Розділ 319
-Хах...!
Коли Маріанна, яка знепритомніла в коридорі, розплющила очі, перед нею постала абсолютно незнайома стеля. Схоже, вона лежала на ліжку. В око впадали білосніжні простирадла. Навколо ліжка висіли білі фіранки, повністю закриваючи огляд.
-Де я...?
-О, ти прокинулася.
Фіранки різко розсунулися ззовні. Там стояла жінка в білому халаті, яка, судячи з усього, була шкільною медсестрою.
-Ти знепритомніла прямо перед медпунктом. Мабуть, це через анемію, але як ти почуваєшся зараз? Усе добре?
-А... анемія...?
Маріанна підозріло насупила брови. Не могло бути й мови про те, щоб Маріанна, аватар Короля Демонів та могутня відьма, зомліла від якоїсь банальної анемії. Тоді чому ж вона втратила свідомість?... Дівчина спробувала розкуйовдити власну пам'ять, але її миттєво пройняв такий сильний первісний страх, що аж дух перехопило.
(Мій мозок просто відмовляється згадувати... Що, в біса, зі мною сталося...?)
Вона чітко відчувала, що побачила щось неймовірно, смертельно жахливе. Проте цей образ у голові був розмитим і абсолютно туманним. І хоч вона ніяк не могла згадати деталі, у душі від цього чомусь ставало неймовірно легко. Її щиро втішала ця власна безпорадність перед амнезією.
-Я почуваюся... добре. Усе в порядку.
-Це чудово... Можеш відпочити тут ще трохи. Я вже викликала екіпаж, тож поїдеш додому на ньому.
-...Дякую за турботу.
Фіранки знову засмикнулися. Постать медсестри зникла з поля зору. Поки Маріанна абсолютно безпорадно гладила себе по грудях, взагалі не розуміючи причин такої реакції, з-під білих простирадл плавно виповз її вірний фамільяр — чорна змія.
-Леді Маріанно, ви ціла?
(Що зі мною сталося?)
Озвучила Маріанна своє запитання ледь чутним шепотом, звертаючись до змії, чий голос могла чути лише вона сама.
-Схоже, на вас якось вплинула ця клята «Свята». Ця мерзенна жінка з'явилася саме тоді, коли ви збиралися промити мізки тому вчителю.
(Вчителю... точно. Мені здається, я з кимось розмовляла.)
Пам'ять по крихтах почала повертатися. Втікши з кабінету студентської ради, Маріанна перетнулася в коридорі з якимось викладачем-чоловіком. Вона спробувала задіяти на ньому магію чарівності, аби перетворити на авангард для боротьби проти «Святої», але саме на цьому моменті її свідомість просто вимкнулася.
(Вчитель-чоловік... Хто ж це був...?)
-Я й сам не знаю, що саме зробила ця «Свята». Проте вона наказала своєму підлеглому ангелу віднести леді Маріанну, яка була без тями, сюди. Оскільки вона аж так заморочилася, аби доправити вас до медпункту, я не думаю, що вашу справжню сутність викрили, але...
(Це видавання бажаного за дійсне. Занадто оптимістично.)
Хоч вона й не знала, що саме з нею зробили, сам факт того, що Маріанна втратила свідомість, свідчив про отримання потужної ментальної атаки. А якщо ворог атакував, значить, він точно плекає до неї тривогу чи ворожість. Їй дуже хотілося вірити, що статус втілення Короля Демонів залишився в таємниці... але жодної впевненості не було.
(Мабуть, найкращим рішенням буде залягти на дно й деякий час поводитися максимально тихо й непримітно. Так, це хороший план. Саме так. Угу.)
Маріанна судорожно кивала головою, наче намагаючись переконати в цьому саму себе. Її власні інстинкти на первісному рівні благали більше ніколи не перетинатися зі «Святою Рейною Лорел». Якщо вона знову піде проти неї, наступного разу все точно не закінчиться звичайною втратою свідомості... чомусь вона була впевнена в цьому на всі сто відсотків.
(Я маю триматися від цієї «Святої» якнайдалі! Буде повною катастрофою, якщо вона остаточно збагне, що я відьма!)
-Леді Маріанно... а чому ви виглядаєте такою щасливою?
(Я... я не щаслива! Це просто стратегічне дистанціювання від небезпечного об'єкта, і я взагалі не відчуваю полегшення через те, що мені не доведеться з нею воювати!)
-...Сподіваюся, що це справді так. Але, будь ласка, не забувайте, що ви існуєте виключно заради відродження великого Короля Демонів. Не втрачайте свою головну мету.
Залишивши після себе ці нудні, повчальні слова, чорна змія миттєво розчинилася в тіні Маріанни. Проводжаючи її поглядом, дівчина роздратовано скривила свої витончені риси обличчя.
(Взагалі не вміє зважати на чужі почуття... Може, мені просто відрубати тобі голову й засмажити на багатті?)
-Е...?
Маріанна спантеличено кліпнула очима від раптового припливу чистої людської люті, що щойно закипіла в її грудях.
(Ця жива емоція... Чому вона з'явилася...?)
Маріанна, як аватар, взагалі не повинна була мати власних, егоїстичних почуттів. Вона була створена суто як інструмент для воскресіння свого господаря. Вона була просто деталлю великого механізму. Серце, яке не приносило користі для відродження Короля Демонів, їй було геть непотрібне. Звісно, вона плекала ненависть до «Святої» та Королівства Сейнт, бо вони були ворогами її повелителя... але в неї не могло виникати особистої, суб'єктивної злості на власного фамільяра.
(Страх, гнів, полегшення й чиста радість від того, що я залишилася живою... Я мала б назавжди забути такі почуття, щойно стала відьмою...?)
Маріанна досі не усвідомлювала справжньої причини тих метаморфоз, які зараз відбувалися всередині неї. Через той дикий, смертельний жах, який вона пережила хвилину тому, її емоційний фундамент зазнав колосального струсу. Людське серце — це як величезне, могутнє дерево. Коли одну з його гілок з силою смикає потужний ураган, вібрація неминуче поширюється по всьому стовбуру до самого коріння. І ця вібрація прямо зараз будила спляче, колись стерте, людське серце. Душа звичайної дівчини, а не грізної відьми, почала повільно оживати й заявляти про свої права.
(Ці емоції... Вони належать мені? Чи це воля Короля Демонів...?)
Нові почуття, які тільки-но розпускали свої бруньки в її душі... Зіткнувшись із цим першим проявом власної самосвідомості, Маріанна лише спантеличено й безпорадно нахилила голову набік.