Розділ 340
-Бал... Якось це все виглядає до болю знайомим...
Простора зала. Вгорі магічним світлом яскраво палала розкішна люстра. На відполірованій до блиску мармуровій підлозі стояли численні столи, заставлені вишуканими стравами, які з майстерністю приготували шеф-кухарі. В одному з кутів приміщення музиканти виконували величну композицію, а гості свята кружляли в танці під елегантну мелодію.
Сьогодні в королівському палаці влаштували грандіозний бал. Урочисте святкування на честь перемоги над Королем Демонів. Серед запрошених були найвпливовіші фігури королівства Сейнт, а також ті, хто безпосередньо відзначився в жорстокій битві проти володаря пітьми.
Клаель стояв біля стіни на самому краю бенкетної зали, злегка нахиливши келих, у якому було вино.
(В ігровому фіналі теж був бал... Щоправда, там святкували не перемогу, а випускний вечір.)
Аби не привертати до себе зайвої уваги, хлопець тримався осторонь. Клаель тихо зітхнув, потроху попиваючи алкоголь — рівно стільки, щоб випадково не сп'яніти.
У грі «За межами райдужного сяйва» після знищення Короля Демонів також передбачався святковий івент. Це була фінальна подія після повного проходження основного сценарію. За каноном, Короля Демонів долали, коли Рейна вже навчалася на третьому курсі, а після завершення битви сюжет переносив гравця вперед, і гра раптово закінчувалася випускною церемонією. Там потрібно було затанцювати з тим романтичним персонажем, який мав найвищий рівень прихильності, після чого відкривався індивідуальний фінал для кожного окремого героя.
(Тут усе трохи інакше, але... подумати тільки, що я на власні очі побачу фінал цієї гри. Яка честь.)
-Гей, Мелоні! Я їсти хочу!
-Так, так, Луєю. Ось, тримай.
Неподалік від місця, де стояв Клаель, мигцем з'явилися знайомі обличчя. Луєй Біскіт, один із ключових персонажів із зовнішністю милого сусідського хлопчика, та Мелоні Бред, секретарка студентської ради. Дівчина акуратно набирала їжу ложкою й буквально з рук годувала Луєя.
-Ам-ням... мм, дуже смачно! Давай ще шматочок!
-Добре, тримай.
Попри те, що він уже був цілком здатний їсти самостійно... Луєй навмисно змушував Мелоні панькатися з ним. Видовище, де дорослий за мірками цього світу хлопець поводився наче маленька дитина, яка вимагає від матусі ніжності й турботи, викликала легкий сором і навіть трохи напружувало.
І так думав не лише Клаель; люди навколо теж кривилися з натягнутими посмішками й намагалися триматися від цієї парочки якомога далі.
-Ого, ну й ну...
-Це ж хлопець із родини Біскіт, так...?
-Я чув, що він брав участь у ліквідації Короля Демонів, але невже це дійсно та сама людина...?
-Ммм! Ням-ням!
Оточуючі дивилися на них із явним презирством, але... самі закохані виглядали абсолютно щасливими. Запитань та відрази у натовпу було чимало, та оскільки їх самих усе влаштовувало, лізти туди з повчаннями точно не вартувало.
-Ооо, це м'ясо просто божественне. А соус — взагалі шедевр.
За окремим столом сидів Вінсент Флейм, який із шаленою швидкістю тріскав ростбіф. Як син Командира Лицарів і спадкоємець дворянського роду, Вінсент зараз ні краплі не нагадував вишуканого, добре вихованого молодого аристократа, поглинаючи їжу грубими й геть нетактовними жестами.
-Ага, це капець як круто... Ей, ти теж з'їж шматочок.
-"Пом-пом-рін."
Проте набагато більш ненормальним за його паршиві манери за столом, було дещо інше. А саме те, що на плечі у Вінсента сиділа плюшева іграшка єнота. Хлопець абсолютно серйозно розмовляв із цим крихітним звірятком розміром із долоню й час від часу підносив до його мордочки шматочки їжі на вилці.
-"Пом-пом-рін.".
-Правда ж смачно? Ну, як-не-як, палацова кухня. М'ясо вищого ґатунку взяли.
-"Пом-пом-рін.".
-Гаразд, гаразд. Не квап мене. На, тримай, їж.
-Матір божа...
Вінсент, який розмовляв з іграшкою так, наче геть з'їхав із глузду, налякав гостей балу настільки, що навколо нього теж утворилася порожнеча. І Луєй, і Вінсент були справжніми героями, які щойно здолали Короля Демонів. За звичайних обставин їх мали б носити на руках і облесливо оточувати натовпи дівчат, які мріяли з ними познайомитися, але зараз хлопці блискуче виконували роль засобів для відлякування людей.
-Пане Вілле. Справи тут вельми непогані, спробуйте ось це.
-Будь ласка, скуштуйте цього вина. Його виготовили з винограду, вирощеного на землях нашого маєтку.
-Ха-ха-ха... щиро дякую. Обов'язково спробую...
Зовсім в іншому кутку Вілл Райліс опинився в щільному кільці молодих леді, витискаючи з себе суху й натягнуту посмішку. З дещо стурбованим виразом на своєму інтелектуальному обличчі в окулярах, Вілл намагався відповідати дівчатам максимально стримано й тактовно. Він не проявляв ініціативи першим і не сипав солодкими компліментами. Проте, скоріш за все, саме через те, що Луєй та Вінсент поводилися настільки неадекватно... всі дівчата, які хотіли підібратися ближче до героїв-рятівників, масово збіглися саме до нього.
(Оце чоловіку несолодко... Співчуваю.)
Суто через те, що він залишався єдиним притомним серед цієї трійці, його тепер розривали на шматки. Ну й паршива ж ситуація. Відчуття, коли тебе оцінюють і ставлять на п'єдестал вище за твої реальні заслуги — це те, що Клаель зараз розумів як ніхто інший. Адже саме під таке ставлення останнім часом потрапляв і він сам.
(Я ж мав просто виростити Рейну, випустити її у світ і спокійно піти на спокій як звичайний другорядний персонаж...)
Вкотре... справді вже вкотре він думав про це. Як же далеко все зайшло. І справа була зовсім не у фізичній чи географічній відстані. Він і в найсміливіших мріях не міг уявити, що настільки глибоко загрузне в основному сюжеті цієї гри.
(Але, як не дивно, мені від цього не погано. Я починаю поступово приймати свою теперішню позицію...)
Що саме стало поштовхом для такої зміни в його світогляді? Напевно, це сталося тоді, коли він уперше твердо вирішив, що зобов'язаний стати людиною, яка буде гідно стояти поруч із Рейною.
(Я вже зробив свій вибір. І Рейна також обрала саме мене... Я більше не можу залишатися просто безликим священником Клаелем із заднього плану...)
З цими думками Клаель одним махом випив увесь келих вина.