Розділ 332
Завдяки феноменальним успіхам Рейни, загін просувався «Гробницею Короля Демонів-Боговбивць» із нестримним натиском.
Хоч би скільки хвиль монстрів на них сунуло, хоч би які проміжні боси були сильні у минулому житті Клаеля, під час проходження гри, і хоч би на яких пастках він колись годинами сидів, ламаючи голову над рішенням...
-«Святий Спис»!
-«Святе Кільце»!
-«Святе Розсікання»!
Рейна розбиралася з усім цим, просто грубою силою.
Вона випалювала світлом цілі орди чудовиськ і обертала проміжних босів на попіл. Пастки для неї взагалі не були перешкодою: Рейна або спопеляла приховані механізми вщент, або просто перелітала небезпечні зони в супроводі прикликаних ангелів, схожих на плюшеві іграшки.
Коли фінальне підземелля зачищають настільки безцеремонно, воно втрачає будь-яку свою велич. Якби розробники гри спостерігали за цим звідкись згори, вони б точно в розпачі хапалися за голови.
І ось... загін «Святої» дістався найглибшої точки підземелля. Фінальна зона «Гробниці Короля Демонів-Боговбивць». Її назва — «Покої Короля Демонів».
Повністю відповідаючи своєму імені, це було місце, де Король Демонів, фінальний бос, був запечатаний у глибокому сні.
-Ось ми й на місці... Всі будьте обережні.
Вхід до «Покоїв Короля Демонів» перекривали важкі, масивні кам'яні двері. Навіть попри це, крізь щілини у дверях назовні просочувалися густі міазми. Негативна аура була настільки потужною, що здатна була одним подихом зламати розум слабкодухої людини. Клаель, як священник, та романтичні персонажі, які вже були досвідченими бійцями, могли витримувати цей тиск, але звичайна людина безперечно вже впала б без тями з піною біля рота.
-Гаразд... Ходімо! Ми ті, хто врятує цю країну!
Ерік обвів поглядом кожного зі своїх товаришів і заговорив із рішучістю в голосі:
-Король Демонів перебуває прямо за цими дверима. Наш ворог сильний. Неймовірно сильний... але ми є один в одного.
"............"
-Якщо ми битимемося пліч-о-пліч, то обов'язково переможемо! Я вірю в кожного з вас. Тому, будь ласка, довіряйте і в мені!
Пафосно проголосив Ерік.
Витончені, красиві риси обличчя. Струнка та мускулиста статура. Його голос, сповнений бойового духу, звучав саме так, як і личило лідеру. Він виглядав точнісінько як принц, про якого мріє кожна дівчина.
Але... не варто забувати про одну деталь. Його голову прикрашало розкішне афро у формі броколі. На додачу до всього, чоловік, який зараз застиг у такій величній позі, не зробив абсолютно нічого корисного з моменту, як вони увійшли в підземелля. Оскільки Рейна миттєво знищувала будь-яку перешкоду, то, якщо говорити прямо, він був не більше ніж баластом, який просто йшов слідом.
(Хто б казав, я й сам не кращий, але... з яким ж пафосним виразом обличчя цей принц, який палець об палець не вдарив, промовляє такі промови...)
-...Так, я знаю! Знаю, що не маю жодного права промовляти такі слова!
-А, то ти все-таки усвідомлював це...
Він і сам подумав про те саме, але Ерік миттєво почервонів і сором'язливо сховав обличчя в долонях. Він щойно з таким самовдоволеним виглядом виголосив круту репліку, тож зараз усе це виглядало дуже ніяково. Хоча Ерік насправді не зробив нічого поганого, тому, як на мене, тут не було через що аж так сильно турбуватись.
-Ха! Давайте просто зробимо так, щоб не стати тягарем в битві проти Короля Демонів!
-Зрештою, ми не можемо дозволити леді Лорел виконувати всю роботу самотужки.
-Гаразд, зараз я покажу старшій сестричці Рейні, на що я здатний!
Побачивши жалюгідний стан свого принца, Вінсент, Вілл та Луєй по черзі співчутливо ляснули Еріка по спині. Промова Еріка вийшла вельми смішною, але у свій спосіб вона все ж допомогла команді трохи розслабитися й зняти напругу.
-Друзі... Добре, ходімо!
Підтриманий товаришами, Ерік повернув свій бойовий дух. Він зробив крок вперед, прямуючи до кам'яних дверей, за якими на них чекав фінальний бос.
-Ми відчинимо двері. Усі інші, будьте напоготові на випадок раптової атаки!
-Зрозуміло. Залиште це на нас.
-Будь ласка... бережіть себе...
Адріард та Мелоні напружено кивнули. Клаель та Рейна також приготувалися, і були готові зреагувати на будь-яку загрозу в ту ж мить.
-Гаразд... Відчиняємо разом!
-Раз, два, три!
Четверо романтичних персонажів уперлися руками в двері з обох боків і щосили штовхнули їх. Масивні двері повільно рушили з місця... і міазми, що виривалися зсередини, стали ще густішими. Коли прохід звільнився, погляду групи поступово відкрилися тутешні краєвиди. Темна зала, в якій не було жодного джерела світла. Усе навколо було вщент заповнене міазмами, настільки щільними, що від них перехоплювало подих і нудило.
-!
Проте... щось масивне височіло в самій глибині кімнати. На протилежному кінці цього величезного, схожого на спортивну залу приміщення, єдиним джерелом світла було багряне сяйво, що палало в очах цього створіння, злегка підсвічуючи простір довкола.
-Як тут темно... "Світло"!
Посеред цієї важкої атмосфери, від якої дрижаки йшли по шкірі, Рейна весело й абсолютно невимушено активувала своє заклинання. Кімнату залило білим сяйвом, і силует того, хто ховався в темряві, нарешті повністю проявився.
-Це... яке ж воно величезне!
-Невже це... Король Демонів!?
Побачивши цю істоту, Ерік та інші затамували подих. Кам'яні покої. На троні, що стояв по центру, сидів велетень заввишки щонайменше десять метрів. Суха сіра шкіра, яка робила його схожим на кам'яну статую. Незліченні роги, що росли на голові. Червоні очі та розірвана паща. Подих, що виривався з його рота, перетворювався на червоний смог. Сама присутність з цим монстром в одному просторі викликала первісний жах, що підіймався з найглибших надр душі.
-Король Демонів Рава Анґра...
Тихо пробурмотів Клаель.
Наче почувши це поважно вимовлене ім'я, Король Демонів, який досі нерухомо сидів на троні, змусив свої криваво-червоні очі люто блиснути в темряві.
.
.
.
(П.П Рейна чиста пофігістка до всього що не стосується Клаеля аххахаха)