Розділ 336
-"Чи не погодишся ти затанцювати зі мною один танець?"
Ці слова вразили Клаеля так, наче в нього поцілила блискавка.
Проте причиною цього шоку було зовсім не обурення в дусі «що ти таке кажеш посеред битви з Королем Демонів» чи «прямо перед нами люди ризикують своїми життями».
(Чому... чому саме ці слова і саме в цей момент...!?)
Річ була в тім, що він миттєво впізнав репліку, яку щойно озвучила Рейна. Це була фраза з фінальної частини гри «За межами райдужного сяйва». Слова, які Рейна мала вимовити під час особливого івенту, що відбувався вже після повної перемоги над Королем Демонів.
Після повалення володаря пітьми в королівстві Сейнт нарешті запанував довгоочікуваний мир. Рейна та романтичні персонажі повернулися до свого звичного життя й насолоджувалися безтурботними шкільними днями в академії. А потім... сюжет переносив гравця вперед, у день випускного вечора Рейни.
У Королівській Академії після офіційної церемонії нагородження влаштовували розкішний бал із купою страв, напоїв та живим оркестром. І саме там Рейна мала запросити на танець одного з ключових персонажів. На вибір гравця надавався той персонаж, із яким вдалося набрати максимальний рівень прихильності. Потрібно було кружляти в танці з Рейною, вбраною в елегантну вечірню сукню, і саме під час цього вальсу відбувався довгоочікуваний івент із освідченням у коханні.
(А вже після освідчення відкривався індивідуальний фінал для кожного окремого героя... але чому цей івент запустився прямо зараз!?)
Збіг обставин? Можливо, одна й та сама репліка просто випадково зірвалася з її губ?
Клаелю все це здавалося вкрай дивним, але... Рейна вже ніжно взяла його за руку й зробила перший легкий крок.
-А...!
Клаель поспіхом підлаштувався під її рухи. Він теж був дворянином, тож у рамках обов'язкового світського етикету, свого часу опанував мистецтво танцю та супроводу дам. Те саме стосувалося й Рейни. Оскільки практичні уроки хореографії входили до обов'язкової програми академії, вона, судячи з усього, вміла рухатися цілком пристойно.
У цьому крихітному танцювальному залі, створеному захисним світловим кільцем, Клаель та Рейна кружляли дещо незграбними, але плавними кроками. Їхні товариші за межами бар'єра все ще затято шматували Короля Демонів, проте навіть цей шалений гуркіт битви поступово почав затихати, більше не долітаючи до їхніх вух.
Дивне відчуття. Це може прозвучати занадто пафосно, але... у цю саму мить здавалося, ніби в усьому всесвіті залишилися лише вони двоє — Клаель та Рейна.
-Я вперше танцюю з джентльменом. На практичних заняттях роль партнера по танцю завжди виконували інші дівчата.
Тихо промовила Рейна, надійно схована в обіймах Клаеля.
Ця репліка теж до останньої літери копіювала сценарій гри.
-У-у такому разі, це велика честь для мене. Подумати тільки, що ти обрала саме мене своїм першим партнером для танцю... Ну, ем, я справді радий. Так.
(Чекайте... невже це відбувається насправді? Ей, невже Рейна зараз візьме й освідчиться мені? Рейна... мені!?)
У грудях Клаеля раптом пустила глибоке коріння якась незрозуміла, панічна тривога. Головною ціллю для освідчення в івенті завжди виступав сам гравець... тобто той, кого Рейна, як головна героїня, обере особисто. І зараз на цьому місці стояв Клаель. А це означало, що Рейна зрештою обрала саме Клаеля своїм фінальним романтичним інтересом.
(Але чи маю я право бути цим чоловіком? Я ж просто звичайний другорядний персонаж.)
Масовка. Звичайний священник із заднього плану. Безликий статист, який мав мигцем з'явитися лише на самому початку гри в перших розділах. Людина, яка за каноном узагалі не повинна була мати жодного серйозного стосунку до життя Рейни.
(І попри все це, Рейна обирає мене? Не кронпринца, не сина Командира Лицарів чи прем'єр-міністра, і навіть не якогось там визнаного красеня чи топ-модель. Я, людина, яка не має жодної з цих чеснот, стану супутником «Святої»?)
Чи це нормально, що коханим головної героїні цього світу стане саме він? Чи дійсно цей другорядний священник вартий такої долі? Він просто не міг змусити себе повірити в це. Йому хотілося щосили закричати: «Та це ж блін неможливо!».
(Я для неї... ну... але ж Рейна мені як донька, чи десь як молодша сестричка... вона моя найдорожча, найближча родина. І водночас вона неймовірно чарівна й дивовижна жінка... Та ні, стоп, «дивовижна» не в тому романтичному сенсі...!)
Він зайшов у глухий кут самоаналізу. Спантеличений, шокований. Думки швидко розліталися в чотирьох чи п'яти різних напрямках одночасно. Проте його тіло продовжувало рухатися абсолютно природно й на автоматі: він плавно впевнено вів Рейну за руку, обережно поклавши іншу долоню на її витончену талію й злегка притягуючи дівчину до себе...
-Клаелю?
Прекрасне обличчя Рейни опинилося прямо перед ним. Вона дивилася на нього знизу вгору з абсолютно чистим, невинним виразом очей. На ній не було тієї розкішної вечірньої сукні з оригінальної гри. Проте її постать, повністю оповита чистим божественним сяйвом, виглядала настільки сліпуче, що могла б легко затьмарити будь-яке дизайнерське вбрання на балу.
Сріблясто-біле волосся, що лоскотало саме серце. Нефритові очі, що пронизували саму душу. Вона була настільки привабливою, що мимоволі притягувала до себе, настільки чарівною, що заворожувала з першого погляду, намертво тримаючи серце й тіло Клаеля у своїх тенетах.
Усі дні, які вони провели разом із Рейною, раптом пронеслися в його голові, мов стрічка кінофільму. Починаючи від її зовсім юного, дитячого образу під час їхньої першої зустрічі, й закінчуючи цією довершеною красунею, якою вона стала зараз — кожна з цих версій Рейни лагідно посміхалася Клаелю.
(Справи кепські...)
-...Ти мені дуже подобаєшся.
І нарешті... Наче крапля дощу, що тихо падає на гладку поверхню води, ці слова самі по собі зірвалися з губ Клаеля.
.
.
.
(П.П Ураааа... Паждіть, я спочатку подумав що то Рейна сказала (-...Ти мені дуже подобаєшся.), а це був Клаель... Я трішки прифігів хд)