Розділ 337
-А...!
Щойно вимовивши це, Клаель затамував подих із думкою «ось тепер я точно влип!». Йому здалося, ніби він щойно бовкнув щось абсолютно несусвітнє... щось таке, що вже фатально не повернути назад. Ці слова були подібні до смертельної отрути. Вони мали раз і назавжди змінити стосунки, які будувалися протягом майже десяти років, той міцний зв'язок, що існував між Клаелем та Рейною.
(До того ж, «ти мені дуже подобаєшся»... Що це за освідчення таке, в якому немає бодай краплі чоловічої рішучості...!)
Ну невже не можна було сказати просто «я кохаю тебе», чи «я люблю тебе», або хоча б «будь ласка, вари мені місо-суп щоранку»? Клаель був просто розгублений від свого власного, по-типовому жалюгідного й геть не крутого зізнання.
-Ем... Ре, Рейно. Те, що я щойно сказав, це...
-Так. Я теж тебе дуже сильно кохаю, Клаелю.
Рейна відповіла миттєво. Зі солодкою, неперевершеною посмішкою на обличчі, наче вона сама щойно привласнила все щастя цього світу.
Нехай ці слова освідчення й були вимовлені дещо невпевнено, вони безперечно йшли від самого серця. Це були непохитні, справжні почуття Клаеля. І Рейна міцно підхопила ці почуття обома руками, повністю приймаючи їх.
-З самого першого дня нашої зустрічі я завжди-завжди кохала тебе. Не було жодного дня, коли б ти мені не подобався.
Рейна міцно обвила руками спину Клаеля й гаряче притислася до нього.
-Я люблю тебе за те, що ти залишив мене в Храмі.
-Я люблю тебе за те, що ти пригощав мене яблучним пирогом.
-Я люблю тебе за те, що ти дозволяв мені ніжитися у ванні.
-Я люблю тебе за те, що ти сказав, що я тобі потрібна.
-Я люблю тебе за те, що ти купував мені одяг.
-Я люблю тебе за те, що ти подарував мені плюшеву іграшку.
-Я люблю тебе за те, що ти захищав мене.
-Я люблю тебе за те, що ти брав мене з собою в подорожі.
-Я люблю тебе за те, що ти спав поруч зі мною.
-Я люблю тебе за те, що ти мене вчив.
-Я люблю тебе за те, що ти витирав мої сльози.
-Я кохаю тебе, кохаю тебе.
-Більше за будь-кого в усьому світі.
-Я неймовірно сильно тебе кохаю!
Рейна без упину додавала все нові слова. На занадто коротке зізнання Клаеля, вона у відповідь виплеснула любов, примножену в багато разів.
-Рейно...
Клаель важко ковтнув слину. Він знав, що вона любить його. Але він щиро вірив, що це була сімейна любов. Почуття, які зазвичай спрямовані на брата чи батька.
(Але я так сильно помилявся... Рейна весь цей час кохала мене саме як чоловіка...!)
Якщо подумати, навколо ж було повно натяків. Поведінка Рейни поруч із Клаелем явно не була схожою на те, як поводяться з батьком чи братом. Хіба це не були залицяння до коханого чоловіка?
(Ні, ну от як я примудрився цього не помітити? Я ж "тупий" точно як головний герой якоїсь романтичної манги...!)
Наче від першої впалої фішки доміно, Клаель у результаті ланцюгової реакції почав одне за одним усвідомлювати справжні почуття Рейни. І не лише її почуття. Свої власні емоції також.
-Я... ти мені дуже сильно подобалася. Весь цей час, від самого початку...
Включаючи його минуле життя, це тривало вже кілька десятиліть. Оскільки для нього це була абсолютно чужа, невідома раніше емоція, він занадто довго не міг її усвідомити. Аж занадто пізно. Подумати тільки, що він плекав романтичні почуття до дівчини, яка була молодша за нього на вісім років. Те, що він не помічав цього до теперішнього моменту, справді вражало. Це вже була навіть не просто еталонна "тупість"; усе це здавалося якимось надприродним феноменом, виліпленим вищою божественною волею.
-Ти нарешті помітив. Ну й запізнився ж ти.
-Так... пробач мені.
Дивлячись на ображено надуті щічки Рейни, Клаелю залишалося лише винувато перепросити й похнюпити голову.
-Усе гаразд. Я прощаю тебе... бо я занадто сильно тебе кохаю.
Рейна раптом весело розпочала сміятись й знову вимовила ці заповітні слова:
-Оскільки я кохаю тебе, я приймаю тебе всього, з усіма твоїми недоліками. Бо я кохаю тебе.
-А, дякую...?
-Прошу... але це зовсім не ті слова, які я хочу почути.
"............"
Клаель чудово зрозумів, яке саме слово чекала від нього Рейна. І тоді... зібравши в кулак усю свою рішучість, цього разу ведений не просто раптовим поривом моменту, а власною твердою волею, він подарував їй ці слова:
-Я кохаю тебе, Рейно. Я кохаю тебе.
"............"
Рейна заплющила обидва ока, повністю вбираючи в себе освідчення Клаеля. Так, аби не проґавити жодного єдиного слова. Вона ловила навіть його подих, надійно ховаючи його в найглибших надрах своєї душі.
-!
І в наступну мить... простір навколо вибухнув сліпучим світлом. Маючи за центр Рейну та Клаеля, чисте божественне сяйво хлинуло в усі боки з такою силою, наче прямо посеред зали народилася зірка.
.
.
.
(П.П НАРЕШТІ, Нарешті Клаель визнав свої почуття, і нарешті вони з Рейною признались один одному, але жалко трішки Еріку, їх битва з Рейною за Клаеля, завідома була вирішена з самого початку.)