Розділ 312
-І... і що це взагалі таке було...?
Вона абсолютно машинально зачинила двері на дах, удавши, що нічого не бачила. Спускаючись сходами, Маріанна без упину спантеличено хитала головою.
(Єнот... так, це точно був він. Але чому плюшева іграшка рухалася? І з якого дива вона билася з Вінсентом Флеймом? Я взагалі не розумію, що тут коїться...?)
Вираз обличчя Вінсента також не давав їй спокою. Він весь аж сяяв, умиваючись свіжим потом і виглядаючи так, наче просто насолоджувався молодістю під час занять спортом. Проте погляд, яким він дивився на того єнота, зазвичай адресують хіба що коханій половинці. Що, в біса, вона щойно побачила?
-Ні, ну... е-ем... у будь-якому разі, мої чари на нього все одно навряд чи подіяли б...
Існувало лише два типи людей, яких можна було підкорити магією чарівності. По-перше, ті, хто мав мізерний запас магічної сили й слабкий опір до заклять. По-дружньому — звичайне гарматне м'ясо. По-друге, ті, хто мав тріщини в серці та глибоку «темряву» в душі, за яку можна було зачепитися. Перших можна було перетворити на маріонеток без зайвих запитань, а от із сильними магами цей фокус не проходив, якщо в їхньому серці не було тієї самої «темряви».
(Вінсент Флейм виглядає вельми могутнім. У нього явно високий магічний опір, тож промити йому мізки без використання «темряви» було б неможливо...)
А чоловік, який розмахує мечем із такою безтурботною, чистою посмішкою, явно не мав жодних душевних вразливостей. Доки вона не розгледить у чиємусь серці слабкість, ниці бажання, амбіції, ненависть чи заздрощі до інших, вона не зможе підкорити сильну особистість.
-Так, саме так. Усе логічно... Справа зовсім не в тому, що я просто не хочу з ним зв'язуватися чи щось таке. Угу.
Маріанна виправдовувалася перед самою собою, різко змінюючи маршрут.
-У студентській раді багато інших учасників! Немає жодної гострої потреби обирати саме його! І це точно не через те, що я боюся мати справу з небезпечним психом, який розділяє свою молодість із плюшевою іграшкою... Ой, та ну в біса! Що я взагалі верзу?!
Вона запекло покрутила головою, намагаючись вигнати зайві думки. Яке щастя, що поруч нікого не було. Якби хтось побачив її зараз у такому стані, Маріанну саму записали б до розряду диваків.
-Наступний. Наступний... Тепер я зустрінуся з хлопцем на ім'я Луєй Біскіт!
У неї все ще залишалися інші кандидати на роль маріонеток. Вона вирішила налагодити контакт із Луєєм Біскітом, який також був членом студентської ради.
(Згідно з попереднім розслідуванням... у Луєя Біскіта жахливі стосунки з родиною. Крім того, я чула, що він утратив старшу сестру, до якої був дуже прив'язаний... У його серці точно має бути величезна діра.)
Прокрутивши в голові зібране досьє, Маріанна попрямувала до аудиторії другого курсу. Розпитавши однокласників Луєя про його теперішнє місцезнаходження, вона рушила в бік внутрішнього дворика.
-Він часто просиджує на лавці у внутрішньому дворі після уроків... Хоча я б на його місці краще займалася справами ради.
Зрештою, вона дісталася місця призначення. І там її погляду постала постать маленького хлопчика.
-Сестричко! Я хочу пити молочко!
-Так, Луєю. Пий багато-багато.
-Агу, бу-бу.
-...........................Що?
Ступивши на територію дворика, Маріанна буквально закам'яніла від побаченої сцени. Лавка у дворі... Як їй і казали, Луєй дійсно був там. Проте він був не один. Поруч із ним сиділа якась студентка.
(Ні... вона не «якась». Вона ж секретарка студентської ради, хіба ні? Її ім'я, якщо я правильно пам'ятаю...?)
-Сестричко Рейно! Обійми мене!
-Я не Рейна, я Мелоні...
-О, точно. Сестричко Мелоні.
-Так-так. Який слухняний хлопчик.
Точно... її звали Мелоні Бред. Оскільки вона мала максимально сіру, нічим не примітну зовнішність, її ім'я просто вилетіло з голови.
(Н-ні... та начхати на ім'я. Набагато важливіше: чому Луєй Біскіт та ця Мелоні влаштували дитячі ігри в підгузках прямо посеред внутрішнього двору академії...!?)
Луєй лежав головою на колінах Мелоні, а вона годувала його молоком із дитячої пляшечки. Мабуть, саме через сюрреалістичність цієї картини... післяурочний дворик, де зазвичай ходила купа народу, зараз був абсолютно безлюдним. Усі просто обходили це місце десятою дорогою.
-Агу, агу.
-Ну ж бо, не балуйся. Туди кусати не можна.
-Ой...
Це було огидно. Відчуваючи суто фізіологічну огиду, наче їй під одяг за шию кинули жменю гусениць, Маріанна чимдуж кинулася геть. Хоч цей хлопець і був сповнений уразливостей (точніше, його душа була просто суцільною гнилою «темрявою»), і промити йому мізки не склало б жодних труднощів... тримати таке чудо поруч із собою вона не хотіла ні за які скарби світу.
(Навіть якщо я перетворю його на маріонетку, ці його збочені звички нікуди не зникнуть... яка гидота!)
Попри те, що вона була могутньою відьмою та втіленням самого Короля Демонів, Маріанна відчула справжній первісний жах від цієї парочки й у паніці втекла на повній швидкості.
.
.
.
(П.П Бляяя, я орнув з цього розділу, який же пиздець аххахах, я б на місці Маріанни, пульнув би в них фаєрбол хд)