Розділ 35: Розділ 35

Розділ 35

Переодягнувшись у зручний одяг у своїй кімнаті, Клаель разом із членами «Мечі Феї», включно з Ерікою, вирушив до найближчого лісу.

Ліс не славився особливо сильними монстрами, і мешканці Егбела регулярно ходили туди — полювати, заготовляти дрова та збирати дикі рослини.

Відкидаючи гілки над головою, Клаель спитав трьох членів «Мечі Феї».

-Невже в цьому лісі справді є карбункул? Я ніколи не чув нічого подібного від містян...

Оскільки Тіна та Кітті були присутні, Клаель запитав більш ввічливим тоном.

-Серед авантюристів із королівської столиці є дехто, хто казав, що бачив його в цьому лісі.

-Спочатку я була скептично налаштована.. але після того, як сама дослідила ліс, я знайшла його сліди.

Еріка виглядала незадоволеною.

Тіна показала їм щось, загорнуте в тканину.

Усередині тканині було золотисте хутро тварини.

-Що це?

-Немає жодної помилки, це хутро карбункула. ​​Карбункули вкриті золотим хутром і мають червоний, схожий на рубін, камінь на лобі. Вони схожі на кроликів.

-Розумію... Але чому ви всі приїхали аж із королівської столиці, щоб шукати Карбункула? Інформація про одного з них у цьому лісі здається досить розпливчастою...

-Замовлення. З високою винагородою.

Кітті склала великий і вказівний пальці в кільце й показала жест «гроші».

Коли Клаель здивовано нахилив голову, замість неї пояснила Еріка.

-Дочка знатної родини тяжко захворіла і не може залишати маєток. Її батько, граф, перепробував усі ліки та звертався до всіх священників, але нічого не допомогло. У відчаї він шукає дивовижну божественну істоту — карбункула. Ми вже отримали щедрий аванс, а винагорода за успіх досить велика, тож ми взялися за це завдання, розуміючи, що можемо й не впоратися.

-Розумію... То ось чому ти в цьому лісі...

Вони наступали на гілки та йшли слідами тварин глибше в ліс.

По дорозі вони кілька разів зустрічали монстрів, але вони були доволі боязкі, тому тікали, побачивши людей.

Пройшовши близько години, вони вчотирьох дісталися глибин лісу.

Це було місце, де кілька днів тому вони троє знайшли хутро карбункула.

-Далі розділимося. Я піду з Кітті, тож, Еріко, ти шукай разом із Клаелем.

-Що… чому я з Клеалем!

-Клаель — священник і не може битися. Думаю, найлогічніше буде поставити його в пару з найсильнішою серед нас, Ерікою. Ти ж так не думаєш?

-Н-ну, це, можливо, і правда, але…

-Навіть якщо в цьому лісі немає жодних сильних монстрів, абсолютно неприйнятно наражати на небезпеку когось, хто прийшов нам допомогти. Ти ж це розумієш, чи не так?

"............"

-...Гаразд, як скажеш.

-Добре тоді, побачимося пізніше. Зустрінемося тут через годину.

Тіна говорила так, ніби пояснювала це впертій дитині, а потім зникла в лісі з Кітті.

Залишилися лише Клаель та Еріка, і між ними повисла незручна тиша.

-...

-...

(Та годі... Чому вона така напружена? Ми ж не чужі...)

Клаель насупився, думаючи, чи їй справді настільки не подобається бути з ним у парі.

(Вона відмовилася від кожної “влаштованої зустрічі”… Можливо, у мені є якийсь величезний недолік, про який я навіть не здогадуюся, через який жінки мене уникають…)

-М-ми ж уже були в цьому лісі разом, так? Ще під час занять в академії.

Поки Клаель задумався, Еріка заговорила, виглядаючи трохи нервовою.

-Гм? А, так, під час того винищення монстрів, так?

В академії для дворян були заняття, де студенти вирушали в ліси або гори, щоб винищувати монстрів.

Від дворян очікувалося, що вони будуть боротися з монстрами, щоб захистити людей, це було частиною їхнього обов'язку.

Оскільки Клаель прагнув стати священиком, він приєднався до них як цілитель.

-Під час нападу монстрів ми відокремилися від інших і заблукали… У нас не було вибору, окрім як тієї ночі розділити намет.

-Так… У нас не вистачало їжі, тож ми ділили між собою в’ялене м’ясо й сир.

-Точно… Я підвернула ногу через монстра, а ти мене ніс і якось знайшов дорогу назад…

-Хм?

Еріка простягнула руку й схопила Клаеля за рукав.

-Хоч ти як священник і не міг битися, ти все одно робив усе можливе, щоб захистити мене… Тоді ти був справді крутий.

-...Дякую?

Обличчя Еріки яскраво почервоніло, коли вона заговорила. Такого виразу Клаель ніколи раніше не бачив.

Досі Еріка завжди кричала або скаржилась, щойно відкривала рота, але це був перший раз, коли вона чесно висловила свої почуття.

Як не дивно, вона виглядала милішою, ніж зазвичай.

-Е-е... Еріка...?

-Я, можливо, і шукач пригод, але мені цього року двадцять три... тож, можливо, мені вже час...

Очі Еріки засяяли, і вона підійшла ближче до Клаеля, майже благально.

-Кума…!

І раптом між Клаелем та Ерікою влетів плюшевий ведмідь.

-Ого!

-К'я-а!

Клаель і Еріка різко відскочили одне від одного, збільшивши між собою дистанцію.

Не розуміючи, що відбувається, вони подивилися на ведмедика… Плюшевий ведмідь тримав у лапах істоту, схожу на кролика.

-Це... карбункул!?

-Кума-кума…

-Ти знайшов його для нас... Чудова робота!

Клаель обійняв плюшевого ведмедика, і Карбункула.

Плюшевий ведмідь виглядав самовдоволеним, ніби казав: «Ну як вам?», а карбункул розгублено озирнувся навколо. Проте він не намагався втекти й тихо залишився в руках Клаеля.

-Ми зробили це, Еріко! Ми виконали завдання!

-…Так, мабуть.

Еріка відповіла зовсім іншим виразом обличчя, ніж раніше — ніби її тіло покинула душа.