Розділ 320.2 - (Побічна історія 2)
Це сталося приблизно через рік після того, як Рейна оселилася в святилищі Клаеля. Тоді він вирішив влаштувати для неї пікнік і повів дівчинку до найближчої гори.
-Ого, лорде Клаелю! Навколо сама лише природа!
-І не кажи. Тут тепло, і вітерець дуже приємний.
Сезон свіжої, буйної зелені. Температура була просто ідеальною — ні спекотно, ні холодно. Прохолодний порив вітру час від часу проносився повз них, змушуючи листя лагідно шелестіти.
-Якщо подумати... це ж наш перший спільний пікнік, Рейно.
-Так! Я така щаслива!
Голос Рейни буквально дзвенів від захвату. У цьому світі пікніки та прогулянки горами не були популярною розвагою. А все через існування небезпечних істот, яких називали монстрами. Для звичайних людей вихід за межі міста без озброєної охорони сам по собі був смертельним ризиком. А спроба піднятися на гору взагалі перетворювала їх на ідеальну мішень.
(З іншого боку... на нас ніхто не нападе. Це ж очевидно.)
-"Кума-кума."
-"Мяу."
-"Гав-гав!"
Коли Клаель подивився собі під ноги, то побачив плюшевих ведмедиків, котиків та собачок, які слухняно тупали поруч. Це були іграшки, в яких оселилися «Святі Духи», закликані дивом Рейни. Кожен такий плюшевий звір мав бойову потужність, що дорівнювала лицарській або й перевершувала її, тому вони ні за що у світі не підпустили б чудовиськ до дівчинки.
-Лорде Клаелю, погляньте! Там квіти цвітуть!
Рейна йшла радісним, майже підстрибуючим кроком, проте сьогодні вона — вельми незвично для себе — була в шортах. На ній були шорти з високими гольфами до колін та сорочка з коротким рукавом. За спиною висів рюкзачок, через що вона виглядала точнісінько як дитина, яка вирушила на шкільну екскурсію.
(Вона помітно зміцніла... Коли ми тільки зустрілися, вона була зовсім худенькою.)
Хоча колись Рейна була настільки виснаженою, що крізь шкіру проглядали кістки, зараз її фігура набула приємних, здорових рис. Щічки стали пухкими, і якщо ткнути в них пальцем, вони точно виявилися б неймовірно м'якими.
(Вона все ще менша за інших дітей свого віку... але з такими темпами швидко наздожене однолітків. Хоча це змушує мене хвилюватися про різні речі.)
-Рейно, обережно, не перечепись.
-Добре!
Рейна весело підняла руку, сяючи променистою посмішкою. Мила. Просто неймовірно чарівна. Її маленьке тільце, що підстрибувало під час ходьби лісом, робило її схожою на справжню лісову фею. Коли наслідки недоїдання зникли, Рейна повернула собі свою природну красу. І хоч жіночних вигинів їй поки що бракувало... навіть зараз вона була настільки вродливою дівчинкою, що могла б звести з розуму будь-кого, хто мав бодай натяк на схильність до лоліконства.
(Думаю, поруч із цими плюшевими гвардійцями, монстри їй не страшні... але мені варто пильнувати не лише чудовиськ, а й поганих людей.)
-Лорде Клаелю, дивіться, тут струмок. Вода біжить.
-О, справді?
Трохи зійшовши з гірської стежки й спустившись по схилу, вони натрапили на струмок із тихою течією. Зазирнувши всередину, можна було побачити рибок, які весело плавали в кришталево чистій воді.
-Можна мені трішки побовтатися у воді?
-Звісно.
-Ура!
Рейна миттєво скинула взуття та гольфи. Її білі ніжки опинилися абсолютно беззахисними під променями сліпучого сонця.
-Ох...
Клаеля раптом пройняло дивне почуття провини, і він поспіхом відвів погляд. З якоїсь причини йому здалося, ніби він побачив щось таке, на що дивитися не мав права.
