Розділ 52: Розділ 52

Розділ 52

Рейна пролетіла небом, і невдовзі до міста прибула карета, якою вона їхала, разом із Лицарями Храму, що її супроводжували.

-«С-Свята»… будь ласка, не відлітайте самі по собі…

-Що ще важливіше, ви ще й літати можете…?

Лицарі, захекані після поспішної гонитви, з полегшенням побачили, що Рейна неушкоджена, хоча й виглядали трохи спантеличеними.

(Ну… тут їх важко звинувачувати.)

Якщо той, кого ти маєш охороняти, раптом відрощує крила й кудись відлітає — будь-хто зробить дивне обличчя.

-Вибачте, я просто…

-Отак просто злітати — не годиться. Дякую всім за вашу наполегливу працю.

"............"

Лицарі ніяково подивилися на Клаеля.

У їхніх очах промайнув сумнів. Вони дивилися на Клаеля так, ніби не до кінця йому довіряли.

-Щось не так?

-Ні… Ми чули, що людина, яка виховала «Святу», перебуває в цьому храмі, але ви виглядаєте доволі молодо.

-А… я взяв Рейну під опіку тут, у храмі, коли мені було вісімнадцять, тож зараз мені двадцять три.

-Двадцять три… Отже, різниця зі «Святою» — вісім років…

"............"

Клаель нахилив голову, дивлячись на лицарів, які тепер мали похмурі вирази обличчя.

Так, між ним і Рейною справді була різниця у вісім років… але що з того?

-Так, лише вісім років різниці. Усього вісім.

У розмову втрутилася Рейна.

З якоїсь причини вона міцно трималася за спину Клаеля, притискаючись щокою до його щоки й радісно промовляючи.

(Вона й раніше була трохи нав’язливою… але щоб настільки по-дитячому?)

Рейна була п'ятнадцятирічною юною дівчиною.

До вступу в академію в королівській столиці вона не поводилася так по-дитячому, але сьогодні була незвично нав’язливою.

(Ну, ми давно не бачилися. Мабуть, таке буває.)

-Ем… «Свята», вам не здається, що ви стоїте надто близько…?

-Це не проблема.

-Ні, це точно виглядає як проблема…

-Це… не проблема, ясно?

-Е-ее!?

П’ятеро Лицарів Храму перед ними одночасно відійшли.

Що це взагалі щойно було?

-Рейно?

-Так? Що сталося, Клаель-сама?

Він обернувся, але побачив лише сяючу усмішку Рейни.

На мить йому здалося, ніби він побачив щось інше… наче обличчя плюшевої іграшки, але це було настільки швидко, що він вирішив, що йому просто здалося.

-До речі… Рейно. Я радий, що ти повернулася, але хіба ти не хотіла поїхати кудись ще? Наприклад… на літній курорт біля моря, куди тебе запрошувала подруга?

У грі відбулася подія, коли подруга запрошувала героїню на курорт.

Там вона випадково зустрічала одного з персонажів-цілей і втягувалася в досить важливу подію.

-Одна подруга й справді мене запрошувала… але я хотіла побачити вас, Клаель-сама, тому відмовилася.

-…Розумію.

(Точно… У грі Рейна порвала зв’язки зі своєю родиною, тому не мала причин повертатися додому. Через моє втручання цей момент сценарію змінився…)

Це означало... що справи стануть складними.

Оскільки Рейна не поїхала на літній курорт, інцидент, який мав там статися, залишиться невирішеним — і це може призвести до доволі серйозної катастрофи.

(До спрацювання події ще є два тижні. Це не те, чим потрібно займатися негайно, але…)

Просто проігнорувати це й дозволити ситуації загостритися — залишить неприємний осад.

Мабуть, мені варто придумати, як із цим впоратися.

-Клаель-сама… невже моє повернення вам заважає…?

Її вираз обличчя змінився — від радості до легкого смутку.

Клаель поспіхом замахав обома руками Рейні, яка тривожно прошепотіла йому це на вухо.

-Н-ні, зовсім ні! Ні в якому разі!

-Але… Клаель-сама, ви виглядали так, ніби про щось серйозно задумалися…

-Це… е-е, справа в Лицарях Храму. Я думав, чи не краще їм теж зупинитися в святилищі. У нас є гостьові кімнати, але їх не прибрано, та й зібрати все необхідне для п’ятьох людей за такий короткий час буде складно…

-А, якщо справа в цьому — усе гаразд. Ці люди все одно скоро підуть.

-Що!?

Почувши слова Рейни, Лицарі Храму здивовано вигукнули.

-«С-Свята»! Це проблема!

-Саме так! Нас призначили вашою охороною на час канікул!

-Ум... це те, що вони кажуть?

-Усе гаразд.

Рейна солодко посміхнулася та міцніше обійняла його.

Вона обхопила його ззаду, знову притискаючись щокою до його щоки.

-Мені не потрібен супровід… правда ж?

-Е-ее!?

Знову Лицарі Храму відійшли.

Ні… що саме вони зараз бачили?

Через те, що Рейна чіплялася до нього, Клаель не міг обернутися, але, можливо, позаду нього справді щось було.

-З-зрозуміли! Ми доповімо про це Його Високопреосвященству кардиналу!

-П-перепрошуємо! Д-до побаченняяяя!

Лицарі Храму втекли зі святилища, ніби рятуючи своє життя.

Навіть не давши себе зупинити, вони залишили свою підопічну й помчали геть верхи.

-Ем...

-Я зупинюся в найближчому гостьовому дворі. Дайте мені знати, якщо вам знадобиться карета.

Нерішуче сказав візник, який досі мовчки стояв осторонь, ніби намагаючись стати непомітним.

Він швидко покинув святилище, залишивши лише Клаеля та Рейну.

-…Від сьогодні знову тільки ми вдвох.

-...Так.

Вона сказала щось цілком звичайне… але чому? Чому його раптом стало холодно?

(Ц-це дивно… Рейна й раніше була такою… чуттєвою…?)

Клаель не знав.

Що Рейна страждала від своєрідної «ломки» через те, що кілька місяців його не бачила.

І до того ж, завдяки «Святим Духам» вона дізналася, що Клаель розглядає можливість шлюбної зустрічі та навіть дозволив пожити в храмі одній своїй знайомій.

-Уфуфуфуфу…

Рейна, чіпляючись до спини Клаеля, сяяла усмішкою — але в її очах тривожно не було жодного блиску.