Розділ 305
У випадку Луєя Біскіт.
-Усе, я побіг отримувати солодощі від сестрички Рейни!
Цього ранку Луєй перебував у піднесеному настрої з самого світанку. Настав «Фестиваль Валентина» — день, коли дівчата дарують солодощі хлопцям, які їм подобаються. Для Луєя це був найочікуваніший момент року. Щойно прибувши до академії рано-вранці, він одразу ж побіг прямо до аудиторії, де навчалася Рейна.
-Сестричко Рейно! Ти тут?
Зазирнув він у клас... але Рейни всередині не було.
Натомість Вілл, який сидів за своєю партою, помітив Луєя й гукнув його:
-О, Луєй. Чого це ти припхався так рано-вранці?
-А, це ти, Вілле. Я прийшов побачитися з сестричкою Рейною!
-Якщо ти шукаєш леді Лорел, то вона пішла готуватися до іншого уроку.
-Що-о-о?! А я так сподівався отримати від неї солодощі...
-......Ти справді думаєш, що леді Лорел подарує тобі солодощі?
Вілл безпорадно знизав плечима, дивлячись на нього як на дурне дитя.
Луєй ображено надув щоки на товариша:
-Що? У тебе якісь проблеми з цим?
-Проблем немає, просто... мені здається, тобі не варто так сильно розкривати губу.
-Пф, якщо я не здаватимуся, мої мрії обов'язково здійсняться! Ось побачиш!
-А, зачекай...!
Жалібно крикнувши, наче побите цуценя, Луєй швидко помчав до свого класу.
-Усе нормально! Побачуся з нею на перерві!
Після цього Луєй весь день не міг знайти собі місця на уроках. Налаштований за будь-яку ціну отримати подарунок від Рейни, він прибігав до її аудиторії на кожній перерві.
-Якщо ти шукаєш леді Рейну, вона пішла у викладацьку за якимись справами.
-Якщо тобі потрібна Рейна, то вона зараз прибирає кабінет після попереднього уроку.
-Щодо «Святої Рейни», то вона щойно повела подругу до медпункту. Тій нібито стало зле.
-Угх! Та чому я ніяк не можу її зловити?!
Проте йому так і не вдалося зустріти Рейну бодай раз. Луєй у розпачі тупав ногами й ледь не плакав:
-Сестричка Рейна теж точно хоче мене бачити, але цей світ такий жорстокий! Це несправедливо!
Луєй щиро вірив, що Рейна в нього закохана. Навіть сьогодні він ні краплі не сумнівався, що отримає від неї солодощі на «Фестиваль Валентина». Попри те, що вона регулярно поводилася з ним як із порожнім місцем, його самооцінка пробивала хмари — він усе одно свято вірив у її симпатію.
-На обідній перерві теж пролетів... але попереду ще кінець уроків! Якщо все так обернулося... я просто прогуляю останнє заняття й чекатиму на неї!
Втікши з уроку, він затаївся в коридорі. Він хотів перехопити Рейну, щойно вона вийде з аудиторії. Так вони точно не розминуться.
-Так, а тепер сховаюся ось тут...!
-Якщо я правильно пам'ятаю, Біскіте, наступний урок у твоєму класі веду саме я.
-Е...?
Обернувшись, він побачив чоловіка, на якому, попри зиму, була лише легка чоловіча сорочка. На противагу по-дитячому дрібному Луєю, це був зрілий чоловік, від якого буквально віяло чуттєвістю. Це був Альберт Амлет, учитель математики.
-А ти маєш неабияку сміливість, щоб прогулювати мій предмет... Як щодо того, аби я провів для тебе індивідуальне додаткове заняття після уроків?
-Н-ні-ні-ні, зі мною все добре! Чесно!
-Не соромся... Чесно кажучи, мене сьогодні вже до смерті задовбали студентки, які бігають за мною по всій академії. Повертатися у викладацьку я не хочу, тому з радістю присвячу цей час тобі!
-Ва-а-а-а-а-а-ах?!
Схопивши Луєя за шкірки наче кошеня, Амлет потягнув його коридором. Як і було обіцяно, Луєй опинився на післяурочному виправному занятті, і на той час, коли воно нарешті закінчилося, сонце вже давно сіло за обрій.
-Угх... Це просто тиранія. Зловживання владою...
Повністю морально знищений, Луєй ледве переставляв ноги, виходячи з будівлі академії. Навчання вже давно скінчилося. Більшість студентів розійлися по домівках. Про всяк випадок він зазирнув до класу Рейни... але, звісно ж, там уже нікого не було.
-Сестричко Рейно... Я так хотів тебе побачити...
Луєй був щиро пригнічений. Почуваючись настільки роздавленим, що ладен був крізь землю провалитися, він поплівся до шкільних воріт.
-О, Луєй. А я якраз на тебе чекаю.
-Е...
Перед воротами академії стояла самотня дівчина. Як і Луєй, вона була членом студентської ради — секретарка Мелоні Бред.
-Я чекала, бо дуже хотіла віддати тобі це. Приймеш?
Мелоні протягнула йому пакуночок, загорнутий у рожевий папір. Зважаючи на дату, призначення цього подарунка було очевидним.
-Угх... Мело-о-о-о-о-оні!
-Хі-я...
Луєй з розбігу пригнув на Мелоні, міцно її обійнявши. Вона була мініатюрною дівчиною, але при цьому мала дивовижно пишні груди, у які Луєй зараз і притиснувся обличчям, розридавшись як мале дитя.
-Ну все, тихіше, тихіше. Схоже, тобі сьогодні добряче дісталося... Хороший хлопчик, маленький мій.
-Угх... У-у-а-а-а-а...
Зі своїми сльозами Луєй зараз виглядав точнісінько як дитина, що загубилася в натовпі й нарешті знайшла батьків.
-Ой, дивіться, там якась дитина плаче?
-Мабуть, загубився, бідненький. Яке щастя, що його старша сестра знайшла.
Перехожі біля воріт академії тепло й розчулено посміхалися, дивлячись на Луєя, який ридав на грудях у дівчини.
-Гей, це що, Біскіт?
-Ого... У такому віці реве як немовля?
-Огида яка... Те, як він утискається обличчям у її груди — це реально страшно й мерзотно...
Проте студенти академії, які чудово знали, ким є Луєй насправді, дивилися на цю сцену виключно з глибоким презирством та огидою.
-Усе добре... Тепер я поруч із тобою...
Ніжно шепотіла Мелоні на вухо Луєю.
Її погляд був абсолютно спокійним, але в глибині її очей ховалося щось лякаюче й явно божевільне.
Який ішов, такого й здибав. У певному сенсі, ці двоє ідеально підходили одне одному.