Розділ 317
-Хаа, хаа, хаа...
Утікши з кабінету студентської ради, Маріанна бігла по коридору й судорожно ковтала ротом повітря. Після того як вона припинила бігти, вона притиснула долоню до грудей, намагаючись заспокоїти своє шалене, уривчасте дихання. Окрім неї, у коридорі більше нікого не було видно. Оскільки уроки вже давно скінчилися, більшість студентів, мабуть, уже порозходилися по домівках.
-Ж-жахливо... Я ніколи б не подумала, що вони зможуть до такої міри налякати мене, могутню відьму...
-Ви в порядку, леді Маріанно?
З тіні Маріанни виповзла чорна змія із золотавими очима. Це був її особистий фамільяр.
-Що сталося? Ви так раптово кинулися втікати.
-Що сталося, питаєш?... Хіба ти не бачив, наскільки ці люди аномальні?
-Аномальні...?
Чорна змія спантеличено нахилила голову. Будучи демонічною істотою, вона не володіла людськими почуттями та сприйняттям. Тому змія банально не могла збагнути всього того первісного страху перед девіантними людьми — тими, кого називали «збоченцями».
-Вам же не погрожували зброєю, і не схоже було, щоб на вас накладали якесь прокляття чи магію... У чому саме полягала загроза?
-...Досить. Замовкни, будь ласка.
-Е?
Хоч фамільяр і виглядав спантеличеним, він слухняно закрив пащу, як йому й наказали.
(Це ж академія, де навчається «Свята». Я знала, що тут усе буде непросто, але це геть не те, на що я розраховувала...)
Усе мало б іти зовсім інакше... Ну, знаєте, як зазвичай. Запеклі бої з товаришами «Святої». Психологічна війна, що розгортається в глибокій таємниці. Чому вона, як відьма, має тремтіти перед якоюсь притрушеною студентською радою й ганебно тікати?
(Це ж навіть не сила «Святої»... Ця їхня збоченість — зовсім інше. Що, в біса, коїться з цією академією?)
-Це не схоже на битву між відьмою та «Святою»...
-Леді Маріанно, мені вже можна говорити?
-...Гаразд, кажи.
Оскільки чорна змія аж горіла бажанням щось сказати, дівчина неохоче дозволила. Хоч її серце все ще калатало від пережитого шоку, невеличкий перепочинок принаймні повернув їй здатність нормально дихати.
-Я й сам не дуже розумію ситуацію, але якщо ви не можете промити мізки членам студентської ради, вам просто потрібно змінити ціль.
-Твоя правда...
-І взагалі... будь ласка, наступного разу зробіть усе як треба. Ви ж аватар Короля Демонів. Не показуйте більше такого жалюгідного видовища.
-...Заткнися.
Хоч Маріанну й добряче злило повчання змії, вона зусиллям волі викинула з голови все те безглуздя, що сталося в кабінеті ради. Дівчина почала швидко міркувати, куди їй спрямувати свій удар далі, аби зібрати сили для протистояння зі «Святою».
(Перше, що спадає на думку — це задавити ворога суто «кількістю», але спроба зачарувати багато людей одночасно поглине колосальну кількість моєї магічної сили. До того ж, саме закляття послабшає в розрахунку на кожну окрему особу. Я вже зазнала фіаско на церемонії вступу... тож це навряд чи хороша стратегія.)
У такому разі... наступним логічним кроком мав стати запуск важелів «влади». Зачарувати людей, які мають реальний вплив у стінах закладу. Промити їм мізки й через них повністю контролювати всю академію.
(І «Свята», і кронпринц на території академії є всього лише звичайними студентами. Я чула, що вони не можуть відкрито йти проти вчителів. Значить, я просто підкорю собі викладачів.)
-О... Ви ж міс Ліатрі, правильно? Що ви робите в такому місці?
-!
Хтось зненацька покликав Маріанну. Це був не студент. Перед нею стояв чоловік у охайно впорядкованих священицьких шатах. Його ім'я, якщо вона правильно пам'ятала...
-...Містер Клаель Бірн.
Він мав бути викладачем, який відповідає за теологію та музику. Чому він опинився тут у такий час?
-Я мав справу до студентської ради... Ти в порядку? У тебе волосся та одяг зовсім розпатлані.
Стурбовано запитав Клаель, злегка насупивши брови. Через те, що Маріанна бігла на повній швидкості, її спідниця та жакет перебували в доволі непривабливому, безладному стані. Після уроків у безлюдній академії. Дівчина з розпатланим одягом. На додачу до всього, Маріанна була вся в поту й виглядала так, наче от-от розридається. Така картина природно вела до вельми двозначних і підозрілих припущень.
(Неочікувано, але... я можу це використати.)
-Пробачте... Пане Бірн, мені щось зовсім зле... У грудях так сильно тисне...
Маріанна наповнила очі слізьми й абсолютно невимушеним, кокетливим рухом розстібнула верхні ґудзики форми, оголюючи своє глибоке декольте. Підкорити вчителя теології, якого сам храм визнав «Святим», зазвичай було б завданням із зірочкою. Проте... якщо в його серці спалахне банальна чоловіча хтивість, усе кардинально зміниться.
(Варто тобі лише захотіти мене, і я підкорю будь-якого служителя церкви... Розпусний священнику, пади ж перед моєю красою!)
-Будь ласка... проведіть мене до медпункту... Хи-и-и-и-и-и-и-и!?
Маріанна спробувала звабити Клаеля, змусивши свої щоки спалахнути ніжно-рожевим рум'янцем, але... вона побачила це. Постать, що височіла прямо за плечем Клаеля, у самому кінці коридору.
"............"
(«Свята Рейна Лорел»...!?)
На іншому кінці коридору стояла її найстрашніша загроза — «Свята Рейна Лорел». Вона затаїлася прямо за спиною Клаеля... на такій відстані, де її присутність було неможливо засікти звичайними методами. Її очі були витріщені настільки широко, наскільки це взагалі можливо, голова була хижо нахилена вбік, а в роті вона тримала пасмо власного волосся. Рейна дивилася прямо на Маріанну. Від неї виходила настільки колосальна, нищівна аура божественної сили, що Маріанна, як аватар Короля Демонів, відчула, ніби її тіло прямо зараз почне випаровуватися в повітрі.
(Мені кінець...!?)
Під дією цього неймовірного, смертоносного тиску, спрямованого виключно на неї, перед очима Маріанни миттєво пронеслося все її «життя». Усі спогади до й після її пробудження як відьми пролетіли яскравим спалахом.
-Кю-у...
-Що... Міс Ліатрі!?
І... пустивши білу піну з рота, Маріанна миттєво закотила очі й замертво рухнула на підлогу, наче в ляльки в один момент перерізали всі мотузки.