(Н-ні... я не лоліконщик, і на цьому етапі я точно не можу відчувати нічого двозначного, дивлячись на стегна Рейни...)
Вони досі іноді купалися разом. Як батько, хіба міг він плекати якісь непристойні думки щодо своєї дитини?
(Але що буде через п'ять років? А через десять? Коли Рейна виросте і її краса стане абсолютно досконалою...)
Він не знав, що тоді коїтиметься в його власній голові. Від цієї думки Клаель здригнувся до найглибших куточків душі.
(Н-ні... усе буде добре. До того часу, Рейна вже стане самостійною, обере собі когось із романтичних персонажів і точно не житиме зі мною...)
-Лорде Клаелю! Вода така прохолодна й приємна!
Рейна щосили замахала руками.
-Лорде Клаелю, йдіть сюди! Давай гратися разом!
-Т-так... твоя правда. Що ж, давай і я трохи зайду у воду.
Клаель також роззувся й ступив у воду.
-О... Справді чудово. Я вже сто років не бовтався в річці.
-Ой, неймовірно! Рибка підстрибує!
Срібляста рибина, схожа на форель, високо вистрибнула з води. Її луска в польоті та дрібні бризки води засяяли під сонячними променями, наче розсип коштовного каміння.
-Ми хоч і взяли з собою бенто... але я б не відмовився скуштувати й смаженої риби. Ех, треба було прихопити вудки.
Плечі Клаеля розчаровано опустилися. Він згадав, як у минулому житті, ще в початковій школі, вони в таборі ловили, смажили й їли рибу. Хоча він змалечку обожнював ігри й не надто полюбляв активний відпочинок на природі, той спогад залишався одним із найтепліших.
(Я хотів, щоб Рейна теж відчула цей досвід... але нічого не вдієш.)
-Ну що, давай потроху виходити...
-Ой? Лорде Клаелю, двіться, на березі лежить риба.
-Обоє вже збиралися виходити з води після ігор, як раптом помітили, що на березі прямо біля води, поруч лежать чималі рибини. Можливо, вони вже вибилися з сил... адже лежали абсолютно непорушно й навіть не сіпалися.
-Справді. Може, їх просто викинуло хвилею... е?
І тут... одна за одною риби почали самі вистрибувати зі струмка й буквально викидатися на берег. Вони вп'ялися в Рейну своїми круглими очима, наче всім своїм виглядом благали: «З'їж мене, ну будь ласка, з'їж».
-Ого, лорде Клаелю! Тут так багато риби!
-С-справді...
Обличчя Клаеля миттєво скам'яніло. Чи можна взагалі таке їсти... Він ще вагався, аж раптом його ніздрі залоскотав легкий запах сажі та диму. Перевівши погляд убік, він побачив, що троє плюшевих звірів уже розвели акуратне багаття.
-"Кума!"
Ведмедик упевнено показав йому великий палець. Судячи з усього, цю рибу цілком можна було вживати в їжу.
(Якщо згадати... у святому письмі була якась подібна давня притча. Історія про риб, які принесли себе в жертву «Святій»...)
Клаель судорожно намагався пригадати один із текстів священних трактатів. Там описувалася історія, де риби самі вистрибували з річки прямо в багаття, аби врятувати голодуючу «Святу». А душі тих риб, яких скуштувала «Свята», потім піднеслися на небеса й переродилися людьми, ставши неймовірно доброчесними священниками.
-Мабуть, нам таки доведеться їх з'їсти... Без варіантів.
-Лорде Клаелю, вже якраз час для обіду.
-Так... оскільки випала така нагода, давай пригостимося...
-Ура! Я зараз дістану наші коробки з обідом.
Рейна скинула рюкзак і розстелила килимок для відпочинку біля самого берега струмка. З вельми змішаними, ніяковими та дивними почуттями в душі, Клаель дістав ніж і взявся чистити рибу.
.
.
.
(П.П Мдемс, трішки стрьомний кінець цього розділу аххахах)