Розділ 303
У випадку Вінсента Флейма.
-Джеку, ти мені подобаєшся!
-Дякую! Взагалі-то... ти мені теж давно подобаєшся!
Королівська Академія. Шкільний дах після уроків.
Уся академія жила й вирувала «Фестивалем Валентина». Дах навчального корпусу не став винятком — прямо зараз тут народжувалася нова закохана пара. Дівчина сором'язливо простягнула охайно загорнутий пакуночок, а хлопець прийняв його з такою щасливою посмішкою, аж світився.
-То це означає... що ми тепер офіційно зустрічаємося, так?
-Звісно! Будь ласка, попіклуйся про мене!
-Тоді ходімо додому разом. Я проведу тебе прямо до самих дверей!
Хлопець та дівчина, нарешті відкривши одне одному серця, міцно взялися за руки й щасливо покинули дах.
Спостерігаючи за цими двома голубками, які буквально випромінювали флюїди кохання, хлопець, що сидів біля самого краю даху, гучно й роздратовано цокнув язиком.
-Тц... Усі навколо аж сяють від дурощів. Аж нудить дивитися.
Юнак лежав на спині в самому кутку даху. Підмостивши під голову власну шкільну сумку замість подушки, цей хлопець був не хто інший, як Вінсент Флейм.
Уся академія сьогодні забарвилася в ніжно-рожеві кольори «Фестивалю Валентина»... але до Вінсента це не мало жодного відношення. Кілька дівчат намагалися вручити йому свої подарунки, але він уперто й різко їм відмовив. Зрештою, просто втік від натовпу прихильниць, які буквально ходили за ним по п'ятах, і сховався тут, на самому верху.
-Жовторотики... Примітивні жовторотики.
Дівчата, які під дією моменту та святкової атмосфери кидаються зізнаватися в коханні першому ліпшому. Хлопці, які через це або літають на сьомому небі від щастя, або впадають у глибоку депресію. І ті, й інші виглядали в його очах однаково жалюгідними.
(Я не такий, як це стадо. Я ні за які гроші не дозволю втягнути себе в це ідіотське свято під назвою «Фестиваль Валентина»!)
Вінсент за своєю природою був хлопцем суворим, наче кремінь. Хлопець узагалі не цікавився дівчатами... принаймні, саме цієї позиції він з усіх сил намагався дотримуватися перед іншими. Але наскільки це було правдою?
Те, що Вінсент зараз так ретельно барикадувався на даху, було радше спробою випустити пар від глухої образи. Він банально дувся, бо так і не отримав омріяних солодощів від дівчини, яка йому по-справжньому подобалася... від Рейни.
(Це дурне дівчисько, мабуть, прямо зараз із посмішкою вручає свій подарунок "ТОМУ" типу...)
-Тц... Та яка мені різниця. До біса все.
Щойно ця огидна картина постала перед його очима, Вінсент роздратовано вилаявся, намагаючись прогнати нав'язливі думки. Він уже давно помітив, що Рейна небайдужа до одного конкретного чоловіка. Вона навіть не намагалася це приховувати, і залишалося лише дивуватися, як той дурний об’єкт її зітхань досі нічого не зрозумів. Вінсент чітко усвідомлював, що його власне кохання приречене й ніколи не стане взаємним... він чудово це розумів.
-Ні, ні, ні! З якого це дива я взагалі маю бути закоханим?!
Вигукнув Вінсент у порожнечу, ніби виправдовуючись перед невидимим співрозмовником.
-Щоб я... та закохався в цю вредну, абсолютно немилу дівчину?! Та ні за що в житті! Мені абсолютно байдуже, кому вона там готує свої солодощі. Ага, саме так... начхати мені.
Вінсент продовжував бурмотіти під ніс, наче відчайдушно намагався переконати в цьому самого себе. Якби якась із закоханих у нього дівчат побачила його зараз у такому підозрілому й дивному стані, її почуття, мабуть, випарувалися б за секунду. На його щастя (чи, може, на жаль), на даху більше не було жодної душі.
-Дідько! Яка ж це все дурість!
Крикнув хлопець і різко підвівся на ноги.
Коли тебе так сильно все дратує, найкращі ліки — це хороше фізичне навантаження. Треба добряче помахати мечем. Якби ж тільки знайшовся хтось, хто погодився б вийти з ним на бій... але сьогодні вся академія просто потонула в рожевому сиропі. Навіть його товариші, які зазвичай марили лицарськими званнями й тренувалися до сьомого поту, сьогодні ходили занадто замріяними та щасливими, аби стати для нього гідними суперниками.
-Яка нудьга. Серйозно, це найгірший день у році...!
-"Пом-пом-рін."
-Е?
Але саме тієї миті, коли Вінсент скривився в черговій гримасі розчарування, прямо до його ніг підкотився тренувальний дерев'яний меч. Хлопець підозріло підвів погляд і побачив перед собою до болю знайому іграшку.
-Ти...!
-"Пом-пом-рін."
Це був особистий охоронець Рейни... плюшевий Танукі, усередині якого сидів «Святий Дух». Маленьке опудало, схоже на єнота, завзято помахало передніми лапками, ніби викликаючи Вінсента на дуель і красномовно призиваючи його: «Ну давай, іди-но сюди!».
-Ха... А ти маєш яйця. Що ж, давай зіграємо!
Вінсент підхопив із землі дерев'яний меч, а на його губах нарешті з'явився хижий, суто бойовий вираз. Рейна сьогодні так і не посміхнулася йому, але, схоже, знайшовся інший «ангел», який вирішив подарувати Вінсенту хоч трохи радості.
Серце хлопця миттєво шалено заколотило, а бойовий дух спалахнув яскравим полум'ям.
-Ну тримайся, я йду... Ора-а-а-а!
-"Пом-пом-рін!"
Шкільний дах за секунду перетворився на справжнє поле бою, де двоє супротивників зійшлися в запеклій сутичці. Це видовище не мало абсолютно нічого спільного з тією солодко рожевою атмосферою, яка захопила всю академію. І хоча цей сірий, суворий момент розділяли лише один самотній хлопець та одна плюшева істота, виглядали вони при цьому... напрочуд щасливими.
Вони продовжували свій запеклий тренувальний бій до того самого часу, поки сонце остаточно не сховалося за західним обрієм.