в грудях.

Емоційний сплеск, який він уже не міг контролювати власною волею.

У цей момент уже було незрозуміло, чи він просто піддався атмосфері, але їхні губи були всього за кілька сантиметрів одне від одного…

-Рейна… і хто це взагалі такий!?

Різкий голос розірвав солодку атмосферу.

Слова третьої особи, яка раптово втрутилася, миттєво повернули Клаеля до реальності.

Зрозумівши, що він ось-ось поцілує Рейну, Клаель поспішно відсахнувся.

-Ой…!

Інстинктивно він вигукнув японською.

Це було близько. Ще трохи — і поцілунок справді б стався.

Він повністю піддався надто романтичній атмосфері й уже не міг розрізнити, де закінчується його власна воля, а де починається вплив моменту.

(Намагатися звабити дівчину, яку я сам виховав… що я, Хікару Ґендзі!? Я мало не зробив щось непростиме!)

-Ааа… ми були так близько…

Рейна розчаровано видихнула.

Так, справді… це було дуже близько.

І Рейна, мабуть, теж не планувала цілуватися. Їх просто захопив момент.

-Рейна!

-Гей, що ти робиш!?

-Рейна-сан?

-Старша сестра Рейна?

Було чути кілька голосів.

Коли Клаель повернув обличчя на голоси… біля сходів, що вели на пагорб, стояли четверо гарних чоловіків.

-Ті люди…

Рейна насупилася й виглядала трохи незадоволеною.

Клаель також здивовано розширив очі.

-Р-романтичні персонажі…?

Свіжий красень у стилі принца… Ерік Сейнкл

Занадто самовпевнений лицар красень… Вінсент Флейм

Хитрий інтелектуал у окулярах… Вілл Райліс

Маленький, схожий на тваринку, шота-красень… Луєй Біскіт

Це були герої з гри.

Романтичні персонажі, з якими мала будувати стосунки Рейна, тепер стояли там, ошелешені.

.

.

.

(П.П Бля знову ці дауни приперлись, і обломали такий момент для Рейни, а вона так хотіла поцілувати Клаеля, було б краще, як би ангели схопили б цих деганів, і десь втопили хахахха..)

.

.

Хікару Ґендзі — це головний герой класичного японського роману **«Повість про Ґендзі»** (源氏物語), написаного в XI столітті письменницею Мурасакі Сікібу.

Його часто називають:

-ідеалом «принца-аристократа» в японській літературі

-дуже красивим, харизматичним і романтично активним чоловіком

-символом витонченої любовної інтриги при дворі

У сучасній мові Японії ім’я «Гендзі» інколи використовують жартівливо або іронічно, коли хтось:

-занадто романтичний

-або раптово опиняється в ситуації, де «завойовує» дівчат

-або поводиться як герой любовного роману